Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 17, 2019

Відродження двічі вбитого козацтва

Автор:

|

Квітень 10, 2014

|

Рубрика:

Відродження двічі вбитого козацтва

Коліївщина, художник Олег Шупляк

Коліївщина — це повстання 1768 українських селян проти тогочасної влади, польської шляхти. Нині це повстання трактують по-різному: хтось запевняє, що то було повстання проти панів, хтось, що це — конфлікт між православ’ям і католицтвом. Однак важливим є те, що Коліївщина — це повстання бідного народу проти всіх, хто стояв над ним. Це було криваве повстання, і придушено його було теж дуже криваво.

Штучно придумане?!
Прикметно, що поняття “коліївщина” придумали не самі повстанці, а католицькі ксьондзи, які використали для польського слова “жезь” (“різанина”) український відповідник, утворений від слова “колоти” списом чи ножем.
У сприйнятті масового антифеодального народно-визвольного руху як суто “розбійницької” “різні- коліївщини” відбилися весь страх і ненависть гнобителів перед вибухом народного гніву, прагнення принизити важливість подій 1768 року для дальшого розвитку визвольної боротьби, спаплюжити славні імена селянсько-козацьких отаманів.
За умовами Андрусівської угоди, підписаної Польщею та Росією 1667 року була завершена війна за Україну (1654-1667 рр.). Чимало українських земель залишалося в складі шляхетської Речі Посполитої й складало майже третину її території.
Безпосереднім же поштовхом до повстання 1768 року було нечуване знущання з українців, які перебували під більш ніж потрійним гнітом: релігійним (на відміну від католиків, православні кваліфікувались як єретики), політичним (селянин-кріпак вважався нижчою, порівняно з поміщиком, істотою, “бидлом” і не мав жодних прав), економічним (кріпак мусив працювати на пана шість днів на тиждень, ще й платив різні побори), національним (українці вважалися гіршою нацією і всіляко принижувались).

Народні месники
Вітчизняні історики, які досліджували класову боротьбу селян періоду феодалізму, пишуть про особливу поширеність в Україні в цей період таких форм боротьби, як утечі й месницька діяльність утікачів. Панівна верхівка й органи влади по-різному називали месників. Найпоширенішими назвами були: у ХVI-ХIХ ст. на Прикарпатті – опришки, в ХVII-ХVIII ст. на Поділлі — левенці та дейнеки, у ХVIII ст. у Правобережній і Лівобережній Україні – гайдамаки.
Гайдамацький рух виник в українських землях ще до початку ХVIII ст., себто для України він не був якоюсь новою формою класової боротьби. Новою була тільки назва учасників руху – “гайдамаки”, як цих народних месників, здебільшого пов’язаних із Січчю, називали шляхта та кошова старшина. В історичних  джерелах перша згадка про гайдамаків зустрічається в 1717 році.
Напад гайдамаків на Умань відбувся 1737 року. Тоді вони захопили й пограбували місто. Подальші набіги гайдамаків на Умань  супроводжувалися жорстокою розправою над ними.
Згодом гайдамаками назвали також учасників повстання 1768 року, а саме це повстання – “гайдамаччиною”, “різнею”, “уманською різнею” й “коліївщиною”.

Про причини
Гайдамацькі рухи в Україні були спричинені польською експансією, яку доповнила, а згодом і замінила московська агресія в українські землі. Розпочавшись після Люблянської унії, гайдамаччина формується як загальнонаціональний визвольний рух після Берестейської унії й досягає найбільших масштабів у часи, коли Україну було поділено між Польщею й Росією.
Порушення російським урядом умов Переяславської угоди, укладення Польщею та Росією сепаратного Андрусівського договору, який офіційно відновив польське панування в Правобережній Україні, означало повернення до кріпосницького устрою, нав’язування православному населенню унії.
І хоч шляхта давала поселенцям пільгові роки (слободи), протягом яких із метою залучення до своїх маєтків робочої сили, населення звільнялось від будь-яких феодальних повинностей, однак це була тимчасова політика. По закінченні слобід повертались феодально-кріпосницькі порядки. Це було однією з економічних причин народних виступів, відомих під назвою гайдамацьких повстань.

Суперечка „за начальство”
Повстання 1768 року було одним із найбільших народних повстань в Україні у ХVIII ст., активну участь у якому взяли величезні маси українських селян.
Його організатором була невелика група запорізьких козаків, які восени 1767 року оселилися в монастирях Придніпров’я під виглядом “послушників”. Очолював групу Йосиф Шелест, а її ядро складало восьмеро січовиків. Про це свідчать матеріали допиту Максима Залізняка в Києві 4 серпня 1768 року: за його словами, саме стільки чоловік зібралося в його келії.
Завершувалися останні приготування до початку боротьби за визволення українських земель із-під панування польської шляхти. Та несподівано сталася трагедія: пострілом із пістоля було вбито полковника Шелеста. Про це згадував на допитах і Залізняк, й інші. Стріляв під час суперечки „за начальство” Кіндрат Лусконіг.
Трагічна загибель Шелеста сталася між 20 та 23 травня 1768 року. Майже всі підготовчі заходи до організації повстання здійснювалися під його керівництвом.
Таким чином, за три дні до залишення Холодного Яру в травні 1768 року повстанці обрали січовика Максима Залізняка своїм головним командиром-полковником, якому підпорядковувалися всі повстанські отамани.

Тонкощі дипломатії
Здобувши Умань, повстанці готувалися до поширення повстання. Залізняк розсилав по Правобережжю універсали, у яких закликав до подальшої боротьби. В одному з них зазначалось: “Кидайте хати, жінок, дітей, не тужіть за ними, бо скоро побачитесь. Дасть Бог перемогу, і будете вільними”.
Вони не розумілися на тонкощах царської дипломатії та вважали, що російський уряд 1768 року був зацікавлений відібрати в Польщі українські землі. Тож слід було допомогти братам по вірі визволити Україну й підняти український народ проти шляхти. Коли загарбників виженуть, тоді борців за волю України прийме цариця.
Аби ніхто в Україні не мріяв про возз’єднання з Росією підвладних Польщі українських земель, цариця проголошувала: вона завжди захищатиме Річ Посполиту, “форму її правління, спокій і цілісність встановлених на останньому Варшавському сеймі законів, найменше порушення яких завжди вважатимемо за безпосередню образу довіреної нам від бога імперії”.

Каральні операції
Отже, розмахом повстання була стурбована не тільки Польща, налякалися й правлячі кола царської Росії. За наказом Катерини II в центр повстання прибуло російське військо. 27 червня 1768 року стало відомо про захоплення Максима Залізняка й Івана Ґонти.
За два тижні царські карателі розгромили основні повстанські сили. Головну роль у цих акціях у Брацлавському воєводстві було відведено поручикові Кологривому. Його команді, що складалася з 40 карабінерів та 150 донських козаків, було доручено контролювати територію від Умані до Могилева, а також у районі Саврані й Балти, доки не винищать там усіх повстанців. На схід від Бершаді — аж до Шполи — у прикордонні діяв гусарський поручик Требухович. Житомир, Бердичів, Коростишів, Радомишль, Овруч контролював князь Мещерський. Разом із царським військом проти гайдамаків виступала польська армія.
Отак жорстоко царат розправився з тими, хто прагнув возз’єднання українських земель у єдиній державі з «братнім російським народом» і хто вже домігся того, що на чималій території визволеної від шляхти Правобережної України в церквах служили “за здравіє імператриці всія Росії Катерини Олексіївни”. Однак сподівання народу не виправдалися, бо цариця дбала про інтереси не покріпаченого люду, а своїх братів по класу – російських і польських.

Не мали вибору…
Об’єктивну оцінку гайдамаччини подано в працях низки істориків – М. Максимовича, В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова. Приміром , Максимович убачав причини гайдамацьких рухів у національних і релігійних утисках народу.
У своєму дослідженні історик Антонович 1876 року визнав справедливою боротьбу мас українського народу проти намагання шляхти здійснити давню мету: абсолютне панування польської народності й поступове перетворення на неї українського населення, за яким не визнавалося будь-яких громадських і просто людських прав. Він документально довів, що гайдамаками були, в основному, селяни-втікачі, а також стверджував, що 1768-го боротьба селянства набула “форми загального селянського повстання з політичним характером”.
Костомаров, зазначаючи, що польські історики мали гайдамаків лише за розбійників, пояснює, що на початку руху інакше й бути не могло. Позаяк у гайдамацькі ватаги йшли люди, незадоволені чинним устроєм. Їх переслідували, карали – тож вони не мали вибору й змушені були чинити спротив. Але скоро гайдамацький опір став організованішим і сформувався у відкрите протистояння. Костомаров називав гайдамаччину “відродженням двічі вбитого козацтва”.
Українська історіографія висловлювала народну точку зору на рух, тому й заганялася польською та російською владою в глухий кут заборон  і забуття.  Висвітлення ж гайдамаччини в польській і російській історіографії було тенденційним, оскільки виправдовувало політику загарбників.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...