Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 19, 2019

80 років тому відбулася репетиція кремлівських псевдореферендумів

Автор:

|

Жовтень 30, 2019

|

Рубрика:

80 років тому відбулася репетиція кремлівських псевдореферендумів
Делегати Народних зборів від Західної України у Москві, 1939 р.

26-28 жовтня 1939 року так звані Народні збори Західної України (НЗЗУ) проголосили на Волині та в Галичині радянську владу та попросили приєднати їх до СРСР, додавши до складу УРСР.

На запрошення… Гітлера
Не кожне возз’єднання українських земель було радісним. Драматург і режисер Олександр Довженко констатував: «Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати».
Не такої реалізації Акту злуки українських земель від 22 січня 1919-го прагнули на Волині та в Галичині — сотні тисяч «західняків» розрахувалися за соборність-1939 смертю. Декларації НЗЗУ втрачають привабливість ще й тому, що відбулися не до того, як Червона армія перейшла Збруч, а після.
Причому на запрошення не її жителів, а міністра закордонних справ «Третього рейху» Ріббентропа, котрий нагадав своєму радянському колезі Молотову про його зобов’язання від 23 серпня 1939 року взяти участь у поділі Речі Посполитої. Червона армія перейшла Збруч через два дні після того, як Ріббентроп пригрозив: «Якщо не буде розпочата російська інтервенція, то неминуче постане питання, чи не створиться в районі на схід від німецької зони впливу політичний вакуум, створивши «умови для формування нових держав».
Таким чином Ріббентроп прозоро натякав, що в разі відмови СРСР від Волині та Галичини на цих землях буде відновлена Українська держава, ліквідована більшовиками 1921 року, отже, недружня щодо нього. Відтак Червона армія поспішала 17 вересня 1939-го не сприяти самовизначенню українців, а навпаки — завадити йому. Відповідно, й НЗЗУ скликали, аби запевнити у цілком протилежному. Адже ініціаторами «возз’єднання» ті збори були лише формальними.

Передусім — до СРСР
3 жовтня 1939 року Політбюро Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії (ЦК ВКП) постановило: «Скликати Українські народні збори… Ці народні збори повинні вирішити питання про входження до складу СРСР, тобто до входження українських областей до складу УРСР».
Така послідовність «входжень» — спершу до СРСР, а уже після цього — до УРСР, була й у «Декларації народних зборів Західної України» від 27 жовтня 1939 року: «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки».
Верховна Рада СРСР також постановила 1 листопада того року «включити Західну Україну» спершу до складу радянського Союзу й лише після цього як другорядний факт додала «зі з’єднанням із УРСР», продемонструвавши цим, що дарує Волинь і Галичину Українській РСР, навіть формально не спитавши її згоди. А Верховна Рада УРСР, прийнявши щойно 15 листопада 1939 року закон «Про возз’єднання Західної України», затьмарила констатацією вторинності та підпорядкованості Москві фальшивий блиск так званого золотого вересня.
Другорядну роль Верховній Раді УРСР у тому «возз’єднанні» відвели попри те, що трьох представників її Президії ввели, за рішенням Політбюро ЦК ВКП (б) від 3 жовтня 1939 року, до тимчасового управління містом Львів (ТУМЛ), окупаційного органу, який насаджував у Західній Україні радянську владу задовго до її проголошення «Народними зборами».

Гастролі пройдисвітів
Саме йому Політбюро ВКП(б) й доручило створити комітет із організації (КзО) НЗЗУ та скликати їх. Крім представників ТУМЛ, до КзО увійшли й по одному члену тимчасових обласних управлінь, у складі яких, своєю чергою, були по два представники від червоноармійських частин і по одному — від Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) і тимчасових управлінь обласних центрів.
Вони й були режисерами того фарсу, який назвали Народними зборами Західної України і в якому більшість галичан та волинян були статистами. А його постановники обурили навіть комуністів. Помічник Рівненського обласного прокурора Сергєєв дав у листі до Сталіна таку моральну характеристику посланцям Москви за Збруч і Горинь: «Здавалося б, що зі звільненням Західної України сюди для роботи повинні були спрямувати кращі сили країни, кришталево чесних і непохитних більшовиків, а вийшло навпаки. Здебільшого сюди потрапили великі та малі пройдисвіти, яких позбулися на батьківщині».
Навівши це свідчення, російський дослідник Сергій Філіппов зауважив: «У документах партійних обласних комітетів містяться десятки (якщо не сотні) фактів, що підтверджують правоту оцінки, даної Сергєєвим комуністам, відрядженим зі сходу».

Куди ж без НКВС
А головним каталізатором НЗЗУ була, звісно, директива народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії від 15 вересня, яка, зокрема, веліла: «Співробітникам НКВС взяти активну участь у підготовці та проведенні тимчасових Управлінь народних зборів… Для забезпечення посиленого проведення народних зборів налагодити необхідну агентурно-оперативну роботу з виявлення і репресування контрреволюційних організацій груп і осіб, які протидіють і зривають організацію нової влади».
Вочевидь, аби перестрахуватися, «визволителі» надали право висувати кандидатів у делегати НЗЗУ лише селянським комітетам, тимчасовим управлінням міст, зборам робітників на підприємствах і бійців робітничої гвардії. Та й «обирали» делегатів 22 жовтня 1939 року, як з’ясував, переповівши у № 12 московського «Международного исторического журнала» за 2000 рік, російський дослідник Пронін, «за єдиним списком, продиктованим окупаційною владою, тоді як сенс виборів (за визначенням) полягає у конституційному праві обирати з кількох чи навіть багатьох кандидатів — тільки за дотримання таких умов вибори легітимують владу».
Відтак, п. Пронін констатував: «Будь-яке реальне народне представництво на виборах (депутатів НЗЗУ. — Ред.) виключалося монополією компартії та не могло бути забезпечене ще й результаті тієї обстановки, в якій їх проводили». Із ним погодився й п. Філіппов: «Це був спектакль, який пройшов під повним контролем комуністів».
Не додає НЗЗУ легітимності й спроба організаторів цього псевдореферендуму надати йому «демократичності» — за даними дослідника Володимира Гордієнка, серед 1 484 делегатів НЗЗУ, призначених «визволителями», 819 були селянами, а 402 — робітниками. І лише 234 делегатів НЗЗУ кваліфікували як представників інтелігенції.
Однак про те, наскільки вони відповідали своєму статусові, свідчать дані про їхню освіту з книги Миколи Литвина, Олександра Луцького й Кіма Науменка «Західні землі України. 1939 рік» — вищу освіту здобули «аж» 5,2 % делегатів НЗЗУ. Натомість початкову — 72,6 %.

Віддячили зрадою
Проте й орієнтація на малописьменні соціальні низи виправдала себе далеко не повністю. Навіть за офіційними даними, у виборах узяли участь 92,8 % виборців, із них за делегатів НЗЗУ проголосували 90,4 %. А не з’явилися на виборчі дільниці або проголосували «проти» 700 тис. західних українців, відтак, ними не були обрані 11 делегатів.
Навіть терор не змусив багатьох із тих, хто взяли 26-28 жовтня 1939-го участь у НЗЗУ, кривити своєю душею. За даними п. Гордієнка, після приїзду зі зборів делегат від Єзупільського повіту, селянин Скрипаревич, дивувався — і як це НЗЗУ могли одноголосно проголосувати за «возз’єднання», коли усі обранці були «проти»?
Відтак уже за два тижні його заарештували й чоловік зник безвісти. 1941 року така ж доля очікувала й голову НЗЗУ — академіка Кирила Студинського, а також члена президії тих зборів — колишнього головного авіатора Української галицької армії Петра Франка, сина Івана Франка.
«Визволителі» віддячили зрадою не лише їм, а й решті делегатів НЗЗУ. Бо 31 липня 1941-го Сталін, потребуючи у війні з Гітлером матеріальної допомоги від союзників Польщі — Великої Британії та США, зрікся усіх земель, жителі яких «просилися» до СРСР 1939 року. А коли Друга світова закінчилася, то повернув собі далеко не всю Західну Україну. Бо довжелезну смужку її теренів завширшки від п’яти до 30 км залишив Польщі.
Велів також відкликати збройні загони закарпатських комуністів із інших одвічних українських земель — Пряшівщини та Марморощини, які залишив, відповідно, Чехо-Словаччині та Румунії. А востаннє посміявся над НЗЗУ 15 лютого 1951 року, обмінявшись із Польщею українськими землями — Кристинопіль і його околиці, багаті на поклади кам’яного вугілля, — на нафтогазоносний район у Карпатах.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online

Loading...