Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

Доба державотворчої діяльності

Автор:

|

Листопад 14, 2013

|

Рубрика:

Доба державотворчої діяльності

Наприкінці квітня, розпустивши Українську Центральну Раду та проголосивши Українську державу, до влади прийшов обраний на з’їзді Хліборобського конгресу гетьманом України Павло Скоропадський. Та вже невдовзі проти дій гетьманської адміністрації розгорнувся опозиційний рух політичних партій просоціалістичної орієнтації, які в травні 1918-го утворили Український Національний Державний Союз (згодом – Український Національний Союз). 13.11. 1918 у Києві відбулося таємне засідання УНС, де розглядалося питання про повстання проти Скоропадського.

Спершу – усунути гетьмана
Учасники зборів, участь у яких брали представники українських політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і командування Січових Стрільців, ухвалили розроблений повстанчим оперативним штабом план збройного виступу. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Народної Республіки й вирішили визначити форму державного правління після усунення від влади гетьмана.
Для керівництва антигетьманським повстанням було створено тимчасовий верховний орган – Директорію УНР. До її складу ввійшли В. Винниченко (УСДРП) – голова, члени – С. Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (УПСС), Ф. Швець (Селянська спілка) і А. Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно Симон Петлюра був затверджений Головним отаманом Армії УНР. Приступивши до виконання своїх обов’язків, Директорія створила тимчасовий уряд – Раду завідуючих державними справами та Військовий революційний комітет (М. Авдієнко, В. Чехівський, А. Пісоцький, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Загородній і М. Марченко).

Коли майже вся Україна під контролем
Протигетьманське повстання було прискорене проголошенням Скоропадським 14 листопада 1918-го федеративної спілки з майбутньою небільшовицькою Росією. 15 листопада члени Директорії виїхали у Білу Церкву, місце розташування своєї основної військової сили – Січових Стрільців.
Днем раніше туди прибув Петлюра. А вже 16 листопада відділи Січових Стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. 18-го відбувся Мотовилівський бій, у якому гетьманські формування були розбиті. У 20-х числах листопада республіканські війська, підійшовши до Києва, розпочали його облогу.
На бік Директорії масово переходили гетьманські частини, дислоковані в різних районах України, і приєднувалися численні повстанські загони на чолі з отаманами Зеленим, Григор’євим, Ангелом і іншими. Загальна чисельність військових з’єднань, які підпорядковувалися наказам Директорії, станом на грудень 1918-го, склала понад 100 тис. осіб (за іншими даними, близько 300 тис.). Наприкінці листопада – на початку грудня Армія Української Народної Республіки контролювала майже всю територію України. Після укладення Директорією угоди про нейтралітет із командуванням німецьких військ в Україні 12 грудня 1918-го частини Армії УНР розпочали загальний штурм Києва. У підсумку дводенних запеклих боїв зі супротивником відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто. 14 грудня гетьман України Павло Скоропадський зрікся влади, передав управління країною Раді Народних Міністрів і виїхав за кордон. 19 грудня 1918 року Директорія УНР урочисто в’їхала в Київ.

Відновлено дію законів УНР
26 грудня 1918 року було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з Володимиром Чехівським – Раду Народних міністрів УНР. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство й відновив дію законів УНР, ухвалив нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу; закон про автокефалію Української православної церкви, закон про скликання Трудового конгресу України тощо.
Після проголошення 22 січня 1919-го на Софійському майдані в Києві Акту злуки Західно-Української Народної Республіки й УНР до складу Директорії УНР увійшов Євген Петрушевич. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль предпарламенту об’єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу й судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.
Із настанням 1919 року Директорія змушена була діяти в надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх умовах. Молода українська держава опинилась у кільці ворожих сил, найнебезпечнішими серед яких були більшовики, денікінці та війська Антанти. Ще наприкінці листопада – на початку грудня радянська Росія без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919-го після тривалих, але марних намагань прокомуністично налаштованих діячів УНР (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін.) порозумітися з Москвою дипломатичними засобами Директорія УНР оголосила війну РСФРР.

Без компромісу з Антантою
Незважаючи на героїчну боротьбу республіканських військ проти частин Червоної армії в Лівобережній Україні 5-6 лютого більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування залежно від воєнної ситуації.
Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Директорії виступила за перемовини з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. Не погоджуючись із цим рішенням, Володимир Винниченко вийшов зі складу Директорії. Головою став Симон Петлюра. 13 лютого у Вінниці був створений новий уряд на чолі зі С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах із представниками французького командування в Одесі й Бірзулі, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.
Після евакуації у квітні військ Антанти з території України Директорія створила в місті Рівному уряд під проводом Бориса Мартоса. 4 травня зі складу Директорії вийшов Андрієвський, який підтримав спробу державного перевороту, очоленого отаманом Оскілком. У червні 1919-го під натиском більшовицьких військ Директорія була змушена переїхати до Кам’янця-Подільського. До її складу входили С. Петлюра, А. Макаренко, Ф. Швець і С. Петрушевич. Останній займався справами тільки Галичини. 27 серпня 1919-го Директорією було проведено нову реорганізацію уряду. Його очолив Ісак Мазепа.

Петлюра – Головний Отаман
Протягом літа-осені 1919-го Директорія робила спроби стабілізувати воєнно-політичну ситуацію в Україні. Проте відкрита агресія кількох іноземних держав і неприхильне ставлення деяких лідерів Антанти до незалежності УНР на Паризькій мирній конференції звели ці намагання нанівець.
15 листопада 1919 року на спільній нараді членів Директорії й уряду УНР було ухвалене рішення про скасування повноважень Ф. Швеця й А. Макаренка, які виїжджали для роботи за кордон. У постанові наради визначалося, що на час їх відсутності “керування справами Республіки покладається на Голову Директорії пана Головного Отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів”.
Правовий статус існування Директорії як найвищої влади в УНР у складі однієї особи регулював Закон “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці”, ухвалений урядом 12 листопада 1920 року. На основі цього закону Директорія УНР в особі Голови Директорії мала затверджувати ухвалені Державною Народною Радою закони; затверджувати прийняті Радою Народних Міністрів призначення та звільнення, а також ухвалені Державною Народною Радою умови з іноземними державами тощо. Закон передбачав, що при неможливості виконання Головою Директорії своїх обов’язків влада передавалася заступникові Голови Державної Народної Ради, а до її скликання – Колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради Народних Міністрів, порядкуючого у Найвищому суді УНР і представника всіх політичних партій). До початку роботи Колегії Голову Директорії заступав за потреби Голова Ради Народних Міністрів.
Наприкінці 1920-го Директорія УНР втратила контроль над територією України й С. Петлюра був змушений емігрувати. Після його загибелі 25 травня 1926-го в Парижі верховну владу в УНР перейняв тодішній голова уряду УНР за кордоном А. Лівицький.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...