Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Волинський хрест: про що свідчать невипадкові збіги в історії довкола трагічних подій

Автор:

|

Серпень 04, 2016

|

Рубрика:

Волинський хрест: про що свідчать невипадкові збіги в історії довкола трагічних подій

У сучасному інформаційному світі історія, на жаль, перестала були просто важливою гуманітарною дисципліною, що мала б вчити людство не повторювати власні помилки. Зараз історія — це зброя масового ураження. Життєво важливо, щоб червона кнопка ніколи не опинилася в руках однієї людини або групи осіб. Інакше повторення цих найжахливіших помилок стане неминучим. Кожна етнічна, кровноспоріднена група чи навіть індивід вправі самі обирати свою історію, своїх героїв і негідників, жертв і катів. Та при цьому всі мають бути певні, що цей вибір свідомо їхній, а не нав’язаний кимось стороннім у догоду тимчасовій кон’юнктурі.

Тиша перед бурею
Зараз уже не кожен згадає, що першою державою, яка визнала незалежність України, була Польща. Це сталося 2 грудня 1991 року, наступного дня після республіканського референдуму про самостійність. У той час здавалося, усі непорозуміння та конфлікти між сусідами, після тривалого періоду спільного перебування під червоною окупацією, відійдуть у минуле. Але чим більше часу минає, тим парадоксально помітнішу роль відіграє історія у політичних іграх сучасності. Заради внутрішніх рейтинґів, зовнішніх інтриг і тимчасових союзів із глибоких скринь на загальний огляд укотре дістаються болючі питання. На жаль, не для того, щоб обговорити їх у спокійній науковій атмосфері, а заради галасливих голослівних спекуляцій.
Питання подій на Волині середини Другої світової війни, які польський Сейм нещодавно визнав ґеноцидом, практично не підіймалося впродовж 1990-х рр. В Україні крім очевидців тих подій — тобто невеликої групи вихідців одного реґіону літнього віку — взагалі мало хто знав про етнічний конфлікт на північному заході країни. Загалом Світова війна своєю трагічністю для нашого народу затьмарила одну зі своїх складових сторінок. Але і в Польщі, попри наявність «кресових» організацій (об’єднань колишніх мешканців прикордоння й їхніх нащадків), наприкінці минулого тисячоліття топонім «Волинь» ще не був синонімом кривавого жаху та злочинної розправи, про які можна почути звідусіль зараз. Незважаючи на привід у вигляді 50-х роковин трагедії, 1993-го ця тема була відсутня в інформаційному полі обох держав, які були занадто зайняті наявними економічними питаннями та необхідністю поглиблення співпраці після розпаду СРСР.

Від «різанини» до «ґеноциду»
Лише десятиліття згодом, 2003 року, тема волинських подій доволі різко виникає на порядку денному. «Кресові» організації прагнули винести заходи з вшанування пам’яті жертв на найвищий державний рівень, а у польських медіа починає виринати слово «різанина» на означення «скоєного ОУН-УПА злочину». Хоча і тоді від цього публіцистичного терміну (який зі задоволенням взяли на озброєння проросійські політики в Україні) до розмов про ґеноцид та й навіть етнічні чистки було доволі далеко, тенденція загострення історичного протистояння між Варшавою та Києвом уже починала відчуватися. 2013-го черговий часовий виток завершився заявою сенату польського парламенту, в якій він назвав події на Волині «етнічною чисткою з ознаками ґеноциду». Дивне юридичне формулювання та відсутність одностайності у рішенні (з 85 депутатів 20 виступили проти, а десятеро утрималися) не завадили волинській темі посісти одне з провідних місць в історичному дискурсі нашого західного сусіди, а в антипольському характері трагедії ніхто в країні уже не сумнівався. Інформаційний простір запрудили стереотипні картини кровопролиття, в яких поляки виступали безумовними жертвами, а українці — катами.
Водночас між останніми десятирічними періодами активізації суспільно-політичних кампаній навколо Волині сталося доволі багато подій, які можуть пролити світло на власне причину їхньої появи. Перш за все кидається в очі, що антиукраїнські настрої в Польщі відчутно посилювалися саме тоді, коли орієнтація на євроатлантичний курс навпаки зростала в Україні. 2003-й — останній рік президентства Леоніда Кучми, котрий упродовж двох своїх термінів намагався дотримуватися помірковано нейтральної позиції у відносинах з Російською Федерацією (РФ) й Європейським Союзом (ЄС). На тлі попередньої зовнішньої політики України все ж відбулися істотні зміни — в арсеналі з’явився прозахідний вектор. На зміну Кучмі, відповідно до соціології та ситуації в країні, мав прийти політик із чіткою прозахідною або проросійською орієнтацією. Як тоді, так і зараз інформаційні війська Кремля намагалися створити такий образ українця, що не викликав би жодної симпатії в очах Старого світу. Такий прийом мав на меті убити двох зайців одним пострілом: не тільки відштовхнути європейців від українців, але й аналогічно спрямувати самих ображених українців в обійми «старшого брата», переконати колишніх співгромадян по СРСР, що на Заході їх ніхто не чекає і не вважає повноцінними партнерами.
Перемога Віктора Ющенка на президентських перегонах внаслідок Помаранчевої революції помітно знизила напруження у волинській тематиці в Польщі. Український та польський президенти (ним тоді був Лех Качинський) разом відкривали меморіали жертвам трагедії з обох сторін (українцям — в селі Павлокома, полякам — в селі Гута Пеняцька). На фоні російської аґресії у Грузії такі кроки виглядали цілком розумними. Але в Кремлі ніколи не полишали спроб вбити клин між Києвом та Варшавою, послабивши незручний для себе союз. Особливо миттєво намагалися реагувати там на спроби досягти міжнародного визнання Голодомору. Коли 2006-го Сейм підтримав оцінку подій 1932-1933 рр. як ґеноциду, а 2008-го офіційна делегація з Польщі взяла участь у офіційних заходах з нагоди 75-х роковин трагедії, проігнорованих РФ, у Москві вирішили традиційно шукати «тріску в чужому очі», активізувавши кампанію під гаслом «незнаний ґеноцид». Її ознаменувала серія матеріалів про знищення українськими націоналістами польського населення на Волині. Коли ж позиції п. Ющенка у зв’язку з падінням його рейтинґу катастрофічно ослабли, Кремль знову перейшов у наступ ще й у політичній площині. У вересні 2009-го (за рік до виборів, як і 2003-го) Путін, на той час прем’єр-міністр РФ, разом із польським колегою Дональдом Туском узяв учать у заходах із нагоди річниці початку Другої світової війни у Ґданську, натякаючи Києву, що союзників та європейської альтернативи на наступному волевиявленні не буде. А 2013 року новий сплеск звинувачень на адресу українців із Варшави мав притримувати уже самого переможця виборів-2010, відверто проросійського Януковича, котрий несподівано вирішив загравати з Брюсселем і заявляв навіть про намір розпочати асоціацію Україна — ЄС. Незапланована втеча «гаранта», революція та нові спроби євроатлантичної інтеграції Києва дещо змістили цикл: 2016-го Сейм таки кваліфікував волинську трагедію як ґеноцид. Але динаміка попередніх кроків вказувала на неминучість цієї події. «Опцію» могли активізувати коли-завгодно, це був такий собі козир Москви, вигідно використаний водночас і для діючої влади у Варшаві.

Невипадкові збіги
Можна заперечувати зовнішній слід у роздмухуванні українсько-польської конфронтації, апелюючи до внутрішньої ситуації в обох країнах. Зараз правляча польська партія «Право і справедливість», очолювана братом колишнього президента Ярославом Качинським, опирається також і на пов’язаний із «кресовими» організаціями правий електорат, що піддається реваншистським настроям і вимагає від своїх політиків тиску на Україну. Київ, своєю чергою, потребує європейської підтримки, тому його позиція не може бути сильною. 2013-го взагалі 148 нардепів (Партія реґіонів + комуністи) самі підписали звернення до Сейму з проханням підтримати рішення сенату та «визнати Волинську різанину ОУН-УПА ґеноцидом щодо польського населення». Вадим Колесніченко в нагороду за свою діяльність навіть отримав нагороду (Хрест жертв) із рук лідера «кресових» об’єднань. Та якщо врахувати, хто фінансує праві організації по всій Європі і стоїть за проросійськими силами в Україні, роль Москви у історичному протистоянні вже не здається аж надто перебільшеною. І «затишшя» 1990-х рр. лише додатково про це свідчить. На той час РФ ще вважала Україну своїм вічним стратегічним партнером, тому не бачила необхідності вести проти неї якісь кампанії. Але найголовніше: та РФ ще не була країною тотальної пропаганди, тоталітаризм боровся зі залишками демократії, а більшість населення, як і в Україні, думала не про власну велич, а про виживання. Як і у випадку з тероризмом, який помітно пішов на спад із розпадом СРСР, так і інформаційні війни РФ відновила, щойно «встала з колін» і почала качати нафту за новою ціною.
Ніколи не відмовляючись від свого імперського минулого, маючи колосальний досвід інтриг, провокацій і спекуляцій, Росія вдало обертає чужі принципи собі на користь. Крім уже згадуваного змалювання наших співвітчизників у негативному світлі, апелюючи до європейських принципів гуманізму та покаяння, Кремль прагне також максимально принизити українців і в очах європейців, і в очах росіян, і в очах самих себе. Нас прагнуть зробити винними в усіх страшних гріхах відтоді, відколи український етнос спробував відірватися від Москви. Для багатьох європейських народів це — вигідна комбінація, оскільки цілком чи частково дозволяє перекласти власну вину на інших. І ось уже українці є найбільшими фашистами, колаборантами й антисемітами.

Знайти крайнього
Російські ветерани світової війни зараз уже готові потиснути руку німецьким бійцям Вермахту, котрих обидві сторони доволі часто змальовують чесними солдатами, заручниками обставин, але не українським повстанцям, котрі, попри всю свою жертовність, невластиву бандитам і вбивцям, вважаються ними не інакше як злочинцями. Майже мільйонна Російська визвольна армія генерала Власова чомусь тьмяніє на тлі кількох сотень вояків батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд». Як і війська вішистської Франції, чисельність яких перевищувала армію вільної Франції. Але при цьому ніхто не називає французів фашистами, а Другу світову війну — громадянським конфліктом, як у випадку з Україною, ДНР і ЛНР. Єврейські погроми також мають бути справою рук українців. Нащадки гайдамаків і петлюрівців просто не можуть протистояти власній природі. І байдуже, що антисемітські настрої — давня середньовічна й усеєвропейська хвороба, а образ головного отамана УНР як винищувача євреїв — суто радянська спецоперація, що почалася його убивством завербованим агентом-євреєм начебто з ідеологічних міркувань, а завершилася інформаційною кампанією закріплення цієї легенди. У Кремлі завжди знаходили і знаходитимуть винних і для німців, і для французів, і для євреїв, і для поляків, для всіх. Українці підходять ідеально. При цьому сама Москва ніколи не вважала доцільним визнати себе винною та вибачитися за сотні масштабних злочинів, які вона вчинила впродовж своєї кривавої імперської історії.

Роман Лихограй

До теми
У селі Милошевичі на Львівщині 1 серпня відкрили пам’ятник українським жертвам польського підпілля. Як 1944 року солдати Армії Крайової вбили тут 36 місцевих жителів, серед котрих були діти, жінки та люди похилого віку. Пам’ятник виконаний з каменя у формі Мальтійського хреста і встановлений біля місцевої церкви. Кошти на його спорудження збирали самі мешканці Милошевичів і навколишніх сіл, серед яких є багато родичів загиблих.

Пам'ятник у селі Милошевичі

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...