Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Чому Львів так і не став частиною «руского міра»

Автор:

|

Липень 16, 2015

|

Рубрика:

Чому Львів так і не став частиною «руского міра»
Російські солдати на Краківській площі. Січень, 1915

Російські солдати на Краківській площі. Січень, 1915

Століття тому російські війська спішно відступали зі Львова. А майже за рік до того вони увійшли в місто без єдиного пострілу, впевнені, що рятують львів’ян від важкого гніту Австро-Угорщини. Насправді ж вони займалися відвертим грабунком населення, який для надання йому законного вигляду називали то реквізицією на потреби армії, то конфіскацією через підозри у шпигунстві. Загальна сума збитків, нанесених місту, перевищила 16 млн австрійських крон.
При царському дворі не особливо цікавилися такими дрібницями, там мислили ґлобально. Східна Галичина з її українським населенням мала увійти до складу Росії, а Західна, населена в основному поляками, — до складу російського Царства Польського. Для забезпечення «інтеґрації» до Львова спрямували генерал-губернатором Ґеорґія Бобринського.
21 червня 1915-го граф Бобринський походжав поруч із автомобілем, у який ад’ютанти метушливо складали останні речі, неуважно розглядаючи губернаторський палац. Скільки всього сталося в цьому будинку за рік! Тільки три місяці тому он із того балкона розчулений
«государ» вітав людей, котрі співали «Боже, царя храни!» і кричали: «Ура самодержцю!».
Тоді Микола II повернувся в обідню залу задоволеним. «Дуже гарне місто, трошки нагадує
Варшаву, безліч садів і пам’ятників, тут повно військ і російських людей», — записав цар
того дня у своєму щоденнику.
Звісно, імператору не стали показувати, як непросто все було в цьому проклятому, важкому
місті. Тут дуже мало хто, навіть за гроші чи харчі, готовий був співати гімн Росії. А в провінції — самі тільки мазепинці, котрих австрійці розпустили безбожно. Подумати тільки, у них тут і газети, і бібліотеки, і магазини, і школи свої були.
Що найстрашніше, російські солдати стали купувати в магазинах книги на кшталт «Кобзаря»! Довелося видати указ про найсуворішу заборону продажу та видачі в бібліотеках і крамницях Львова книг малоросійською мовою.
Потім генерал-губернатор ці бібліотеки та магазини й зовсім закрив, а видання «Кобзаря»
— конфіскував. Утім, конфіскацією книг справа не обмежилася — на користь армії були конфісковані цінні папери товариства «Просвіта» на 100 тис. рублів. Та ще стільки ж — у страховому товаристві «Дністер».
Генерал-губернатор посміхався. Він згадав, як був здивований, коли до нього прийшла делеґація українців міста. Пристойно одягнені, інтелігентні люди, добре розмовляли французькою, просили дозволу видавати книжки на своєму малоросійському наріччі та благали не закривати їхні культурні товариства. Дурні! І Східна Галичина, і Лемківщина споконвіку були частиною єдиної Великої Русі. Він так їм і сказав.
Граф подивився на площу, по якій вітер ганяв стоси розірваних паперів. Десь розкотисто гримнув постріл і посипалося скло. Нестямно заверещала жінка. Відступаючи, солдати вже кілька діб відкрито грабували місто, і не було нікого, хто міг би їм перешкодити. Губернатор раптом згадав, як ці вулиці сяяли чистотою, коли він уперше приїхав сюди. «Вічне слов’янське свинство та дурість усьому виною», — спересердя пробурмотів граф і, скривившись, закурив.
«Зі самого початку все пішло не так, — думав він. — І першим у цьому винен ідіот Шереметьєв, котрий у свої 32 завдяки зв’язкам при дворі вже став полковником і зовсім загордився. Для «наведення порядку» в місті Сергій Шереметьєв відправив на шибеницю 27 осіб! І за що? Щиро сподіваюся, що серед них було хоч кілька справжніх злочинців. Як можна було призначати градоначальником у такий важкий час такого вискочку?»
Як тільки Бобринський прибув до Львова 18 вересня, він тут же призначив на посаду градоначальника генерал-майора Ейхе. Але і той надій не виправдав: чого, приміром, коштував ідіотизм із переходом на правобічний рух замість лівобічного, прийнятого в Австрії? А трамваї? Про трамваї ніхто не подумав. Щоб їх на новий рух перевести — усі стрілки переробляти треба було. У підсумку після тижнів плутанини і суперечливих розпоряджень усе залишилося як було.
«Справи начебто налагодилися, коли Ейхе на посту львівського градоначальника змінив полковник Олексій Скалон, колишній київський і мінський поліцмейстер, — згадував генерал-губернатор. — Той відразу виписав із Росії майже 600 городових, та ще сотню філерів, та три десятки судових приставів із помічниками. Але вони повели себе як дармоїди! Єдине, що могли робити добре, то це провокувати єврейські погроми. Скільки їх було за цей рік, не злічити. Євреїв не рятувало навіть те, що вони стали абияк розмовляти російською та прославляти самодержця. Їх також розпустив Франц-Йосиф. Майже всі тутешні великі маєтки були у них в оренді, євреї могли самі володіти землею та навіть державні посади займали. Подумати тільки: єврей — і на державній посаді! Ну, це ми швидко виправили: землю відібрали та погнали їх у шию з усіх посад. Урешті вирішили висилати всіх євреїв у Росію як австрійських шпигунів. Аби не надували до небес ціни та не займалися валютними спекуляціями. Адже вони намагалися купувати рубль за чотири крони, а не за три, як їм було наказано. Хоча, поклавши руку на серце, не євреїв треба було громити в першу голову, а мазепинців. Ось хто справжній ворог государя! Ми ж то заарештували з них тільки 1,2 тис. осіб, та ще сотень шість вислали до Росії. Мало, Ґеорґію Олександровичу, мало. Та тепер уже нічого не вдієш».
Годинник на дзвіниці Бернардинського монастиря пробив полудень — ще за петроградським часом, на який наказав перейти Бобринський. Тепер усе знову повернеться як було. Рік роботи — нанівець. І все — через дурнів. «Ще один із них — Дудикевич, депутат розпущеного на початку війни Галицького сейму від Російської народної партії, — продовжував міркувати Бобринський. — Цей пройдисвіт наступного після мого приїзду дня навіщось привів до мене цілу делеґацію тутешніх москвофілів. У цьому ж палаці Володимир Дудикевич, розсипаючись у похвалах государю, клявся в «щирому та пристрасному бажанні Червоної Русі безперешкодно брати участь у культурній роботі всього об’єднаного російського світу». Тисячі слів — і жодної користі! Днями Дудикевич просив у мене перепустку для переїзду в Росію. Австрійці, мабуть, не погладять по голівці за «Боже, царя храни!» під вікнами губернаторського палацу.
Дудикевич пропонував вигнати з Галичини всіх єзуїтів і василіан, митрополита Шептицького прибрати під будь-яким приводом, а всі землі Греко-католицької церкви — конфіскувати. Він не подумав, що скажуть на це в Римі.
Ось я всього лиш дозволив у греко-католицьких храмах відправляти богослужіння по черзі з
православними, як Папа вже звинуватив мене у «замаху на статус Католицької церкви». А що як селяни збунтуються в селах? Чи треба це російській армії зараз, коли на фронті все так
ненадійно? Ще один дурник — єпископ Євлогій, котрий думав, що за дві секунди переведе тутешніх греко-католиків у православ’я. На проповіді в Преображенському соборі він прямо до такого переходу й закликав. Мазепинці відразу наїжачилися. У підсумку мені довелося видавати спеціальний циркуляр про віротерпимість, а командувачу фронту — звертатися до государя, щоб Євлогія перевели кудись.
Хоча Шептицького і з ним три десятки грекокатолицьких священиків ми таки вислали, що
б там Папа не казав. Наші аґенти донесли, що на проповіді він назвав наше православ’я казенним і державним. Що ж, у Суздальському монастирі у графа Шептицького буде час поміркувати про це».
Бобринський глянув на небо, по якому потягнулися хмари чорного диму. Це за наказом генерал-губернатора підпалили головний міський вокзал. «Особливого військового сенсу в цьому немає, але проблем австрійцям ми додамо», — задоволено подумав граф і раптом згадав про 44 заручників із числа знатних городян, котрих він наказав вивезти до Києва. Про всяк випадок. «Ах, як усе добре починалося! Армії Південно-Західного фронту взяли Галич, Львів, обложили Перемишль, який зі своєю хваленою міцністю не протримався й чотирьох місяців.
Кордони російського світу, російської імперії просувалися все далі й далі на захід. А тепер…
Перемишль упав, армія йде зі Львова, як і прийшла — без єдиного пострілу. Все, що я міг
зробити в такій безнадійній ситуації, це видати наказ про примусове виселення всіх чоловіків
у віці від 18 до 50 років у Волинську губернію. Нехай краще вони копають шанці для нас, ніж для супротивника. Шкода, виселити вдалося небагатьох — занадто швидко прийшли австрійці».
Граф кинув недопалок на бруківку, перехрестився та сів у автомобіль. Машина звернула на
Личаківську вулицю та поспішила на схід, обганяючи останні загони гарнізону, що покидали
місто.
Наступного дня, 22 червня 1915-го, на заході, біля Янівської рогачки, з’явилися перші кавалерійські роз’їзди Другої армії фельдмаршала Едуарда фон БемЄрмолі. Коли австрійські
війська вступали в місто, зустрічати їх зібралося близько 20 тис. львів’ян.
Дмитро Синяк, «Фокус»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...