Новини для українців всього свту

Wednesday, Feb. 26, 2020

«Галичини ніколи не існувало в якості окремого об’єкта»

Автор:

|

Грудень 18, 2019

|

Рубрика:

«Галичини ніколи не існувало в якості окремого об’єкта»

Фундаментом для галицької автономії чи держави слугують винятково кремлівські фантазії.

Відомий провокатор
Днями автор цих рядків натрапив на книгу Володимира Павліва «У пошуках Галичини». Відтак поцікавився в Інтернеті з приводу того, хто ж це шукає Галичину. І з’ясував, що Павлів виріс у Рудках, навчався у Львові в політехніці та на факультеті філології університету імені Івана Франка й працював журналістом, викладав в Українському католицькому університеті.
А в буковинській газеті «Версії» став «героєм» публікації «Відомий провокатор сам став у Чернівцях жертвою провокації» з підзаголовком «Володимир Павлів за пропаганду ідей федералізму в Україні був підданий обрядові екзорцизму й облитий свяченою водою». У «Версіях» також повідомили, що книгу «У пошуках Галичини» Павлів презентував «у рамках проєкту «Українська федерація», заснованого громадським рухом «Український вибір», яку створив та очолив кум Путіна Віктор Медведчук. В інтерв’ю інтернетвиданню Vlaskor.net Павлів зізнався: «Спілкуюсь із людьми, які розробляють проєкт федералізації України у складі ініціативи «Український вибір».
А в замітці «Про Табачника з розумінням і повагою» в інтернетвиданні LB.ua писав: «Дмитро Володимирович неодноразово заявляв, що Галичина — це чужорідне тіло в прекрасному організмі України, інші ментальність, культура, релігія, що галичани не мають нічого спільного з великим українським народом і що максимальне «відокремлення» цієї території принесе тільки користь українській державі. Цілком згоден. Подібні умовиводи Табачника для більшості з нас є цілком очевидними».
Та чи справді здатен україномовний львів’янин підтакувати всерйоз галичанофобським наклепам Табачника, про які академік Іван Дзюба писав, що вони межують із расизмом? І чи не пародіював Павлів справжніх сепаратистів, щоб дискредитувати їх?

Щоб пофантазувати?
Може, пояснення парадоксальній для львів’янина солідарності з кумом Путіна та Табачником читаємо в анотації до книги «У пошуках Галичини»: «Частина текстів пронизана ностальгією, візіонерством і фантазерством, а інша частина заправлена доброю порцією самоіронії та сарказму у відношенні до невігластва, некомпетентності і нікчемства»?
Та й про свою публікацію «Відокремлення Галичини. Проєкт як стимул», розміщеній у низці інтернетвидань, Павлів зізнався (в інтерв’ю київській газеті «Ізвестія в Українє»), що вона «побудована на тому, щоб пофантазувати на цю тему».
Вочевидь, фантазував Павлів і в публікації «Колонія Галичина», також розтиражованій багатьма інтернетвиданнями. Бо, зокрема, заявив у ній: «Ми, галичани, востаннє були по-справжньому вільними, ще коли були білими хорватами».
Але навряд чи публіцист, зациклений на Галичині, не читав у працях доктора історичних наук Леонтія Войтовича, що білі хорвати жили у верхiв’ях Вiсли й Одри. А в дослідженні «Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат» Інституту народознавства — що «хорватів «Повісті минулих літ» можна розмістити лише на Передкарпатті», але й туди «найбільш інтенсивним було переселення з території Волинської землі».
Навряд чи не знає Павлів, що після міґрації ще й тиверців та уличів на терени, які зараз називають Галичиною, неможливо встановити те, нащадком якого саме з літописних племен є той чи інший житель Івано-Франківщини, Львівщини та Тернопільщини. Тим паче, що хорвати, дуліби-бужани-волиняни, тиверці, уличі, поляни та деревляни були представниками спільної для них Лука-Райковецької археологічної культури.

Легко знайти
А заявивши в публікації «Де закінчується Галичина?», що «історичні її межі легко знайти на старих мапах», Павлів не згадав… жодну з них. Може, аби спонукати читачів самим з’ясувати, що ті терени, які згодом назвали Галичиною, також були… Волинню?
Адже дуліби-бужани-волиняни збудували собі столицю Бужеськ (тепер — Буськ) на теренах сучасної Львівщини. А д-р Войтович також довів, що й «Львів виник на межі Перемишльського та Белзького (одного з волинських. — Авт.) князівств» — «на перехресті галицьких і волинських шляхів».
Утім, кожен, хто шукатиме назву «Галичина» в літописах, пересвідчиться — її там немає. Знайде натомість Галицькі землю, волость, князівство. А першим їх назвав 1189 року одним словом (причому — латинським!) Galicie король Угорщини Бела ІІІ.
Бо, окупувавши Прикарпаття, титулувався ще й галицьким королем. Але кожен, хто читав літописи чи цитати з них у працях історика Івана Крип’якевича, знає — волинський князь Роман приєднав 1199 року Галич, «увійшовши у порозуміння з галичанами».
І що його сина Данила населення Галича, «вороже настроєне до іноземців, чекало як визволителя і закликало». А зустрічали «більше половини Галича», які заявили: «Це наш володар, Богом даний». Більше того — історик Іван Лисяк-Рудницький дійшов висновку, що українська нація «викристалізовувалася в Галицько-Волинському королівстві».
Галицьке князівство після його об’єднання з Волинським називали одним словом — Galicie — лише в грамотах, адресованих іноземцям, тому написаних латинню. Але, приміром, німець Освальд Бурґгардт у поемах, які він творив українською мовою під псевдонімом Юрій Клен, теж іменував свою етнічну вітчизну не її самоназвою Deutschland, а екзонімом (немісцевою назвою) для неї — Німеччиною. 
Інакше б не всі українці зрозуміли те, про що писав. Аналогічно й нащадки короля Данила вживали в грамотах, адресованих іноземцям, немісцеву назву, бо вона була більше відомою для тих тому, що її повсякчас згадували в своїх титулах угорські королі.

Виокремлювали чужинці
Але 1341 року тодішній очільник уже колишнього на той час Галицького князівства Дмитро Детько титулувався «управителем і старостою Руської землі». Та й до складу польського королівства вона входила в 1434-1772 рр. як Руське воєводство.
А волинська частина тих теренів, котрі нині звуть Галичиною, — як Белзьке. Галицькою ж називали в ті часи лише одну з п’яти земель Руського воєводства — ту, до складу якої входили лише галицький (навколо Галича), коломийський і теребовлянський повіти.
Поза межі цієї землі її назву поширила щойно 1772-го австрійська імператриця Марія-Терезія. Бо, успадкувавши від угорських монархів титул «король Galicie, об’єднала Руське й південно-волинське Белзьке воєводства в «Королівство Галичини і Лодомерії».
Останнє слово в цій назві потрапило до неї тому, що чужинці вживали його в Середньовіччі як синонім Волині, оскільки її столицею був тоді Володимир (з 1795 року — Володимир-Волинськ, з 1944-го — Володимир-Волинський).
Але й після перейменування Руського та південно-волинського Белзького воєводств у Королівство Галичини і Лодомерії його мешканці називали себе не галичанами, а русинами. Адже 1848 року вони створили не Галицьку, а Головну Руську Раду, яка пояснила у відозві «До руського народу», що «Русини Галицки» входять до складу народу, лише «півтретя мільйона» представників якого «землю Галицьку замешкує». А отже — не вважали себе окремим від наддніпрянців етносом.
Тим паче, що русинами називали себе предки українців обабіч Збруча. Тож після того, як наддніпрянці назвалися, щоб їх не плутали з росіянами, українцями, з ними поступово солідаризувалася переважна більшість автохтонів Королівства Галичини і Лодомерії.
Відтак 1918 року вони утворили не галицьку, а Західно-Українську Народну Республіку, яка увійшла 1919-го до складу Української Народної Республіки як її Західна область. Натомість Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку проголосили 1920 року більшовики. А «Дисктрикт Галичина» 1941-го — німці. 

Епілог
Історик і публіцист Андрій Павлишин резюмував у публікації «Галичина як мислевірус»: «Галичини ніколи не існувало в якості окремого об’єкта, за винятком періоду 1941-1944 рр., коли у складі утвореної нацистами Генеральної губернії екзистував Distrikt Galizien на чолі з призначуваним із Берліна губернатором і німецькою урядовою мовою. Іронія історії полягає у тому, що територіально лише Distrikt Galizien відповідав тому означенню поняття «Галичина», яке фігурує у сучасних українських словниках і енциклопедіях».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply