Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Волинський хрест. Від вчинків недалекоглядних польських політиків виграє Москва

Автор:

|

Липень 28, 2016

|

Рубрика:

Волинський хрест. Від вчинків недалекоглядних польських політиків виграє Москва
Пам'ятник жертвам Волинської трагедії у Вроцлаві

Пам’ятник жертвам Волинської трагедії у Вроцлаві

Спроби переглянути та заново оцінити українсько-польський етнічний конфлікт на Волині в роки Другої світової війни, що останнім часом активізувалися у Варшаві, можуть мати негативні наслідки для обох держав. Як і в минулому столітті, виграти від них здатен лише хтось третій. Хтось, хто вже не раз вигравав на чужих конфліктах і непорозуміннях, які він сам часто вміло сіяв.

Часові трансформації
Звинувачення українців у ґеноциді «громадян Другої Речі Посполитої» з уст впливових польських політиків та Сенату стало доволі несподіваним у контексті все аґресивнішої політики Москви на державних кордонах та життєво необхідної консолідації східноєвропейських сусідів, якої такі кроки Росії вимагають. Можливо, варшавський саміт НАТО, що в часових межах приблизно відповідав найгострішим закидам у бік Києва, дозволив полякам відчути себе у відносній безпеці настільки, щоб спробувати вибити історичні поступки з виснаженої України, політикум якої ніколи не відзначався принциповістю у таких питаннях, то міг би поступитися і тепер.
Як невчасною виглядає чергова спекуляція на темі волинських подій у глобальному геополітичному векторі міжнародної політики, так вдало підібрано момент для неї у перипетіях внутрішньої кухні Варшави. Правляча у Польщі консервативна партія «Право і справедливість» («ПіС») ніколи не приховувала своїх антиукраїнських поглядів в історичних питаннях. Але якщо одразу після перемоги на виборах 25 жовтня 2015 року висловлювати їх дозволяли собі поодинокі її представники, як, наприклад, сенатор Ян Жарин, котрий закликав українців визнати себе винними у ґеноциді польського народу в інтерв’ю одному виданню 28 жовтня, то голова політичної сили Ярослав Качинський дозволив собі використати цей термін лише зараз, у середині липня 2016-го, після його оприлюднення в постанові контрольованого «ПіС» Сенату.

Де рветься і гнеться
Партія брата президента Леха Качинського, котрий загинув в авіакатастрофі під Смоленськом, поки що не досягла жодних економічних успіхів, а тому намагається заробляти електоральні бали на інших фронтах. Київ, що зараз потребує значної міжнародної підтримки, виглядає ідеальною кандидатурою для тиску. Хоча з точки зору історичної справедливості не менших претензій з боку Варшави заслуговують і Берлін із Москвою. Але перший — сильний союзник, а друга — сильний потенційний ворог. Вимагати у сильного союзника нерозумно, а в сильного ворога — безперспективно. Навіть коли йдеться про відносно свіжі родинні рани та підозрілу роль Кремля у смоленській катастрофі. Росія, попри своє демократичне вбрання, як справжня імперія, ще жодного разу не просила прощення за жоден зі своїх злочинів радянського чи новітнього періодів. І навряд чи коли попросить. Але вимагати покаяння від інших — інші справа. Навіть якщо робити це доведеться чужими устами.
Попри абстрактність у визначенні винуватців злочину проти польських мешканців Волині, котрих у резолюції верхньої палати парламенту було названо «українськими націоналістами» та висловлення подяки «тим українцям, котрі ризикуючи власним життям рятували поляків», нова риторика Варшави — величезний крок назад. Адже документ, не згадуючи майже нічого ні про аналогічні дії польських мілітарних формувань, ні про політику польської влади, що спровокувала етнічний конфлікт, зводить нанівець формулу «прощаємо та просимо прощення», до якої українці та поляки йшли не один рік, до якої закликали релігійні лідери, громадські діячі й інтелектуали. Звинувачення у злочинах народів, а не окремих особистостей, як і звинувачення у ґеноциді бездержавної на той момент нації — доволі безглузді. І досягти повного примирення (на кшталт німецько-французького) з ними — неможливо. Але п. Качинський і представники «ПіС», схоже, не цілком усвідомлюють очевидне: відсутність єдності між Києвом та Варшавою вже вкотре прекрасно гратиме на руку третій стороні.
Як зазначив Міхал Шкулжинський, політичний оглядач впливової польської газети «Річ Посполита» ще 2013 року, зростання напруги в українсько-польских стосунках не відповідає інтересам Польщі, а грає на руку «інтересам Росії, яка намагається втягнути Київ у сферу своїх впливів».

Розділяй і володарюй
Те, що проросійські політики в Україні «знали» історію «Волинської різні» значно краще історії Другої світової війни, апелюючи до неї значно частіше, ніж до теми трагедій власного народу — не звичайний збіг обставин. Антибандерівська позиція — чи не єдине, що зараз об’єднує політичні кола Польщі та Російської Федерації (РФ). І в Кремлі, завдяки потужній пропагандистській машині, вдало апелюють до історії, щойно це потрібно, навіть не намагаючись вигадати щось нове, свіже та креативне.
Коли питання подій на Волині після 2003 року, здавалося, було закрите — парламенти обох країн прийняли спільну заяву, відкинувши термін «ґеноцид» і згладивши гострі кути, а акції з ушанування пам’яті жертв відбувалися симетрично (високопосадовці України та Польщі були присутні на відкриттях пам’ятних знаків на честь жертв із обох сторін) — Москва знову почала підіймати тему етнічного конфлікту.
Зокрема, російський «придворний» історик Олександр Дюков видав книгу «Забутий ґеноцид: «Волинська різня» 1943-1944 років. Документи та дослідження». Нерідко апогей російської пропаганди стосовно тих подій припадав на періоди активізації Києва в площині визнання Голодомору ґеноцидом українського народу. Не варто забувати також скільки «наукового та художнього» продукту, що «йшов» в Україну з РФ навіть після розпаду СРСР, мало вже антипольський характер.
Анекдотичні козаки з кінострічки «Тарас Бульба», котрі гинуть від рук поляків зі словами «за російську землю» — яскраве тому підтвердження. Ніщо не заважало режисерові використати першу, не опрацьовану цензурою редакцію твору Миколи Гоголя, де не було усього цього самодержавного лизоблюдства вільних запорожців. Але так уже склалося в Росії історично, що навіть мистецький продукт, крім «розумного, доброго і вічного», мав би сіяти ще й політично доцільне та ідеологічно виправдане зерно.
Водночас інформаційна війна, розв’язана Росією проти України, ведеться також і далеко за межами цих двох країн. Кремлю вигідно сформувати негативний образ українця. Для «внутрішнього користувача» це може бути малограмотний обмежений малорос, тупий менший брат, котрого часом можна пробачити, бо існує дискурс про «єдиний народ».
Але в очах європейського обивателя українець має бути максимально «неприйнятним», тому в російській культурі «на експорт» його зображено кривавим вбивцею, ксенофобом, зрадником-колаборантом, нацистським посіпакою, в сучасних умовах — злиденним прохачем-заробітчанином, також не вартим довіри. За задумом, відштовхнутому й ображеному малоросу просто нічого більше не залишиться, крім як повернутися в обійми «старшого брата» й уже разом із ним лякати зарозумілу Європу танками та балістичними ракетами.
На жаль, іноді штучно сформовані стереотипи діють, і в німецькому телесеріалі «Наші матері, наші батьки» солдат Вермахту дивується жорстокості українського поліцая до єврейської дівчини, а суперник Володимира Кличка, британський боксер Тайсон Фюрі каже, що українці охороняли табори смерті, де гинули його співвітчизники.

Російський слід на «східних кресах»
Кремлівська робота з «культурним продуктом» відчувається і в Польщі. Різноманітні проекти підтримуються не лише ідеологічно, але й фінансово, щоправда — зазвичай приховано. Дивною виглядає історія з кінострічкою «Волинь» Войцеха Смажовського. Попри те, що вфільм має побачити світ восени, польський режисер провів прес-конференцію для журналістів у рамках кінофестивалю в Ґдині вже на цьому тижні. Так і проситься на язик «сакральне киселівське»: «Совпадение? Не думаю». З 15-мільйонного бюджету фільму походження 11 млн PLN — незрозуміле (чотири дав Польський інститут кіномистецтва).
А голова Петро Тима, Об’єднання українців у Польщі, котрий ознайомився зі сценарієм, помічає «основні стереотипи щодо українців»: «У фільмі є майже калька з комуністичної пропагандистської стрічки «Кулеметник Калень», коли упівці відрубують голови полякам». «Цей фільм, — каже активіст, — сприятиме розповсюдженню та закріпленню такої картинки українця, яка вже існує, яка від століть будувалася на прикордонні.
Мстивий Гайдамака, зрадник Речі Посполитої, підступний «поп» — такі картини — це спеціалізація не лише кінематографії та літератури Польської Народної Республіки, бо знайдемо її також в польській літературі часів поділу Польщі та Другої Речі Посполитої».
На жаль, як і у випадку зі згаданим «Тарасом Бульбою», у стрічці знімається багато українських акторів, хоча частина відмовилася після вивчення сценарію. Певною мірою такі кроки наших співвітчизників легітимізують чуже бачення української історії. Не дарма Вадим Колесніченко, колишній член Партії реґіонів, котрий сам переконував членів польського парламенту прийняти постанову про «волинську різанину», був доволі популярною особою серед місцевих політиків, а його однопартієць Олег Царьов волав про ґеноцид польського населення кровожерливими бандерівцями, забуваючи про існування пакту Молотова-Ріббентропа. Обидва цих «діячі» зараз ховаються в РФ. Перший — член націоналістичної тамтешньої партії «Родина», а другий — високопоставлений член неіснуючих органів влади міфічної «Новоросії». Попри розірваний зв’язок цих кремлівських агентів з Україною, їхні ідеї й їхні куратори живуть та квітнуть і далі.
Поруч із передруками художніх видань минулого століття про кровожерливих українських катів (як-от «Червоні ночі» Генриха Цибульського чи «Дорога в нікуди» Шоти та Щесняка, «Відлуння в Бещадах» Яна Герхарда) можна відшукати і сучасні праці (публікації священника Тадеуша Ісакович-Залеського, який прямо називає Україну, а не Росію ворогом Польщі). Вони особливо ретельно «розкручуються» завдяки російському сегменту Інтернету, як і висвітлення візитів польських «правих» до Криму чи на Донбас.
Самі ж праві вкрай вороже ставляться до відвідин патріотично налаштованими українцями Польщі. Під їх тиском місцева влада змушена була відмовитися від виступу музичного гурту Ot Vinta на святі Івана Купала в Перемишлі. Згодом їх не пустили на виступ до Варшави, протримавши кілька годин на кордоні та пояснюючи такі заходи директивою Міністерства внутрішніх справ.
Попри загалом антиросійський тренд польської зовнішньої політики, агенти впливу Кремля в республіці існують не лише в культурно-інформаційній, але і в цілком реальній політичній площині. І діють вони часто зовсім некультурно. Дедалі з більшою регулярністю останнім часом аґресивно налаштовані особи здійснюють напади на українських трудових міґрантів, перешкоджають культурним акціям місцевих українських громад і нищать меморіальні знаки, пов’язані з- українськими історичними постатями й організаціями, навіть якщо ті жодним чином не причетні до націоналістичних формувань періоду Другої світової.
А відео плюндрувань українських пам’ятників на прикордонні дуже оперативно з’являлося на сайтах сепаратистів Донбасу, зокрема, Novorossiya Today. Там це подано як початок прозріння Європи перед обличчям страшного українського фашизму. «Ми дізнаємося, що для «народного мера» Донецька Губарєва, раптом важливим стає пам’ятник у далеких Грушовичах, який, до речі, місцевим не заважав. Це дає вагомий привід замислитись, кому це вигідно і хто за цим стоїть», — каже п. Тима в інтерв’ю Krytyka Polityczna. Маючи стільки економічних та соціальних проблем як у невизнаних республіках, стеження за вандалізмом у сусідній країні виглядає дивним.
Так звані Кресові організації — локомотив антиукраїнських виступів у Польщі. Ці об’єднання вихідців зі західноукраїнських теренів перебувають під впливом крайніх правих, які, своєю чергою, годуються з рук Кремля. Їхні ідеї великою мірою співзвучні з євроскептичними й ізоляційними поглядами інших проросійських партій радикального штибу по всій Європі. Вони виступають проти підтримки України як у військовому, так і в дипломатичному ракурсі, а також підтримують скасування санкцій щодо Москви. При цьому аргументацією є ще один привнесений зовні стереотип — бандерівська влада у післяреволюційній Україні. І байдуже, наскільки він дисонує з націоналістичною позицією самих обвинувачів. У РФ ж бо досі існує ставлення до українця або як до патріота Росії, або як до її зрадника, патріотом України українець ніколи бути не міг.

Уроки історії
Подекуди роль Москви як бенефеціара українсько-польського конфлікту прекрасно бачать і з Варшави. Антоній Мацеревич, міністр оборони Польщі, нещодавно прямо заявив, що роздмухування трагедії, до якої вдається російська пропаганда у висвітленні подій на Волині 1943-1944 рр., є очевидним. Але це не має заважати розгледіти роль самої РФ у міжетнічному конфлікті між українцями та поляками: «Там є джерело цього страшного злочину». Сучасна Москва зовсім не приховує свого захоплення радянською політикою періоду Другої світової, хитросплетінню маніпуляцій якої позаздрив би сам диявол: таємні угоди з аґресором, провокації з перевдягненими чекістами, депортація цілих народів.
Поки що інтриги, на щастя, плетуться переважно у віртуальній площині. Класичною провокацією, поширеною польськими засобами масової інормації слідом за російськими стало несправжнє повідомлення Іванни Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністра України з питань євроінтеграції, у соціальній мережі Twitter про те, що «Поляки з їхнім Аушвіцем і Треблінкою мають бути останніми, хто звинувачують нас у ґеноциді». Такі речі розраховані на моментальний ефект, сплеск роздратування та праведного гніву. Адже далеко не всі згодом дізнаються про спростування неприємної заяви, дехто зробить уже цілком справжні власні. А в умовах постійної напруги, яку й намагається стимулювати Білокам’яна, навіть кілька необережних слів здатні викликати потужну лавину.
Попри це полякам, котрі зараз підтримують антиукраїнську позицію, треба бути не лише недалекоглядними, але також засліпленими ненавистю та блиском золота, щоб довіряти країні-спадкоємиці СРСР, що разом із Німеччиною окупувала Польщу 1939-го, а потім ще й намагалася списати на колишнього союзника розстріли у Катині.
З часу Хмельниччини Москва вдало маніпулювала польськими й українськими лідерами, намагаючись зіштовхнути їх лобами. І лише коли вони не піддавалися на провокації і трималися разом, Росія зазнавала дошкульних поразок, як це було 1920 року під час «Дива на Віслі», коли війська Польщі й Української Народної Республіки відкинули Червону армію від Варшави, здобувши першій незалежність. Та тепер про це чомусь часто забувають. Можна погодитися з твердженням Вінстона Черчілля про те, що в політиці немає друзів та ворогів, а є лише інтереси. Але інстинкт самозбереження має підказати всім сусідам Росії, що, принаймні, поки та існує у теперішньому вигляді, їм усім слід бути друзями, а не ворогами. А для цього в питанні подій на «Східних кресах» має бути збережено статус-кво. Переходити «волинський рубікон» у буд-який бік — неприпустимо.
Три роки тому Володимир В’ятрович, деркатор українського Інституту національної пам’яті, згадав дуже доречні тепер слова свого польського колеги Януша Куртика, загиблого під Смоленськом: «Шухевич ніколи не буде героєм для поляків, але я розумію, чому він є героєм для українців. Щодо певних сторінок нашого минулого нам слід домовитися не домовлятися». Жест українського Президента, котрий першим із перших осіб держави відвідав пам’ятний знак жертвам подій на Волині у Варшаві після офіційних зустрічей у рамках саміту НАТО, поклавши до нього квіти та ставши на коліно, показав готовність до примирення. Але справжнього примирення буде досягнуто лише тоді, коли і українці, і поляки самі обиратимуть собі героїв і не вказуватимуть одне одному, кого слід такими вважати. І вже точно не консультуватимуться з цього приводу з країною-аґресором, для якої взагалі чужі почуття колись завойованих.
Ті, хто вимагають пам’ятати про кривди, завдані українцями полякам чи поляками українцям в час Другої світової, мають також згадати, чим скінчилася та виснажлива війна для обох народів, які потім довго ще залишалися невільниками на власній землі. Згадати і пам’ятати постійно.

Роман Лихограй

Читайте також: Волинський хрест: про що свідчать невипадкові збіги в історії довкола трагічних подій

Волинський хрест: природа й корені польсько-українського конфлікту

Волинський хрест: як вирішити міжнаціональну проблему?

До слова
Польський сейм таки підтримав визнання Волинської трагедії ґеноцидом. «Сейм Республіки Польща збирається встановити 11 липня Національним днем пам’яті про жертви ґеноциду, який здійснили українські націоналісти щодо жителів Другої Речі Посполитої. У першому читанні запис затвердили дві сеймові комісії — Зв’язку з поляками за кордоном і Культури та засобів сполучення», — повідомило Польське радіо.
Підставою визначення визнаний проект «ПіС». Документ поповнено описом історичного контексту, який стосується злочинів 1943-1945 рр. Як наголошується в постанові, під час Другої світової війни на так званих сідних кресах, змагалися два тоталітаризми — німецький із радянським.
«Діяльність III Рейху та СРСР сприяла загостренню ненависті на національному та релігійному ґрунті. У постанові згадуються марні спроби представників польської підпільної держави порозумітися з українськими організаціями», — також зазначено в повідомленні.
У затвердженій комісіями в першому читанні постанові йдеться, що в липні 1943 року настала кульмінаційна хвиля злочинів, які скоїли ОУН, УПА і СС «Галичина». За даними польської сторони, в 1943-1945 рр. було вбито понад 100 тис. громадян Речі Посполитої.
Як зазначається в затвердженій у першому читанні постанові, у «волинській різані» гинули представники й інших націй, також українці, котрі ставали на захист жертв. Сейм висловлює подяку таким людям і закликає президента віддати їм честь і нагородити державними нагородами.
Водночас у постанові зазначається, що нагадуючи про злочини українських націоналістів, не можна промовчати про польські акції відплати, в яких також гинуло цивільне населення. «Рішення висловлює солідарність із Україною, яка бореться зі зовнішнім аґресором за соборність і незалежність, а також підкреслює: виключно правда — це шлях, що веде до об’єднання», — йдеться в повідомленні. 22 липня Польський сейм затвердив 11 липня Днем пам’яті жертв «Волинської різанини» .

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...