Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 24, 2019

До 170-річчя появи історичної пам’ятки літератури «Історії Русів»

Автор:

|

Травень 06, 2016

|

Рубрика:

До 170-річчя появи історичної пам’ятки літератури «Історії Русів»

Історія русів

Негативні, а то й цілком ворожі настанови царсько-московської влади до літератури й її творців, як і до книжок загалом, відомі здавна. Яскраво свідчить про це постать московського Патріарха Йоакіма, поставленого Петром І, котрий сам зізнався у своїй неграмотності. «Не знаю ні старої, ні нової віри, але що мені скаже начальство, готовий виконати і буду йому в усьому послушним», — казав він. Така позиція слугує прикладом для теперішнього російського патріарха Кирила. 1690-го Йоакім за наказом згори велів своїм підданим палити всі українські книжки.
Тож друкувати «Історію русів» було строго заборонено, тому вона вийшла російською мовою 1846 року в Москві. Її рукописний текст потрапив до рук Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Євгена Гребінки та багатьох інших діячів української культури, котрі послуговувалися ним у своїй творчості. Твір вважався політично небезпечним. Удруге «Історія русів» вийшла в Нью-Йорку 1956-го, а вперше в Україні — 1991 року.
Перше книжкове видання припало на той рік, коли оформлювалося Кирило-Мефодіївське братство, і коли піднімався дух Шевченка, котрий закликав «вражою злою кров’ю волю окропити». Поетові заклики, на жаль, не сповнилися, бо братство, що проіснувало 14 місяців, було розгромлене, а самого Шевченка скарали на десять років тюремного поневіряння. Українське слово знову замовкло, але на його порятунок заговорила на повний голос «Історія русів». І книга зробила своє, а тим більше її автор, добре законспірований. Про події він оповідав докладно, використовуючи документальні матеріали з архівів різних монастирів, передані туди наприкінці XVIII ст. Рік написання «Історії русів» не вказаний, але праця закінчується подіями літа 1769 року, коли почалася війна з турками. Тому прийнято вважати, що її написано після цього, але перед Бахчисарайським договором у січні 1781-го.
Цей твір містить історичні довідки про зародження слов’янського народу, його походження з 1600-х рр. до Різдва Христового, слов’янських земель, що тоді розляглися від Дунаю до Двіни і від Чорного моря до Стиру та Дінця, й мали назву Русь. Автор добре володів літературною мовою й орієнтувався в історичних джерелах про Україну. Дослідники «Історії русів» більше сотні років висували гіпотези: одні — про місце знахідки і час розповсюдження, інші ж намагалися відкрити таємницю авторства, а ще інші — вказували імена та прізвища тих, хто міг написати твір.
Загалом, «Історія русів» написана хронологічно, вільно подаючи факти, інколи необґрунтовані, які автор компонував, керуючись ідеєю подати читачеві твір як літопис. Центральна постать — Богдан Хмельницький, до нього згадується чимало інших отаманів, кошових і гетьманів Запорізьких козаків — Лянцкоронського, Вишневецького, Ружинського, Венжика Хмельницького, Павла Підкови, Косинського, Павла Наливайка й інших. Хмеля ж згадується як мужа великого розуму, кмітливого, відданого оборонця своєї Вітчизни. Життя та його діяльність ставиться як приклад неймовірної хоробрості та мужності. «Союз і приязнь я готов держати з усіма народами, — казав Хмельницький, — і ніколи не знехтую, яко дару Божественного, всьому людству пристойного». На сторінках «Історії русів» гетьмана представлено як визначного військового та політичного діяча й як переможця у битвах над польським військом при Жовтих Водах, Корсуні, Пилявцях, Збаражі, Зборові, здобутті міста Кодака й інших міст Галичини, Волині та Правобережної України.
Варто згадати про Зборівський трактат, що був укладений за настановами та наказом Хмельницького і підписаний українським гетьманом з польським королем Яном ІІ Казимиром 7 вересня 1649 року. В «Історії русів» він поданий повністю. Частина матеріалу присвячено зв’язкам гетьмана з імператором Священної римської імперії, королем Швеції, примасом Королівства Польського, ханом Кримським та царем Московії Олексієм Михайловичем, що призвело в січні 1654-го до підписання угод у Переяславі.
На сторінки цієї книжки потрапили слова подяки гетьмана, котрий відчуваючи свою близьку кончину, призначав козацьким урядникам та всім скликаним до Чигирина «Дякую вам, братове, і за послух мені у війнах, і за своє гетьманство! Дякую за ту гідність, якою мене вшанували, і за довір’я, яке до мене завше виявляли! Повертаю всі знаки та клейноди, що гідність і владу означають, і прошу пробачити мені, в чому я як людина будь-кому з вас завинив або кого скривдив. Наміри мої про всезагальне добро були чистосердечними й правдивими, і я всього себе посвячував отчизні, не жалуючи здоров’я свого і самого життя», — казав він.
У подальшому викладі історичних автор згадує про Юрія Хмельницького, гетьмана Малоросійського, доноси на нього цареві Московському писаря Івана Виговського, наступного гетьмана, котрий пізніше дотримувався пропольської орієнтації та навіть з’єднавши козацькі війська з поляками та кримськими татарами влітку 1659 року вщент розбив царські війська князя Трубецького під Конотопом.
По кілька сторінок у книжці присвячено подіям Малоросії під час гетьманства Петра Дорошенка й Івана Брюховецького. Гетьманові Мазепі приділено більше місця. За його життя померли царі Олексій Михайлович, його син Федір, а на його місце засів брат його Петро Олексійович. Мазепу названо природним поляком, вихованим у Польщі єзуїтами, шанованим царем Петром І та царівною Софією й активним учасником війни Московії з Туреччиною. Коли Петро І, втручаючись у внутрішні справи Правобережної Гетьманщини, й історично надміру визискуючи український народ, гетьман «укомплектувавши й забезпечивши всім потрібним війська свої», вирішив оголосити прокламацію до всіх зібраних урядників у Батурині, де закликав здолати російського царя, бо якщо «допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя, котрий прибравши собі владу необмежену карає народ свій свавільно», — казав він. Промову гетьмана Мазепи подано повністю.
З «Історії русів» дізнаємося, чим закінчилася боротьба між військами Мазепи у спілці зі шведами проти військ, керованих Петром І. Саме 1709 рік став знаковим, «бо збулося несподіване падіння і змізерніння Швеції та піднесення Росії», — зауважив автор у своїй праці. Він продовжував писати, як російська армія повернулася з походу на Туреччину 1712 року і розмістилася на квартирах в Україні, як назавжди її було залишено у її містах, а малоросійські обивателі були змушені забезпечувати окупантів усіма харчами та фуражем для коней, що довело до зубожіння багатьох людей, навіть шляхетних.
«Історія Русів» — ненаукова історія України, але в ній згадується, як найближчий сподвижник Петра І — Олександр Меншиков задля власного збагачення відібрав у місцевих поміщиків села та маєтки. Свою помсту над українськими козацькими старшинами, князь використовував для побудови різних каналів між північно-західними озерами в Московії, де від каторжної роботи, а особливо від лютого клімату і дуже поганого харчування, тисячами їх там померло. На користь государя і для збагачення царської скарбниці він засуджував малоросійських урядників, позбавляв їх майна і засилав на Сибір. До сибірського міста Березова потрапив і сам Меншиков, куди його заслав онук Петра І.
Важко визначити, до якого жанру належить «Історія русів», але це — не важливо. Головне те, що автор розповів, що були в Україні славетні люди, патріотичні, жертовні, гідні та вірні своїй Батьківщині. Але були і такі, хто зі жадоби багатства запродувалися дводзьобому орлу. «Історію Русів» автор назвав на противагу «Російській історії», бо ця праця — суто українська. Хоча там і зустрічаються назви Малоросія, малоросійський, малоросіяни і свідомо уникається назва Україна. Малу Росію автор вважав українською територією, а малоросіян, тобто українців, виокремлював не як етнічну, а радше, державно-політичну націю. Він дотримувався думки, що Київська Русь була державним творінням саме українського народу, і що Русь — це Україна, а не Росія.
Крізь усю «Історію русів» проходить ідея української самостійної держави, за яку український народ готовий був умирати, маючи у своїх генах жагу жити на вільних землях своїх. Натомість, Московію представлено рабською та невільницькою, що проповідує, що начебто людей створено для того, щоб вони нічого не мали, крім царських законів. Московію описано войовничою, неписьменною, поганською, жадібною та дикою. Вся історія українсько-московських взаємин XVII-XVIII ст. подана в «Історії Русів» як страшна картина московського визиску, брехні, зради та терору. Московщину звинувачено за поневолення України та за її імперіалістичну та колоніальну політику. Гірші слова на адресу московського царату автор мусів нерідко приховувати між рядками свого рукопису. Мав їх на гадці набагато більше, подекуди гостріших, які вкладав у вуста іншим особам, але властиві тільки диким і суворим великоросам, поведінка котрих залишилася такою ж, якщо не гіршою, дотепер. Прикладів цього не бракує.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...