Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Був 1914-й, Шевченківський рік…

Автор:

|

Березень 20, 2014

|

Рубрика:

Був 1914-й, Шевченківський рік…

Наближався ювілей сотої річниці від дня народження нашого геніального поета і маляра Тараса Шевченка. Український народ не тільки в Україні, а й всьому світі готувався вшанувати пам’ять Великого Кобзаря. Шевченка як найталановитішого представника історичного романтизму та сильного борця проти кріпаччини в першій половині ХІХ ст. треба було гідно та шанобливо посмертно привітати з нагоди круглої річниці його народження. 

Уже 4 грудня 1913 року жителі Києва листом звернулися до міської управи з проханням організувати святкування 100-річчя Кобзаря. «Багато міст починає готуватися до цього торжественного дня… І місто Київ, у якому планується встановити пам’ятник творцеві «Кобзаря», не може залишитися бездіяльним», — повідомлялося в листі з надією, «що київське громадське самоуправління… візьме на себе ініціативу й стане головним організатором достойного відзначення ювілею поета».
Міській думі 11 січня 1914 року також була передана письмова заява жителів Кам’янця-Подільського, у якій пропонувалося створити комітет для відзначення у близькому часі сотої річниці з дня народження Шевченка. Подібні прохання від громадян таких міст, як Полтава, Харків, Катеринослав, Чернігів, Одеса, і низки інших були передані міським управам.
Олексій Новицький (1862-1934), історик мистецтва, улаштував 1914 року ювілейну виставку малярських творів Шевченка в Москві. У Чернігові члени комісії музею Григорія Тарновського постановили, щоб у цей ювілей Кобзаря в приміщенні музею відслужили посмертну панахиду за ним. Та ж комісія розробила план видання альбому, присвяченого пам’яті Шевченка, у якому містилися б найголовніші фотографії предметів, що зберігалися в музеї Тарновського.
Початок 1914 року був вікопомним у зв’язку зі спорудженням пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, реалізація проекту якого стартувала 17 вересня 1904 року, із початком діяльності Об’єднаного шевченківського комітету. Майже десять років члени комітету намагалися довести справу до кінця, але через упертість російського царського уряду та різноманітні перешкоди з боку шовіністичних чорносотенних організацій, а також російського духовенства, спорудити пам’ятник Кобзареві не вдавалося. Київський генерал-губернатор Федір Трепов писав листи до міністра внутрішніх справ Петра Столипіна, котрий стояв на шляху кривавого терору, зокрема, щодо українського народу, домагаючись також заборони на встановлення пам’ятника Шевченкові в Києві.
Криваву боротьбу проти всього українського провадив у країні й останній російський імператор Микола ІІ (1886-1918). Він, як свідок наростання революційного руху в Російській імперії, зокрема «Шевченківського руху» — в Україні, боявся, щоби відзначення Шевченкового ювілею 1914 року не перетворилися на масові демонстрації з метою повалення його влади.
Російське «православіє» заборонило служити панахиду по православному ж християнинові Шевченку тільки тому, що він мав нещастя народитися українцем. Коли український народ готувався відзначити його ювілей, російський уряд не міг «спати спокійно». Він прагнув усіма своїми силами паралізувати українську згуртованість.
Таку цинічну заборону святкування ювілею найкращого представника української літератури могла собі дозволити тільки тодішня влада. Сприяли цій «верхівці» озброєні банди погромників — «чорні сотні», створені монархічними організаціями «Союз руського народу» та «Союз Михаїла Архангела» для боротьби з тими, кого вони вважали за антимонархістів. Так, наприклад, члени відділу «Союзу руського народу» в Києві у січні 1914-го відкрито звернулися листом до міністра внутрішніх справ із вимогою заборонити встановлення пам’ятника Шевченкові в Києві. У листі прозвучало прохання до «високопревосходительства», щоби святкування 100-річниці від дня народження Кобзаря відбулося суто у форматі літературних вечорів, а не у вигляді політичних демонстрацій. Такої ж заборони домагалися начальники середніх шкіл і директори народних шкіл у Києві й інших містах України.
Святкування ювілею Шевченка випередила провокаційна чутка, що українці прагнуть відірватися від Російської імперії та перейти під владу Австрії. Зрозуміло, що ця байка була вигідною для «чорносотенців». Але в українців такого бажання не було. Яким би жорстоким і гучним не було слово міністра внутрішніх справ «Забороняю!», народні маси перейшли від оборони до наступу. Листівка київських студентів зі закликом до одноденного страйку виявилася чи не першою ластівкою. Прокламація «коаліційного комітету» в Києві була наступним документом зі закликом до демонстрації в день відзначення 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Подібні листівки випустили студенти Харківського університету та студентська молодь численних міст. До них приєднувалися робітники заводів і фабрик в Україні. Наприклад, у Катеринославі Дмитро Яворницький, котрий був тоді почесним головою Шевченківського ювілейного комітету, долучився до протестної акції проти заборони святкувань із нагоди сотої річниці від народження поета. До подібного протесту приєднався Петро Холодний-старший, як і художник Борис Смирнов, котрий, усупереч забороні, проілюстрував «Кобзар».
Демонстрації таки відбувалися, у Києві їх учасників місцева поліція арештовувала біля Софійського собору, на Володимирській вулиці та Хрещатику, а також біля Золотоворітського скверу. Жандарми рапортували навіть про нелегальні збори людей, що відбувалися в селах України, а також про вивішування портретів Тараса Шевченка в школах.
Царський уряд, заборонивши святкувати ювілей поета на його могилі в Каневі, намагався нікого туди не допустити. Там цілодобово вартували озброєні жандарми. Люди групами робили спроби добратися до могили поета, але вони закінчувалися побиттям демонстрантів. Відомий художник Іван Їжакевич (1864-1962) навіть намалював картину «Розгін демонстрації на могилі Тараса Шевченка 1914 року», на якій зображено царську кінну поліцію, що атакує присутніх, неподалік могили з хрестом. До цієї події звернувся й академічний художник Микола Самокіш (1860-1944), котрий 1939-го написав картину «Розгін демонстрації в Києві у Шевченківські дні 1914 року».
Навесні святкування Шевченківських днів у Києві переросло в мовчазну демонстрацію. Її підтримали вищі навчальні заклади міста: Університет св. Володимира, «Політехніка», комерційний інститут. Приєдналися й учасниці вищих жіночих курсів і гімназисти, а також «хатяни» — письменники, котрі гуртувалися навколо журналу «Українська хата» (1909-1914). Маніфестацію розігнала кіннотна поліція, а кількох «хатян» кинули до Лук’янівської в’язниці. Серед заарештованих була й майбутня письменниця Олена Котова (літературний псевдонім – Олена Журлива (1898-1971).
Українське наукове товариство в Києві підготувало «Збірник пам’яті Тараса Шевченка» (1814-1914), але випустити його вдалося аж через рік. До 100-річчя народження поета з’явилося кілька «комерційних» видань «Кобзаря», що були звичайними передруками попередніх збірок, корті вийшли в Києві, у видавництві «Час». Не злякався царського наказу про заборону видавати твори Шевченка й відомий петербурзький гравер Василь Мате. Шануючи пам’ять художника, він подбав про вихід двотомного видання «Малюнки Т. Шевченка». Заголовні малюнки до нього зробив Микола Самокіш, а статтю «Шевченко в мистецтві» написав Опанас Сластіон. Редакція мистецького журналу «Исскуство» в Києві виступила з ініціативою друкованого видання «Шевченко як живописець і гравер».
Переслідування цензурою творчості Шевченка в Україні не дозволяло друкувати жодної його поезії. Зате в Петербурзі вийшов у світ «Кобзар», що містив лише ранні твори поета. Якщо було заборонено відзначати соту річницю від дня народження Шевченка публічними виступами, то про нього, як про автора високопоетичних віршів, у той ювілейний час згадувала преса. Редакційну статтю «Кріпосники і Шевченко» 18 лютого 1914-го російською мовою надрукувала газета «Шлях правди». Степан Васильченко, видатний український письменник, написав статті «Думки перед ювілеєм» і «Грінченко про «Кобзаря».
Класик татарської літератури, талановитий історик і літературознавець Ібрагімов, котрий на час ювілею Шевченка жив у Києві, написав статтю «Герой-поет». «Він — втілення історичного ідеалу пригнобленого українського народу в його боротьбі за вихід у широкий і світлий світ. Він — символ усіх суспільних надій малоросійського народу», — аргументував Ібрагімов. 1911-го на врочистому засіданні в Академії наук у Петербурзі виступив із промовою Д. Овсяников-Куликовський на тему «Національні і загальнолюдські елементи в поезії Т. Шевченка». Стаття «Улюблені народні пісні Т. Шевченка» авторства українського фольклориста Миколи Сумцова з’явилася, хоч і зі запізненням, на сторінках журналу «Украинская жизнь». Отак царська Росія та її шовіністи під час того 1914 ювілейного року Тараса Шевченка показали своє «братсько-національне обличчя».

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...