Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

Дивізія УНА есесівською ніколи не була

Автор:

|

Жовтень 23, 2019

|

Рубрика:

Дивізія УНА есесівською ніколи не була
Дивізійники під Бродами

17 жовтня 75 років тому 14-ту галицьку гренадерську дивізію перейменували в першу українську (з наступного року — перша дивізія Української національної армії).

Waffen — не гвардія
Ця дивізія — жупел українофобів, попри те, що причеплений на її вояків у Москві ярлик «есесівців» суперечить здоровому глузду. Бо в нацистській Німеччині її гвардійцями — есесівцями — були лише німці, котрі відповідали расистським критеріям «арійства».
Позаяк у німецьку армію іноземців не брали, 14-та дивізія входила до військ СС (офіційно їх називали військами Waffen SS — зброї СС), підпорядкованих есесівцям, аби ті наглядали за неблагонадійними вояками-українцями. Тобто мала до есесівців такий стосунок, як прикордонники в СРСР — до чекістів, котрим були підпорядковані.
Гітлер наказав 27 липня 1942-го в листі своєму соратнику Борману: «У жодному разі не можна однаково оцінювати зачислених до військ СС і в безпосередньо підпорядковані партії підрозділи СС. Зачислених до військ СС потрібно передусім оцінювати як вояків».
Тим паче, що серед дивізій зброї СС були такі «неарійські», як арабська, індійська, татарська й дві російських. А також кавалерійський російський корпус військ СС. Серед дивізій «зброї СС» були албанська, бельгійська, болгарська, голандська, данська, естонська, італійська, латиська, литовська, румунська, словацька, угорська, французька, хорватська. За даними історика Андрія Боляновського з німецьких джерел, у ході Другої світової в складі німецьких збройних сил воювали приблизно 2 млн іноземців. Зокрема, 250 тис. українців і 310 тис. росіян.
Отже, перша дивізія УНА воювала проти Сталіна пліч-о-пліч із 310 тис. росіян! Але не вони були взірцем для її вояків, а поляки, котрі здобула у 1918-1921 рр. незалежність завдяки як леґіонерам Пілсудського, котрі в ході Першої світової боролися проти росіян у складі австрійського війська, так і солдатів корпусу Довбур-Мусьніцького, котрі протистояли в складі російської армії австрійцям.

Їх і німці боялися
У липні 1944 року, як свідчив у книзі «Українська дивізія «Галичина» начальник її штабу — Вольф-Дітріх Гайке, генерал-фельдмаршал Вальтер Модель призначив для 14-ї гренадерської відтинок біля Богородчан (тепер — Івано-Франківщина). Туди навіть відправили 200 квартирмейстерів дивізії, але…
26 червня 1944-го командування німецьких сухопутних військ наказало кинути 14-ту гренадерську під Броди. За версією майора Гайке, «німецьке командування сподівалося ворожого наступу на початок липня у напрямку Львова».
На думку ж п. Боляновського, «німецьке командування змінило своє рішення, побоюючись масового переходу українських вояків на бік діючих у цьому районі куренів УПА». Підстав для підозр дивізійники дали досить — після вишколу за наказом УПА у німецьких офіцерів вони сотнями поповнювали її зі зброєю й повним спорядженням.
Тож дивізію перевели подалі від Галичини. «Бюлетень» ОУН твердив, що мобілізовували до дивізії й потребуючи гарматного м’яса, й для послаблення руху Опору кількісно і політично — аби свідчили в складі німецького війська, що заодно з нацистами.
Тому до дивізії потрапляли не лише добровільно (щоб скористатися німецькою зброєю для визволення України й уникнути рабської праці в Рейху), рекрутували й у ході облав. Коли ж у Берліні пересвідчилися, що дивізійники за кожної слушної нагоди переходять до УПА, то, аби скомпрометувати їх, почали формувати з них поліційні полки.
Та коли один із них кинули проти партизанів, то понад сто його вояків також опинилися серед повстанців. Відтак ці полки перевели до Франції, де, за даними майора Гайке, «декотрі вояки перейшли до лав французьких партизанів, наприклад, група Осипа Круковського».
В той час не згасав міжетнічний конфлікт на Волині, нацисти наказали одному з батальйонів дивізії вибити партизанів-поляків зі села Гута-Пеняцька. А коли українці не виконали завдання, послали туди карателів-німців. Ті, за даними польського еміґраційного уряду в Лондоні й авторів «Чорної книги» про Голокост євреїв, спалили Гуту з 500-ма її жителями. А приписали цей злочин українцям.

«Приписували багато»
За свідченням майора Гайке, «дивізії як ненімецькій частині німці приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли». Спокутуючи це, колишній начальник штабу писав: «Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрости та порядности її вояків, котрі свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямованим».
Але майор Гайке був єдиним фаховим німецьким офіцером в українській дивізії. За його свідченнями, решта її командирів-німців раніше були поліціянтами, ними й зосталися. Тому декотрі німецькі офіцери могли багато навчитися від українських старшин.
Коли навесні 1944-го один із батальйонів дивізії кинули на фронт під Тернопіль, звідти повернулися лише 130 вояків, а решта з тих, хто не загинули, стали повстанцями. А коли дивізію не довезли до Богородчан, висадивши в Ожидові, неподалік Бродів, то її вояки, за словами п. Боляновського, «суттєво допомогли повстанцям зброєю»; «завдяки переданим дивізійними офіцерами та вояками зброї та спорядженню повністю озброїли два курені групи «УПА-Захід».
Повстанці не лише приймали допомогу від дивізійників, а й пропонували її навзаєм. Коли німці залишили дивізію під Бродами майже наодинці з ворогом, який переважав за кількістю й озброєнням, то, як свідчить майор Гайке, «у той час до Української дивізії прибула делегація УПА, яка виявила готовність допомогти».
«Вояки УПА — молоді хлопці, без військового вишколу, у цивільному одязі. Дивізія не мала для них обмундирування й як в інтересі вояків дивізії, так і бійців УПА мусіла відмовитися від пропонованої допомоги», — згадував ексначштабу.
Тобто спілці дивізійників із повстанцями гітлерівці намагалися завадити навіть тоді, коли зазвичай хапаються і за соломинку. А проросійські кола в Україні досі проголошують упівців союзниками німців.
Прискіпливий аналіз подій літа 1944 року не дозволяє відкидати версію про те, що німецькі генерали були готові порозумітися коштом українців зі Сталіним. Сподіваючись закінчити війну завдяки вдалому замаху на Гітлера (вибуховий пристрій під ним спрацював у розпал битви під Бродами 20 липня 1944-го, але тільки покалічив його), генерали вермахту навряд чи воліли, аби їм заважали дійти згоди з Кремлем такі «яблука розбрату», як УПА й українська дивізія. От і відправили її, ще необстріляну, на найважчий відтинок фронту, де логіка підказувала зосередити досвідчене з’єднання.

Приречені на смерть
А коли німецьким частинам наказали прориватися з оточення, то українцям звеліли навпаки, — прикривати втечу. Та й наказ про відступ надійшов німецьким дивізіям саме 20 липня 1944 року — коли змовники проти Гітлера поспішали повідомити з Берліна спільникам на фронті, що його знищено й для війни причин тепер немає.
Тож не виключено, що німецькі генерали переймалися під Бродами не так відсіччю Червоній армії, як життям своїх солдатів. А українців прирекли на вірну смерть, яку ті гідно прийняли, бо, на відміну від німецьких зайд, воювали за власну землю.
Навіть коли після битви під Бродами з’ясувалося, що Гітлер вижив і війна триватиме, Фріц Фрайтаґ, командир дивізії, пропонував не відновлювати це з’єднання. Та й у ході битви він заявив своєму командуванню, що, за свідченням майора Гайке, «не в стані командувати більше українською дивізією, бо не має над нею жодного контролю».
Попри таке зізнання генерала Фрайтаґа, за хоробрість, виявлену українською дивізією у битві під Бродами, її командир був удостоєний Лицарського хреста. А оскільки особистої хоробрості він насправді не демонстрував, то чи не за боротьбу з українською дивізією насправді був нагороджений?
До честі німецьких вояків, 1957 року вони хоч трохи відновили справедливість. Історик Боляновський цитував у книзі «Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1929-1945)» з військового часопису Der Fraiwillige: «Попри дуже сильний ворожий вогонь, понад 3 тис. добровольців української дивізії змогли здійснити прорив. Головне командування червоної армії розцінило втрати української дивізії в 6 тис. вбитими, пораненими і полоненими. Решта безслідно зникла. Багато з них уже після капітуляції Німеччини довго боролися в лавах українських повстанців. Їхня кров була великою жертвою української молоді для мрії вільної України. Якщо колись цьому славному й так важко знедоленому хліборобському народові проб’є година волі, всупереч усьому, нещасливий бій під Бродами буде світлою сторінкою славетної історії України».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Loading...