Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 24, 2017

Чому українці досі не вийшли із «руського міра»

Автор:

|

Червень 16, 2016

|

Рубрика:

Чому українці досі не вийшли із «руського міра»
Острозькі єзуїти у 1596 році

Острозькі єзуїти у 1596 році

Українцям не дуже вдається думати про завтрашній день, але й звичку жити минулим вони не думають полишати. Примари минулого, мов запріле скло на окулярах, заважають реально оцінювати ситуацію, яку маємо перед носом, не дозволяють тверезо та дієво реагувати на дійсність, замінюючи її картинами, світами, а відтак і проблемами, котрі для нас, теперішніх, зовсім не актуальні. Одним із аспектів порушеної проблеми є сприйняття історії та минулого через призму вічної та безперервної боротьби «своїх» проти «чужих».
Так гартувався наш народ у постійній «боротьбі» ще від трипільських часів, а закінчилося все тим, що маємо зараз. Дедалі очевиднішим стає, що «боротьбістська» концепція замало пояснює. Подекуди вона кидає на минуле стільки відволікаючих тіней, що здатна радше заплутати та збити зі шляху щирого та наївного шукача правди й істини.
Простежмо, як панівний у нас підхід в описі минулого, мов ножем, сторінка за сторінкою відтинає важливі історичні події. Врахування ж ширшої історичної палітри могло б тісніше зв’язати нас із європейською цивілізацією. Це я про єзуїтів, «хитрих», «підступних» і «підлих» шпигунів Ватикану, котрі лише про те й думали, як занапастити наш багатостраждальний народ. Саме таку характеристику цього ордену можна зустріти в українському культурному й інформаційному просторі.
Маса художньої та наукової літератури ще з часів Російської імперії доводила, що західний світ хоче закабалити та знищити «Святу Русь». Ніби та «Русь» існувала і жила за якимись особливими морально-етичними законами, які потрібно було зберегти будь-якою ціною, навіть пожертвувавши мільйонами людських життів.
За часів Путіна росіянам знову вдалося осідлати коника боротьби проти «знавіснілого» Заходу. Знову Росія виявляє ворожість до західної цивілізації та вимагає визнати її право на «особливі» роль та місце у світі. «Захід нам винен за перемогу над фашизмом, де б він був без нас? Захід — світ бездуховності, аморальності та розпусти», — такі основні оцінки західної цивілізації в російських медіа.
І сталося так, що українці не тільки не вийшли з «руського міра», вони не вийшли навіть із російського інформаційного та культурного простору. Як наслідок, саме значення термінів «єзуїт» та «єзуїтський» продовжує зберігати винятково негативні конотації. Той факт, що в єзуїтських колегіумах здобували освіту Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та багато інших учасників «вічної боротьби», ми до уваги не беремо.
Але почнімо від початків. Єзуїтські колегіуми й освітня мережа єзуїтів загалом виникали та розбудовувалися зовсім не для того, аби навертати в католицизм православних русинів і позбавляти «духовних скрєпів». Якщо організатори Тридентського собору (1546-1563) не збрехали у своїх деклараціях та постановах, то це явище мало на меті ґрунтовне виховання католицького духовенства, підняття їхнього освітнього рівня для гідного та належного протистояння протестантам. Відтак єзуїтів можна назвати культурно-просвітницькою спільнотою. Тому вершина айсбергу їхньої діяльності, яку ми називаємо окатоличенням населення колишньої Руської держави, — не мета єзуїтів, а один із побічних наслідків їхньої діяльності.
Сам факт наявності єзуїтського колегіуму в тому чи іншому місті варто сприймати не як загрозу для місцевого населення, а як перемогу, що інтегрувала люд краю в єдину освітню систему того часу. Ми шукаємо точок дотику з європейським простором? Та ось вони! Навчальна система в єзуїтських колегіумах, суворо регламентована освітнім статутом Ratio Studiorum, була єдиною й уніфікованою для будь-якого закладу, незалежно від того, де він розташований — у Львові, Луцьку, Парижі чи Відні. Учень єзуїтського колегіуму, незалежно від міста, проходив однаковий навчальний курс: інфіму (початки латини), граматику, синтаксис, поетику та риторику в «нижчій школі» та філософії та теології — у «вищій».
Показовою тут є історія Інокентія Гізеля, видатного мислителя та інтелектуала XVII ст., серед імовірних навчальних закладів якого називають Львівський колегіум, а по тому — заклади Англії й Іспанії. Схожу ситуацію спостерігаємо зі Стефаном Яворським. Після навчання у Львівському колегіумі він продовжив освіту у Любліні, Познані та Вільно. Гетьман Пилип Орлик після Київського колегіуму навчався у Вільно. Митрополит Петро Могила навчався у єзуїтському колегіумі «Ля Флеш» у Парижі. Тому самому, який закінчував Рене Декарт.
Важливо окремо наголосити на практичному спрямуванні єзуїтської освіти. Вона була не просто передовою для свого часу, але й актуальною. Після закінчення колегіумів учні не йшли продавцями на базар. Якщо сьогодні більшість вищих навчальних закладів працює за принципом «вчимо все, може, щось знадобиться», то єзуїтська освіта мала чітку практичну прив’язку. Навчання латини робило випускників колегіумів цінними кадрами для роботи у канцеляріях та для правової сфери. Через коментування християнських мислителів та античних філософів учні колегіумів здобували не лише широку ерудицію, але й практичні навики ведення дискусії, відстоювання власної думки. Практично перевірити/продемонструвати свої знання можна було на диспутах, частина з яких мали регулярний публічний характер. У єзуїтських колегіумах готували не філософів-резервістів, котрі не можуть знайти роботу, а практиків, котрі розуміють, що й для чого вони вивчають і як ці знання застосувати.
У цьому контексті згадаймо політиків європейського зразка: Хмельницького, Мазепу й Орлика, котрі пройшли вишкіл у єзуїтів. Відомо, на якому високому рівні організації була дипломатія кожного з цих правителів. Схвальні відгуки про їхній особистий рівень інтелектуального розвитку залишив не один мандрівник чи посол європейських країн. Чого варті хоча б слова французького дипломата Жана Балюза про Мазепу: «Він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими цитатами та перфектним і досконалим знанням цієї мови може суперничати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його добірна і чепурна, розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах».
Тож дивно виглядає, що сьогодні у нас досі не сприймають єзуїтів. Дивно, що ця спадщина належно не переосмислена і не оцінена в українській історіографії. Дивно, що аналіз цього досвіду своєї модернізації ми віддаємо полякам, литовцям, білорусам, кому завгодно, але не працюємо з ним самі. Мабуть, нам зовсім не хочеться позбуватися своїх «духовних скрєпів» і відходити від концепції вічної боротьби пригнобленого народу. Що з того, що єзуїтський освітній простір творив унікальну ситуацію, коли ми дихали одним повітрям із Європою; що з того, що тоді рівень ерудиції викладача в Парижі чи Берліні нічим не відрізнявся від рівня ерудиції викладача у Львові чи Луцьку. Нас це все не обходить, у нас вічна боротьба українського народу проти пригноблювачів. Єзуїтам не пощастило, вони — пригноблювачі! А історію пригноблювачів вивчати не можна.
Може, нам варто відійти від вивчення історії лише українського народу? Такий підхід прирікає наші дослідження на відсутність інтересу до них за кордоном. Таким підходом ми самі собі шкодимо, відсікаючи величезні пласти нашої історії та ставлячи на них хрест, побачивши там загарбників і поневолювачів. Альтернатива: потрібно акцентувати увагу на історії спільнот, інституцій, особистостей, котрі жили і діяли на сучасних територіях України в минулому. Такий підхід є більш всеохопним і не викидає за борт «ноєвого ковчегу» канонічного історіописання теми на зразок єзуїтів, кримських татар тощо.
Можливо, в такому випадку нам відкриються очі і на інші істини, які полягають у тому, що єзуїти не прокидалися з думкою, як би швидше навернути якогось бідолашного русина в католицизм, а кримські татари не лягали спати з думкою, з якого українського терену дерти ясир. Можливо, саме тоді діяльність єзуїтів розглянемо і через призму освітньої та культурної модернізації. Зрозуміємо, що це — не лише окатоличення, але й європеїзація. Тому для нас спадщина єзуїтських колегіумів — це рука на пульсі тогочасного життя. Це — європейська освіта, право, мови та дипломатика.
Нам є над чим замислитись у сприйнятті минулого. Досвід показує, що лише річка російської історії може мати єдине русло, з цементованими берегами та зеленими чоловічками, які ці береги охороняють. Для європейської демократичної України є абсурдом сприймати минуле у чорно-білих кольорах, через призму «свій-чужий», а в процесі цього відвертатися від цінних і важливих сторінок нашого минулого, частина з яких є важливим досвідом європеїзації та модернізації.

Євген Гулюк, Zaxid.net

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...