Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 19, 2020

Велика депресія набула на Західній Україні кривавого характеру

Автор:

|

Вересень 17, 2020

|

Рубрика:

Велика депресія набула на Західній Україні кривавого характеру
Акція «Вісла»

16 вересня 90 років тому розпочалася так звана пацифікація (від латинського pacificatio — умиротворення) — масові репресії польських карателів проти українців і білорусів.

Поділила біда
Під час Великої депресії — всесвітньої економічної кризи в 1929-1933 рр. — прибутки селян Речі Посполитої скоротилися на 70-80 %. Але її уряд допомагав субсидіями тільки польським господарствам, змушуючи таким чином автохтонів Волині, Галичини та Полісся до еміґрації за океан.
Домоглися ж іншого результату: 1930-го в західних Україні та Білорусі запалали фільварки. Сучасники тих подій запевняли, що й польські землевласники дуже часто, щоб одержати відшкодування від страхових компаній за свої господарки, від яких майже не мали тоді віддачі, самі спалювали їх. А всю відповідальність за ті пожежі покладали на Українську військову організацію (УВО), бойовий підрозділ Організації українських націоналістів.
Тим паче, що вони визнали свою причетність до саботажів як протесту проти дискримінації українців. Але, як з’ясував історик Володимир Литвин, акції саботажу проводила тоді в Галичині й Комуністична партія Західної України. За даними ж історика Олександра Зайцева, є й інший погляд — «саботажний» рух був стихійний, а УВО «заднім числом» приписала його собі, щоби збільшити свій політичний капітал».

Погром як арґумент
Зі слів д-ра Зайцева, у будь-якому разі версія про «саботажну акцію УВО» була вигідна польському урядові, щоб скористатися нею як приводом до сумнозвісної пацифікації». За даними польського історика Анджея Айненкеля, глава Речі Посполитої Юзеф Пілсудський вирішив провести масову репресивно-відплатну акцію, аби довести, що Польща володіє ситуацією і цією територією та в силі навести там порядок, але внаслідок неможливості виявлення винуватців терористичних актів польська влада беззаконно прийняла принцип колективної відповідальності.
Заодно карателі сподівалися переконати волинян, галичан і полісян у тому, що українцями та білорусами бути украй невигідно, тож час їм уже й полонізуватися. Відтак підрозділи поліції й армії, увійшовши до 800 винятково українських сіл, стягували з їхніх громад контрибуції продовольством та фуражем і, як визнав д-р Айненкель, нищили предмети, харчові продукти, привселюдно шмагали, в українських інституціях нищили вивіски, руйнували обладнання, предмети, книги.
За даними ж дослідника Василя Чоповського, отруювали криниці, забирали продукти харчування, а те, що залишалося, обливали гасом. Тому, як писав депутат сейму Володимир Мокрий, траплялися сутички поліційних підрозділів із цивільним населенням, а особливого розголосу набув той факт, що поліція відкрила вогонь по натовпу в Батятичах і Гребенному.

Закатували тисячі
Карателі закрили україномовні гімназії в Рогатині, Тернополі, Станіславові (тепер — Івано-Франківськ), 28 осередків спортивного товариства «Луг», 21 пожежно-спортивного товариства «Сокіл», 21 філію громадської організації «Просвіта» та безліч кооперативів. А глава Феліціан Славой-Складковський, міністр внутрішніх справ Польщі, запевняв, що тоді затримали 1739 (за даними історика Ореста Субтельного — понад 2 тис. школярів, студентів і молодих селян), випустили 596, передали судам 1143, а ув’язнили до 30 % із них.
За даними д-ра Чоповського, покалічили та закатували тисячі людей, а коли екзекутори зустрічали сільського хлопця чи дівчину у вишитій сорочці, то кричали: «Бити кабана, бо він смердить Україною!». Перед тим, як пройтися різками по жіночих тілах, карателі оголювали їх при дітях. А потім дивувалися, що 1943 року вбивали на Волині поляків.
Ту помсту полякам, звісно, також неправомірно виправдовувати. Але з тієї жалобної «пісні» ніяк не викинути її «заспіву» — зерен сліпої злости, щедро посіяних 1930 року. Бо, як резюмував д-р Субтельний, розлютили українців — призвели до зростання екстремізму.
Детально про акцію «Вісла» «Міст» розповідав до її 70-річчя.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online