Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 10, 2018

Газетний бізнес по-київськи. Сьогодні слово «газетяр» стало синонімом до поняття «журналіст»

Автор:

|

Жовтень 26, 2011

|

Рубрика:

Газетний бізнес по-київськи. Сьогодні слово «газетяр» стало синонімом до поняття «журналіст»

А ще сто років тому так казали про тих, хто якраз продавав газети. Удосвіта така людина поспішала до друкарні, де за власні гроші купувала пачки різних видань. І відразу ж треба було йти на постійне місце роботи на певній вулиці. І, попри існуючий стереотип, займалися цим чомусь переважно літні особи, хоч велика шкіряна торба, напхом напхана газетами, важила чимало.

Постійних клієнтів — мешканців сусідніх будинків — продавець упізнавав здалеку. Наперед знаючи вподобання кожного, він витягав із торби часописи, не чекаючи на замовлення. Випадкові ж покупці траплялися рідко. Першими прибігали хатні робітниці — свіжу газету вони мали подати господареві при сніданку. Потім — підлітки, які перед тим, як іти до гімназії, купували пресу для батьків. Згодом дорогою на роботу газету купували чиновники.

Дуже вигідно було продавати пресу на вокзалі, бо пасажири саме за читанням бавили час в очікуванні потяга. Або купували газету, щоби зануритися в читання новин у вагоні. Проте на вокзалі було «всьо схвачено». Письменник Микола Носов — той, що писав про Незнайка, — у дитинстві вирішив підробити газетярем на залізниці в Києві. «При першій же моїй появі на пероні, — згадував він, — мене відчутно віддухопелило двоє шибеників-хлопчиськ, які монополізували торгівлю газетами на вокзалі та в приміських поїздах».

І він подався на леґендарний київський стихійний ринок Євбаз — у районі сучасного універмагу «Україна». Там швидко збагнув важливі для його бізнесу речі. Перше: публіка вважає, що в часописах пишуть лише дурниці. Друге: щоби продати газету, покупця слід заінтриґувати. Третє: анонс неіснуючої в газеті сенсації так само продає видання, як і анонс справжньої.

Кожного ранку юний газетяр переглядав останню шпальту, де публікували новини про крадіжки, грабунки й інші злочини. Відтак лоскотав публіці нерви таким, наприклад, оголошенням: «Остання новина! Чотирирічний хлопчик убив матір, батька, рідного дідуся й маленьке кошеня! Сенсація!» Однак бувало, що в кримінальній хроніці не траплялося нічого надзвичайного. Тоді продавець мусив якось викручуватися. Приміром, побачивши статтю, де згадувався спалений середньовічною інквізицією Джордано Бруно, приголомшував покупців повідомленням: «Найостанніша новина! Живу людину спалили на вогнищі!» Іншим разом фейлетон з іронічною назвою «Із мухи зробили слона» був поданий так: «Нове досягнення науки! Із мухи зробили слона!» Газету миттю розхапали, і винахідливий продавець помчав до друкарні по нову пачку.

Конкурентом газетяра була передплата. Заможні читачі замовляли кур’єрську доставку. Економний варіант передбачав, що людина сама забирає свій примірник у «конторі редакції». Так можна було заощадити понад третину вартості. Іногородні читачі хоч-не-хоч користувалися послугами поштарів.

Передплатити газету можна було на будь-який термін, але річні клієнти мали преференції. По-перше, знижку: сплачуючи лише за 10 місяців, пільговик безкоштовно одержував видання в листопаді та грудні. По-друге — кредит. Достатньо було до 1 січня внести половину загальної суми, решту — частками протягом першого півріччя. Щоденна газета коштувала 1 рубль на місяць — стільки, як коштувало поїхати з віз­ником із Лук’янівки на Печерськ і повернутися назад. Або випити кілька філіжанок кави на Хрещатику чи придбати квиток на балкон у найвідомішому київському театрі Миколи Соловцова — нині імені Івана Франка. А взагалі газети можна було почитати й задарма. Бо в цукернях у центрі Києва пропонували всю свіжу місцеву й закордонну періодику. Кондитери передплачували її, аби привабити відвідувачів. І цим відбирали у вуличних газетярів клієнтів.

 Олександр Гайн

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...