Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Як у Львові УВО вчинила замах на польського президента

Автор:

|

Серпень 25, 2016

|

Рубрика:

Як у Львові УВО вчинила замах на польського президента
Станіслав Войцеховський

Станіслав Войцеховський

5 вересня 1924-го Українська військова організація (УВО) вчинила замах на Станіслава Войцеховського, президента Польщі, яка незаконно загарбала Галичину. Але саморобна бомба не вибухнула, й Войцеховський не розділив долі свого попередника — Ґабріеля Нарутовича, першого президента ІІ Речі Посполитої, котрого застрелив 16 грудня 1922 року у Варшаві польський націоналіст і знаний митець Еліґіуш Нєвядомський.
Станіслав Войцеховський став другим президентом ІІ Речі Посполитої. Він народився у місті Каліш (тоді це була Російська імперія), в родині шляхтича. Під час студій у Варшаві зв’язався з робітничим рухом. Після арештів перебував у 1892-1906 рр. на еміґрації у Швейцарії, Франції й Англії. Після повернення до Варшави відійшов від партійної роботи і став кооператором.
Коли Польща здобула незалежність, Войцеховський 1919-го став міністром внутрішніх справ в уряді Іґнація Падеревського. Потім працював у конституційній комісії. Після вбивства президента Нарутовича Войцеховського обрали 20 грудня 1922 року на його місце.
Під час його президентства, у березні 1923-го, Рада амбасадорів держав Антанти остаточно затвердила права Польської держави на окуповану нею у 1918-1919 рр. територію Галичини. Більшість галичан не визнало цього рішення. УВО не припинила боротьбу з польським режимом, який продовжувала вважати окупаційним. Тим більше, що польські урядовці посилили полонізацію освіти й інших галузей суспільного життя. Обіцянки створення галицької автономії й українського університету були забуті.
Тому УВО намагалося скористатися візитом до Львова президента Речі Посполитої, щоби замахом на нього продемонструвати волю галичан боротися проти окупації та денаціоналізації. Як писав львів’янин Богдан Галайко, «бойові акції проводилися з метою показати українській спільноті, що боротьба триває. Такими вчинками УВО намагалася змусити владу припинити утиски українців, які мешкали в Польській державі. Адже бойові акції УВО переважно не завдавали значної шкоди і мали вузьку цілеспрямовану мету. Маючи насамперед психологічне значення, ці революційні виступи водночас були доволі дошкульними для польського окупаційного режиму».
Приготуваннями до атентату зайнялася «Летюча бригада» — спеціальний підрозділ, створений Крайовим командантом УВО Юліаном Головінським у лютому 1924 року для проведення бойових операцій і актів експропріації для фінансування організації.
УВО прийняла відвідини Войцєховского у Львові як виклик і зневагу національних українських почувань. Від часу, коли приїхав до Львова Пілсудський 1921-го і коли руками Степана Федака УВО виконала на нього атентат, жоден голова польської держави не зважився ступити на українську землю. Приїжджали міністри, вищі чи нижчі державні польські достойники, але президент — ніколи.
УВО постановила «привітати» Войцєховского. Справою зайнявся Юліян Головінський, безпосередню підготовку він доручив Омелянові Сеникові. Відтак інженер Федір Яцура змайстрував кілька розривних бомб. На виконавців вирішили спровадити бойовиків УВО з провінції — Теофіля Ольшанського з Перемишля і Миколу Ясінського зо Станиславова».
Як інформувала тоді Gazeta Lwowska, «хлібом і сіллю» зустрічали у Львові президента Речі Посполитої. Він прибув потягом на Головний двірець 5 вересня. Там його зустрічала почесна варта й урядовці міста та Львівського воєводства. Потім президентський кортеж кількома каретами й автомобілями вирушив до міста. Насамперед Войцеховський приїхав до Латинської катедри.
Потім відвідав собор Св. Юра. Як писав історик Зиновій Книш, «від часу, коли Хмельницький облягав Львів, не бачив св. Юр стільки збройних людей у себе на подвір’ї. На другий день тільки декого впускали через головну браму на церковну відправу, а о 7-й годині поліція замкнула всякий доступ з площі до церкви, де на лавках сиділи самі тільки шпики та озброєні поліцаї. Всередині церкви вражала мертва тиша — нікого туди не впустили».
15 хвилин по десятій над’їхав Войцеховсткий, оточений уланами та поліцаями. Тоді зійшов з палати митрополит Шептицький і на своєму престольному місці в церкві чекав Войцеховського. Коли останній увійшов до церкви, митрополит подав йому свячену воду. Мітрат Білецький відправив коротенький молебень, у часі котрого Войцєховський сидів побіч митрополита. Після молебня митрополит дав Войцєховському поцілувати хрест і так скінчилася вся парада, що тривала не довше п’яти хвилин і в тім часі до президента не промовив ніхто аніодніського слова.
Потім президент заїхав до Вірменської катедри, де його приймав архієпископ Теодорович. Відвідав синагогу «Темпль» на Старому Ринку. А об 11.30 був президент вже на верхній терасі Стрийського парку, де відбувалася церемонія відкриття IV Міжнародного ярмарку «Східні торги».
Дорогою до центру міста відвідав Войцеховський міський сиротинець і Дім техніків ІІ (гуртожиток студентів «Політехніки») на Кадетській горі. Звідти кортеж спускався вулицею Коперника. Саме тут чекав на карету президента 19-річний боївкар УВО Теофіль Ольшанський. Він мав кинути бомбу. Якби Войцеховський вижив, то Ольшанський мав би стріляти в нього з пістолета.
Нарешті гамір і крики «Нєх жиє!» дали знати, що наближається карета з Войцеховським. Їхав він стоячи, тримаючи циліндр у руках і кланяючись на всі боки. Коли наблизився до місця, де вулиця Коперника входить у Марійську площу, Ольшанський кинув свою бомбу. Всі бачили, як летіла бомба, з переляку юрба кинулася назад — Ольшанський стояв на місці, неможливо було протиснутися між людьми. В один мент — все йшло на секунди — прорідилося настільки, що побачив він бомбу, як курилася, не вибухнувши, на землі. Будь у нього друга бомба на готові, була чудова нагода рознести на друзки карету з усім її оточенням. А так, заки витягнув пістоля, карету було завернено.
Ніхто не звернув на Ольшанського уваги, той повільною ходою відійшов і непомітно згубився в юрбі. Йому вдалося зникнути з місця невдалого атентату й перебратися до Німеччини, де отримав політичний притулок. Потім опинився в Гондурасі, а помер в американській Флориді.
Чому бомба не вибухнула? Як писав п. Книш, «заторкнений у своїй професійній амбіції інж. Яцура спершу сам був здивований і не розумів нічого. Він бо ж фабрикував ті бомби не перший раз. Кожна з них була перевірена, складові її частини з вибухового матеріялу і запальні капселі старанно дібрані і виключали невдачу конструкції. Все вияснилося на другий день. З урядового комунікату про конструкцію бомби можна було здогадуватися, що меленіт — ужитий до бомби вибуховий матеріял — натягнув у себе вогкости.
Годі описати, як тяжко ганьбив Головінський інж. Яцуру, побачившись із ним ще того самого вечора. Нездара і партач — це вислови з ангельського словника в порівнянні з тим, чим обсипав він Яцуру в пориві першого гніву. В тому моменті надійшов хтось і приніс друге чи трете вже з черги надзвичайне видання львівських газет і там піротехнічні знавці змінили свою первісну думку та схвально висказувалися про фаховість конструктора бомби. Головінський утихомирився, а згодом геть подобрішав. Помимо всього, хоч був він готовий нищити ворога всякими способами і без уваги на ніякі жертви, не був він садистом, що відчуває насолоду з проливу крови. Ціль свою УВО осягнула — ще того самого вечора пресові й телеграфічні аґенції цілого світа заговорили про атентат на президента Польщі у Львові. І не таке то вже важне, чи живий Войцєховський, чи ні. Пішов би він — прийшов би інший. Головне, що УВО заманіфестувала свою присутність і чуйність».
Тим часом поліція рапортувала, що впіймала замаховця. Був заарештований працівник чайного складу Станіслав Штайґер. Йому загрожував судовий процес і навіть смертна кара. Єврейські кола в Європі закликали Команданта УВО Євгена Коновальця зізнатися у здійсненні замаху, пропонували за це фінансувати організацію. Посередником виступив коломийський видавець Яків Оренштайн. УВО відмовилося від такої допомоги, а коли учасники атентату були вже поза межами досяжності польської поліції, 8 вересня заявила про свою причетність до цієї акції. І вибачилася, що «дії УВО ненавмисне принесли багато шкоди невинному».
Незважаючи на це, суд над Штайґером тривав, і лише 17 грудня 1925 року його визнали невинним.

Ігор Мельник

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...