Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

Сто років тому уклали військовий союз України та Польщі проти більшовицької Росії

Автор:

|

Квітень 22, 2020

|

Рубрика:

Сто років тому уклали військовий союз України та Польщі проти більшовицької Росії
Симон Петлюра й Юзеф Пілсудський у вагоні потяга. Вінниця, 1920 р.

21 квітня 1920 року був підписаний українсько-польський союз проти більшовиків. Попри свою важливість, ця сторінка нашої історії з різних причин наразі не займає важливого місця в колективній пам’яті українців і для багатьох залишається маловідомою.

Передумови
Зі самого початку існування незалежних України та Польщі стосунки двох країни складалися погано. Із листопада 1918-го тривала війна за Галичину між Польщею та ЗУНР (після Акту злуки — ЗОУНР). Паралельно велася війна між Польщею й УНР на Холмщині, Підляшші, Берестейщині та Волині. Та усвідомлення потреби нормалізації стосунків було і у Варшаві, і в Києві.
Юзеф Пілсудський, котрий очолив Польщу 1918 року, вважав Росію головною загрозою та геополітичним конкурентом Варшави. На його думку, лише розбивання Росії за національними швами убезпечило б Польщу від російської загрози. Українському питанню тут відводилася головна роль. Політики та публіцисти, котрі були прихильниками цієї концепції, підкреслювали, що незалежна Україна взяла б на себе головний тягар протистояння російському імперіалізму. Появу незалежної України вони вважали пріоритетом польської східної політики і ця мета, на їхню думку, була варта певних поступок українцям.
Зовсім іншої думки трималися польські націонал-демократи, котрих підтримувала більшість суспільства. Вони вважали головним ворогом Німеччину, з Росією ж хотіли налагодити добросусідські взаємини. Українське питання, в їхній логіці, загрожувало територіальній цілісності Польщі, позаяк Україна неодмінно претендувала б на спірні території.
В той час, як Польща воювала тільки на сході, Україна вела боротьбу практично по всьому своєму периметру: з поляками, більшовиками, з «білими» росіянами. Симон Петлюра усвідомлював, що необхідно з кимось примиритися. Розуміючи, що з Польщею в України лише територіальний конфлікт, а з Росією — боротьба за саме існування української держави, головним ворогом України він вважав Росію. Єдиним союзником могла стати Польща. Та цього погляду не розділяла більшість українських еліт. Природно, що найбільше цьому опиралися галицькі українці, котрі не хотіли стати тією ціною, яку заплатить Україна за мир із Польщею. Та не менше незгодних було і серед наддніпрянських українців. В’ячеслав Липинський, теоретик українського консерватизму, вважав головним завданням українського руху зібрати всі землі разом, навіть у складі Росії. Подібних думок дотримувалися й інші українські політики.
Не варто забувати, що крім Польщі, УНР та більшовиків, 1919-го на території України існував ще один гравець — Добровольча армія генерала Антона Денікіна, яку підтримувала Антанта. В липні «білі» почали наступ на Москву. Ігнацій Падеревський, прем’єр Польщі, повідомляв у Варшаву, що в Парижі в цей час панувало велике піднесення у зв’язку з надіями на перемогу Денікіна. В такій ситуації підтримка УНР була б ворожим кроком щодо Добровольчої армії та наразила б Польщу на конфлікт із країнами Антанти. Як згадував Тадеуш Кутшеба, польський генерал, аби допомогти українській армії, Юзеф Пілсудський був змушений спершу дочекатися остаточної поразки «білих». У грудні 1919 року наступ Добровольчої армії більшовики відбили.
Та ситуація в УНР погіршувалася ще стрімкіше. З початку грудня українська армія почала Перший зимовий похід, перейшовши таким чином до партизанської боротьби. Фактично УНР остаточно стала державою без території. Перед українським керівництвом постала дилема: укласти договір із Польщею, чи остаточно припинити боротьбу за незалежність. Симон Петлюра обрав перше.
Українсько-польські перемовини, які почалися ще в жовтні 1919-го, в грудні отримали новий поштовх. Із січня 1920 року статус українських солдатів та офіцерів на території Польщі було змінили з полонених на військових осіб заприязненої держави. З них почали формувати українські дивізії. Найважчим питанням в українсько-польських перемовинах було, природно, територіальне.
Врешті-решт, 21 квітня 1920-го між Польською Республікою та УНР договір був підписаний. Усупереч поширеній назві «Пакт Пілсудського-Петлюри», підписантами насправді були з українського боку міністр закордонних справ Андрій Лівицький, а з польського — заступник міністра Ян Домбський.
За умовами угоди Польща визнавала незалежність УНР і зобов’язувалася допомогти звільнити українську територію від більшовиків до Дніпра. Однак до Польщі мала відійти Галичина та п’ять повітів Волині (на момент підписання це вже й так було доконаним фактом). Договором створювали і певні економічні преференції Польщі. Пізніше, 24 квітня, як інтегральну частину договору, підписали й військову конвенцію, що регулювала військові аспекти співпраці.
Підписання договору викликало бурхливу реакцію практично в усіх. Польські націоналісти звинуватили Юзефа Пілсудського в тому, що він витягує каштани з вогню для ворожих Польщі українців. Михайло Грушевський закликав не визнавати владу Симона Петлюри, Володимир Винниченко заявив, що держава українців — це УСРР, а не УНР. Галицькі українці назвали договір «ножем у спину». Про неприродність українсько-польського союзу говорили й інші українські політики. Більшовицька ж пропаганда звинуватила Симона Петлюру в «черговій зраді», продажу українських селян польським поміщикам. Російська «біла» еміґрація засудила угоду зі «сепаратистом» Петлюрою, вважаючи, що цей крок Польщі спрямований не проти більшовиків, а проти Росії як такої (зрештою небезпідставно, бо Юзеф Пілсудський також так вважав).

Київський похід
25 квітня 1920 року розпочався українсько-польський наступ. Юзеф Пілсудський випустив відозву до українського народу, в якій зазначив, що польські війська допомагають визволити Україну від більшовиків і не затримаються на українській території надовго, те саме пояснювали інструкції для військового командування.
Чисельність польських військ, за підрахунками різних дослідників, становила від 60 до 90 тис. солдатів і офіцерів, у т. ч. української армії — від чотирьох до восьми тисяч, в середині червня — вже близько 20 тис.
З радянського боку їм протистояли приблизно 85 тис. солдатів і офіцерів. Значно допомогли наступу українські повстанці, на боротьбу з якими радянське керівництво було змушене виділити три дивізії.
Наступ був дуже стрімким. Вже 6 травня українсько-польські війська зайняли Київ, а 9 травня Хрещатиком провели парад українських і польських військ.
У Києві створили паралельні українську та польську адміністрації. Як згадував Давид Заславський, сучасник тих подій і діяч Бунду, українська та польська громадськість Києва була рада визволенню від більшовиків.
«На грудях у багатьох киян з’явились біло-червоні польські та синьо-жовті українські банти. Поляки та українці відчували себе іменинниками. Росіяни в значній мірі косилися з недовірою, переживали внутрішню образу навіть ті, хто був радий втечі радянської влади», — писав він.
З поведінки польської адміністрації п. Заславський виснував, що поляки були абсолютно щиро зацікавлені в утворенні сильної української влади та робили все, щоб цьому сприяти як у практичній, так і в символічній площині. Російське ж населення Києва «сердилося нишком».
Та на початку червня більшовики почали контрнаступ і вже в середині серпня опинилися під Варшавою. Хоча атаку Червоної армії успішно відбили, а польсько-українські війська активно переслідували супротивника, Польща продовжувати війну все ж не захотіла. 12 жовтня підписали угоду про перемир’я, а 18 березня 1921-го — й остаточний текст мирного договору, за яким закріпилася назва Ризького, від місця підписання. Делегацію УНР не допустили до перемовин, натомість із радянського боку, крім делегації РСФРР, була присутня делегація УСРР.
У складі польської делегації домінували націонал-демократи, котрі з неприхованою ворожістю ставилися до українських планів Юзефа Пілсудського та з легкістю визнали повноваження УСРР, забувши про УНР. Це здивувало навіть Адольфа Йоффе, керівника радянської делегації.
Після спроби ведення самостійної війни українські війська були змушені перейти на польську територію, де їх інтернували (близько 20 тис.). Таким було формальне закінчення польсько-українських союзних відносин. Проте польське керівництво фактично продовжувало підтримувати український уряд в екзилі, а українським інтернованим військовим Польща намагалася створити задовільні побутові умови.
Польща приймала і багатьох українських повстанських отаманів, котрі, рятуючись, утікали від радянської влади. Тим не менш, Ризький мир став для українців причиною звинувачень Польщі у зраді. Загалом українські оцінки союзу з Польщею 1920 року тривалий час залишалися здебільшого вкрай неґативні.

Підсумок
Польська підтримка української незалежності справді виявилася дещо половинчастою та запізнілою через взаємовиключні територіальні претензії. Вона була і не цілком послідовною, головним чином через несприйняття польським суспільством української політики Юзефа Пілсудського. Не сприяла успіху і міжнародна кон’юнктура. Та попри все це варто визнати, що Польща виявилася єдиною державою, яка 1920 року була зацікавлена в незалежній Україні і надала військову допомогу.

Віталій Боримський, «Радіо Свобода»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply