Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Астольф де Кюстін та його книжка про Росію

Автор:

|

Квітень 26, 2018

|

Рубрика:

Астольф де Кюстін та його книжка про Росію

Маркіз де Кюстін, котрий походив із багатої родини, не зовсім погоджувався з політикою нового короля Франції Луї-Філіппа. Він був прихильником традиційної французької монархії Бурбонів. Тужив за кращим устроєм своєї держави, формою абсолютизму, на чолі з одним монархом. Тому вирішив поїхати до самодержавної, керованої царем Росії.
На початку липня 1839 року він дістався Петербургу. Тодішній монарх дуже багато уваги присвятив поважному гостеві. Останній побачив царські паради та пишні бали, під час яких зустрічався з особами царського двору, котрі намовляли його написати книжку в бажаному для урядову Росії ключі. Більше свободи для себе маркіз мав у Москві. Звідси вирушив до Ярославля, Костроми, Нижнього Новгороду, Володимира і знову через Москву, повернувся до Петербургу. Подорож письменника з Франції до Росії й назад, тривала не повних три місяці, а через чотири роки у видавництві Аміо в Парижі вийшла праця Кюстіна в чотирьох томах.
Перший видання під заголовком «Росія в 1839 році», розійшлося впродовж кількох місяців і того ж року вийшло й друге, згодом, у німецькому й англійському перекладах.
«Де Кюстін проникливо й глибоко розкрив прокази цього російського суспільства, він висловив жахливу правду про монарха, про вельмож, про всіх», — відгукнувся на публікацію Шарль Оґюстен де Сент-Бев, тодішній літературний критик, одна з ключових постатей історії французької літератури. «Прочитав книжку Кюстіна повністю. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання дій деспотизму, для нас непомітних, я готовий до землі вклонитися перед автором», — писав Михайло Петрович Поґодін, російський історик, котрий завідував кафедрою загальної історії в Московському університеті.
«Без сумніву, це найцікавіша та найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію. Він судить занадто гостро, але здебільшого справедливо. Не дивлюся на її помилки, але основа погляду правильна і це страшне суспільство й уся країна Росія. Його око ображаюче багато бачило», — заявляв Олександр Герцен, російський філософ, письменник і публіцист. «Як на таку короткотривалу подорож, повнота інформації у книжці Кюстіна вражаюча», — зазначав Олександр фон Шелтінґ, швейцарський дослідник московсько-європейських взаємин ХІХ ст.
Як паризький видавець Аміо, так і автор передмов до другого видання в листопаді 1843 року зізналися, що зміст вельми дбайливо переглянули. Відтак автор тексту зробив безліч правок, додав багато нових прецікавих нотаток, і книгою Кюстіна зацікавилися ще більше читачів. Твір починається описом подій в Емсі 5 червня 1839-го. До цього німецького міста з Росії прибув майбутній наступник трону Олександр ІІ у супроводі численної обслуги, яка своєю надзвичайною підлеглістю великому вельможі, виконувала свої обов’язки по-рабськи. Самого Олександра охарактеризував як майбутнього імператора Росії, котрий не змінюватиме позицію щодо посилення жорстоких репресій проти революційних рухів в імперії.
Жалюгідне вражіння на Кюстіна справили воєнні кораблі у місті Кронштадт та безконечні митні перевірки в Петербурзі. А свавільна поведінка царського уряду, яку так покірно терпіло все населення імперії, здивувала автора нотаток. На думку Кюстіна, примус і послух оволоділи усією поліцією й підданцями. Він подекуди цитував барона Зіґмунда Герберштайна, німецького дипломата, котрий двічі, побував у Росії послом цісаря Максиміліана, (1516-1517 і 1526-1527 рр.): «Цар сказав, і все було зроблено. Життя, майно світських і духовних панів і громадян залежить від вищої волі. Вони не знають заперечень і все в них здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів. Так хотів Бог і князь, бо Бог і князь це знають».
Відтак Кюстін зробив для себе висновок: «Москалі, які були тоді, такими лишилися досі. Вони пишалися словами імператора, які оживляли каміння». Француз не міг збагнути, як волею імператора гинули тисячі бідних робітників, а живі цим пишалися. Не міг погодитися і з тим, що ніхто з них не протестував проти оргій абсолютизму в імперії. Автор вважав, що всі москалі були впоєні рабством.
У своїй книжці письменник згадав вбивство гвардійськими офіцерами всеросійського імператора Павла І 1801 року, про яке царська верхівка заборонила згадувати. Кюстінові в голові не вкладалися нерівна бруківка на вулицях столиці, сірі та виснажені обличчя перехожих солдатів, обідраний простолюд, безліч блощиць у готелі, брак людяності в посадовців, деспотизм тощо. З часом втямив, чому імператор забороняв росіянам мандрувати і чинити труднощі для приїзду чужинців, бо вбачали в них шпигунів. Вічний терор створював страх у кожної людини, який паралізував думки про свободу чи правду. Росію Кюстін вважав тілом без душі й без життя. Автор помітив і відсутність сміху, даремно шукаючи веселого обличчя, знаючи, що коли хто бреше, то не може сміятися.
«Ця імперія з величезною територією є лише в’язницею, ключ від якої тримає імператор, і це в державі, яка може існувати лише загарбанням», — писав маркіз. Він зізнався, що словами та вчинками мусів бути обережним, щоб не потрапити в Сибір, цвинтар для живих. Мовчали всі, бо інакше можна було отримати звинувачення в державній зраді.
Коли французький реаліст побував на імператорському балі в Петергофі, хтось дуже спритно хтось вкрав у нього калитку з дукатами. А коли 25 липня 1839-го цар Микола І влаштував у Петергофі народне свято», о третій годині пополудні почалася велика буря. Велика кількість барж, переповнених людьми, що поспішали морем на свято, потонули. Скільки загинуло, ніхто не смів сказати.
До тутешніх звичаїв маркіз додав часті на вулицях випадки жорстокого побиття поліцією простих людей. Таких жахливих сцен не лише він був свідком, але й інші перехожі на вулицях за білого дня, і ніхто з глядачів не наважився протестувати. Ніхто з них не став в обороні людини, побитої до смерті перед тим, ніж її судити. З таких інцидентів зробив для себе маркіз висновки, що в Росії існують закони не такі, як деінде, а навпаки, їх створено лише для обраних громадян, а для звичайних, напівдиких москалів вони на довго залишилися жорстокими. Москалів бачив скоріше покірнішими, ніж розумнішими, релігійними, ніж філософічними, слухняними, ніж вільними чи спрагненими свободи. Прості й неграмотні москалі ніколи не виявлялись творчої сили. Вони від природи одержали ледачий, поверховий і пасивний дух.
Натомість Росію як державу вважав нахабно загарбницькою, експансивною, завойовницькою, завданням якої було покарати новою інвазією слабшу цивілізацію Європи й Азії. «Вічна східня тиранія, успадкована від диких, істино войовничих кочовиків з пустельних територій Азії, безнастанно загрожує нам і ми підляжемо їй, якщо наші роздори та наші несправедливості зроблять нас гідними такої кари», — писав він.
Життя в Росії Кюстінові здалося партією в шахи, в якій одна особа веде гру, а іншій дозволено рухатися лише за дозволом. Приїхавши поштовим возом до Москви, відчув там брак мистецької краси. Церква Василя Блаженного стояла перед письменником строкатою, наче папуга. Кремль здався надлюдським витвором злотворної істоти з місцем побуту шайтанів і постатей Апокаліпсису. Кремль назвав купою схованок, льохами, мальованими в’язницями, позолоченими темницями, святилищем деспотизму та кам’яною фортецею, яку з дерев’яних укріплень Івана ІІІ два італійськими архітектори перетворили на палац для тирана Івана ІV.
З Москви маркіз вирушив через Ярославль на Нижній Новгород. Тут також зустрівся з безладом, насильством та зрадливою безпекою. Не зміг погодитися з безліччю паразитів, які погризли його тіло вночі в монастирській келії. А коли вранці побачив свого слугу з набряклим обличчям, то не треба було його розпитувати вже про ніщо.
До своєї книги додав також уривок із «Петербурзьких відомостей» про те, як якась рязанська містянка донесла владі про втечу її сина з військової служби додому, за що царська величність нагородила її орденом св. Анни з написом на стрічці «За пильність». А коли Кюстін захотів побачити книгозбірню в Троїцькому монастирі, то йому кілька разів повторили ту саму відповідь: «Заборонено!».
Таких недбалих, мовчазних, нікчемних і брехливих москалів, бачив усюди зі сумними поглядами, позбавленими добродушності, ворожо настановлених до чужинців, безтурботних і неуважних і до власного життя, і до своєї смерті, покараних суворістю, бідних і бідолашних п’яниць, призвичаєних до російського пекла.
50-річний французький мандрівник повернувся до Москви через місто Володимир, а через Санкт-Петербурґ — до Берліну. Коли опинитися в місті Тільзит, нарешті вигукнув: «Я вільний!», був поза кордон царства страху. 22 жовтня 1839 року в Емсі, Кюстін написав свого останнього, 36-го листа, яким закінчується його чотиритомна книжка.
Як бачимо, ситуація в Московії не змінилася й досі, і це пояснює поведінку теперішнього «царя» Путіна.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Loading...