Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

За що і проти чого боровся ДКНП

Автор:

|

Вересень 03, 2015

|

Рубрика:

За що і проти чого боровся ДКНП
Учасники заколоту ДКНП

Учасники заколоту ДКНП

Члени «Державного комітету з надзвичайної події» (ДКНП), більш відомому у російському варіанті як ГКЧП, у серпні 1991 року затіяли путч, щоб не допустити розвалу СРСР. Зараз ця теза видається очевидною, однак інколи очевидне буває найнеймовірнішим.

Новий союзний договір — перерозподіл влади
Згадуючи чергову річницю подій 1991-го, ми традиційно оцінюємо путч ДКНП як останню спробу найвищого керівництва КПРС зупинити крах радянської імперії. І знову потрапляємо в пастку формальної логіки: оскільки розвал СРСР стався після провалу путчу, а його метою було збереження СРСР, отже його головна мета ДКНП такою і була.
А що було б із СРСР, якби путчу не було? У серпні 1991 року тільки в Литві, Латвії й Естонії чітко ставили питання про вихід зі складу СРСР. Щодо інших республік, то там все було інакше. В Україні вибори 1990 року дали у Верховній Раді більшість комуністам (так звана група 239), і навіть Рух тоді ще не ставив жорстко питання про незалежність.
Михайло Горбачов часто повторював, що путчисти вирішили вчинити переворот, бо ось-ось мав бути підписаний новий союзний договір, а після цього, мовляв, все для них було б втрачено. А чому путч не можна було організувати після підписання договору? Жоден юридичний документ не може попередити змову, бунт, заколот, чи переворот. Вони саме для того й здійснюються, щоб змінити чинні закони. І звідки в усіх упевненість, що підписання нового союзного договору мало означати кінець СРСР? Мало ж бути навпаки.
Тоді Захід цілком підтримував Горбачова і не тиснув на нього, щоб він пошвидше давав республікам реальну незалежність. Згадаймо, як президент Буш у Києві 1 серпня 1991 року з трибуни Верховної Ради назвав прагнення українців до незалежності «самовбивчим націоналізмом» і закликав їх утриматися від дій, які б розвалювали СРСР.

«За владу КПРС» проти «за владу Рад»
Отже, розвал СРСР зовсім не виглядав неминучим у серпні 1991-го. То, може, в путистів був інший мотив дій? Олександр Яковлєв, найближчий соратник Горбачова, не раз викладав своє бачення подій серпня 1991 року. В одному з інтерв’ю він, розповідаючи, чому заколотники не спробували штурмувати московський Білий дім, сказав: «Вони не домовилися між собою, хто має бути головним». Отже, путчисти боролися не за СРСР, а за владу для себе.
На середину 1980-х рр. стало зрозуміло, що КПРС остаточно втратила моральну легітимність на владу. Стаття в Конституції про керівну роль Комуністичної партії була, але народ більше не вірив у світле комуністичне майбутнє. Над марксизмом-ленінізмом як вченням сміялися всі — від інтелектуалів до простолюдинів, а партійна номенклатура мала тверду репутацію негідників.
А тут ще й виникли проблеми з престарілими і хворими генсеками. Дійшло до того, що народ відверто сміявся з похоронів лідерів країни, масово вигадуючи анекдоти на кшталт «у мене абонемент». Це буквально вщент знищувало сакральність влади. Тим більше, що «геронтологія» наклалася на куди вагомішу обставину —економічний крах соціалістичної економіки.
Обираючи в березні 1985 року Михайла Горбачова генеральним секретарем, політбюро проявило інстинкт самозбереження, і ветерани політбюро погодилися, що обличчям партії та країни має бути молодий, активний, привабливий зовні чоловік, котрий міг зруйнувати небезпечний для партії імідж, що партією та країною керують старі маразматики.
Була ще одна причина, чому Горбачов легко став генсеком. У березні 1985-го він був партійним чиновником, котрий ще зовсім недавно перебрався до Москви з глухої провінції. Тобто, Горбачов був у Москві сам, без серйозних зв’язків, без власної команди, яка створюється довгими роками. Такий собі «сирота», котрий мав слухати старших. На це й був розрахунок ветеранів: Горбачов — приваблива вітрина, а «рулити» будуть вони.
Але не так сталося, як гадалося. Горбачов виявився на диво честолюбним та охочим до реальної, а не формальної влади. Внаслідок «чисток», які Горбачов, майстерно інтригуючи і використовуючи різноманітні пропагандистські кампанії (від боротьби з пияцтвом до викриття злочинів Сталіна), з влади вилітали не лише брєжнєвські «динозаври» Гришин, Романов, Щербицький, Алієв і Громико, але й наступні покоління найвищої номенклатури — Лігачов, Єльцин, Рижков і Соколов. Швидкість, із якою мінялися кадри в керівництві КПРС у 1987-1991 рр., була просто шаленою і явно перевершувала навіть роки сталінських «чисток». Станом на серпень 1991-го у найвищому керівництві КПРС склалася атмосфера загальної невпевненості у тому, що буде з кожним.
Але була й інша вагома причина, через яку у верхівці КПРС вкрай загострилася боротьба за владу. Головний «гріх» Горбачова полягав у тому, що він наполегливо переносив центр влади з КПРС на інші органи, які раніше в СРСР відігравали суто декоративну роль — Ради. Кампанією «гласності», тобто — оприлюдненням максимуму злочинів сталінського періоду, Горбачов завдав удару по репутації КПРС настільки потужного, що радянський народ масово почав сумніватися не лише в якихось моральних особистих якостях Сталіна чи Брежнєва, а в моральному праві КПРС на керівництво державою.
У березні 1990 року Горбачова всенародно обрали Президентом СРСР, остаточно позбавивши потенційних опонентів можливостей впливати на нього через КПРС. А липень 1990-го слід вважати рубежем, після якого вороги Горбачова, приречені ним на «пенсію», остаточно вирішили — керівника треба скидати.

Участь народу
Оскільки Горбачова вже не можна було усунути звичним для КПРС способом — рішенням більшості членів політбюро за глухими стінами залу його засідань, довелося вдатися до бунту. Довелося допустити те, чого ніколи не робили раніше лідери СРСР у боротьбі за владу — залучити до неї широкі народні маси. Адже залучення армії — це й є звернення до народу, бо армія — частина цього народу, щоправда організована і зі зброєю, скріплена військовим статутом і рефлексом виконання наказів командира.
Виступила армія, має бути реакція й беззбройної частини народу. Питання лише в тому, за якими лідерами піде народ. Заколотники розраховували на гасло «Збережемо СРСР!», яке, за їхніми розрахунками, мало сподобатися людям. Тоді більшість населення виступало за збереження СРСР, що підтвердив референдум у березні 1991 року. Однак цей розрахунок виявився помилковим. Путчисти просто не врахували обставину, що ненависть до КПРС виявиться в народі сильнішою за бажання зберегти СРСР. Шлунок переважив ідеологію, бажання достатку та коморту виявилося сильнішим за хвалені імперіалістичні інстинкти росіян.
Гасло «Захистимо СРСР!» було для заколотників найкращим за тих умов пропагандистським, ідеологічним прикриттям їхніх справжніх намірів. Не могли ж вони відкрито сказати: ми хочемо влади, тому хочемо скинути Горбачова. Однак радянський народ вибрав перспективу ситого життя, бо твердо знав, що верхівка КПРС з числа ворогів «перестройки» точно йому такого життя не забезпечить.

Хто переміг?
Те, що внаслідок провалу путчу влада не повернулася до Горбачова, а її підібрав Борис Єльцин — це вже гримаса історії. Єльцин, як класний футбольний форвард, опинився в потрібному місці в потрібний час. Тож коли Горбачов повернувся з Фороса, розраховуючи своїм легітимним статусом президента й іміджем «в’язня» путчистів урочисто знову очолити вже очищену від залишків кривавого компартійного минулого країну, його чекав не зраділий народ, а Єльцин, і не з хлібом-сіллю, а з дулею.
Утім, Єльцину ще треба було формально закріпити свою фактичну перемогу. Він негайно змусив Горбачова на очах усього світу зректися КПРС, виключивши таким чином з гри все ще потужний партійний апарат по всій країні, який був орієнтований на Горбачова, а не на Єльцина. А ось забрати у Горбачова титул президента було неможливо. Горбачова треба було негайно усувати від влади, бо він міг вивернутися. Тому Єльцин пішов на те, щоб розвалити СРСР. Нема СРСР — нема президента, а отже нема Горбачова.
Саме Єльцин, маючи реальну владу в країні в перші дні та місяці після провалу путчу, палець об палець не вдарив, аби зупинити процес стрімкого розпаду СРСР. Звісно, ще питання, чи вдалося б йому це зробити, якби навіть спробував. Але такої спроби й не було. Він, мабуть, втішав себе думкою, що розпад СРСР буде суто формальним, а реальна влада Москви над пострадянськими республіками залишиться.
Хіба він помилявся? Навіть сьогодні Росія ще зберігає реальний контроль над більшістю колишніх республік. Повністю вийшли з-під її влади лише країни Балтії. Україна до Майдану-2 цілком залишалася залежною від Кремля, а Молдова та країни Середньої Азії — й досі залишаються.
Якою б була Росія (СРСР), якби путч виявився вдалим? Сьогодні путінський режим часто називають ДКНП-2. Тобто, мовляв, ДКНП програв, а Путін за них здобув реванш. Чи мають вони рацію?

Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...