Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 22, 2017

Плоди «золотого вересня»

Автор:

|

Вересень 18, 2014

|

Рубрика:

Плоди «золотого вересня»
Люди, наслухавшись радянської пропаганди, повірили, що з приходом нової влади життя покращиться, і всіляко вітали її

Люди, наслухавшись радянської пропаганди, повірили, що з приходом нової влади життя покращиться, і всіляко вітали її

У вересні 1939 року, коли польські війська на заході країни вже були розгромлені німцями, червоноармійці зайшли в Польщу зі сходу й «узяли під опіку братній український народ», обіцяючи захистити від гітлерівців і гніту польської шляхти.

В авангарді — захід
Війська СРСР перетнули радянсько-польський кордон 17 вересня 1939 і менш ніж за два тижні майже без боїв зайняли Тернопільщину, Волинь, Івано-Франківщину (Станіславівщину) і Львівщину. “Радянський уряд не може байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці і білоруси, які мешкають на території Польщі, покинуті напризволяще, залишалися беззахисними”, — так пояснював появу радянських військ у тодішній Східній Польщі нарком Молотов. Утім, як стверджують сучасні історики, західна Україна дісталася Радянському Союзу згідно з таємними домовленостями пакту Молотова-Ріббентропа про розподіл Східної Європи.
У радянській історії той місяць назвали “золотим вереснем”. У Львові з’явилася вулиця 17 вересня, яку після здобуття незалежності перейменували на Січових Стрільців, а День міста Львова, що тривалий час відзначався саме у вересні, перенесли на травень. Тепер ці події вважають початком радянської окупації. Деякі історики стверджують, що саме завдяки їй Україна отримала потужну базу для руху за незалежність 1991 року й для Помаранчевої революції 2004-го. В обох випадках в авангарді йшла саме західна Україна при пасивності чи відкритому опорі Східного реґіону. Історична правда взагалі ніколи не мала однозначного трактування.

Українці – етнічна меншість
До приходу “перших совітів” (“другі” – були після звільнення Галичини від німців 1944-го) Львів — серце галицького краю – був фактично польсько-єврейським містом. Із 312 тис. львів’ян поляки становили 63 %, євреї – 24 %, українці — усього 8 %. Наступне десятиліття істотно змінило національний склад населення. Під час німецької окупації гітлерівці винищили львівських євреїв. А по закінченні війни поляків змусила виїхати до Польщі радянська влада. Так місто втратило свій польсько-єврейський характер. Нині з майже 730 тис. львів’ян 639 тис. (88%) — українці.
Українці в довоєнному Львові, будучи етнічною меншістю, не допускалися до керівних посад. Головним чином, то був не дуже грамотний, в основному робочий, елемент. Із 30 тисяч всіх українців, які жили в місті Лева, 9,7 тис. працювало слугами, 2 тис. — сторожами, було ще 1,4 тис. непрофесійних працівників і 900 — професійних працівників і ремісників. Про інтелігентські спеціальності нема що й говорити.
Пани зневажливо обзивали українців “бидлом”, бувало навіть в трамвай не пускали. Усі важливі посади (адвокати, лікарі, викладачі, службовці міськадміністрації, залізниці) були привілеєм поляків і євреїв. Однак порядку за поляків було більше. Місто було дуже чистим, за кинуту на тротуар папірець штрафували. Двірників ганяли — вони вимивали кожен закуток, перила в під’їздах начищали до блиску. До шостої ранку в місті вже все було чисто, і коли народ ішов на роботу, то вже не заставав людей із мітлами. А після приходу Рад місто стало значно брудніше.

Принади радянської влади
Ще один «плюс» радянської влади – те, що вона почала безкоштовно навчати і лікувати. Адже за поляків усі клініки були страшенно дорогі, легше було померти. А «за совітів» зуби стало можливо пломбувати безкоштовно, та й дітей народжувати – теж.
Стала доступною вища освіта. Українців допустили до керування в місцевих органах влади, бібліотеках, школах. Селяни, які раніше були батраками й прислугою, приїжджали вчитися в місто. «Совіти» навіть дозволяли ходити у вишиванках, національних строях. Вони відкрили багато українських шкіл, де всі предмети викладалися українською мовою. У вишах теж навчали рідною мовою й частково — російською. А в російських і польських школах українська мова стала обов’язковим предметом. За Польщі ж у Львові було тільки дві державні україномовні гімназії, у решті викладали польською, а в сільських школах українська мова була тільки по дві години на тиждень.
Люди, наслухавшись радянської пропаганди, повірили, що з приходом нової влади життя покращиться. І тим не менш, відразу ж кинулися скуповувати продукти – запасалися борошном, картоплею, цукром. Боялися, що почнеться дефіцит і буде запроваджено карткову систему. Але їжа швидко з’явилася. Полиці крамниць (тоді їх називали “бакалія”) аж вгиналися від ковбас і риби, масла, сирів, рису, рідкісних делікатесів. З’явилися навіть осетрова ікра та лимони. Поласувати цим міг майже кожен працюючий хоч раз на місяць після зарплати — ціни були цілком доступні.
Вочевидь, більшовики вирішили, що шлях до серця галичан лежить через шлунок. Щоби сподобатися місцевому населенню, вирішили його “??підгодувати”. Кажуть, що у Львові тоді «викидали» продукти, яких не було навіть у Росії. За польської влади теж були магазини зі всякими делікатесами, але вони були надто дорогі, їх купували тільки заможні поляки і євреї, решта ж – тільки слину ковтала, роздивляючись вітрини зі смаколиками. Так тривало до самого червня 1941 року. Ну а після війни люди вже дізналися, що таке дефіцит.

«Не дай боже з хлопа пана!»
Під час приходу більшовиків серед інтелігенції почалася паніка: поляки втікали, боячись розправи. Кидали свої помешкання з антикварними меблями та всім майном. У розкішних апартаментах селилися колишні двірники та прислуга, ну, і звісно, радянські військові.
Коли в місто входила Червона армія, ображені на поляків галичани гарно вбиралися й зустрічали більшовиків з квітами і хлібом-сіллю, хоч зараз про це воліють не згадувати. Військові, в основному, українці-“східняки”, були худющими, голодними й брудними. Для них львівські крамниці були дивом дивним, вони ніколи не бачили європейських товарів, особливо купували годинники.
А місцевих вражало невігластво червоноармійців і їхніх дружин. Розповідали про такий курйозний випадок: якось офіцерські дружини вибралися на виставу в Оперний театр у… нічних сорочках. Вони побачили в комісійній крамниці красиву мереживну білизну й подумали, що то – сукні. Ба більше, деякі червоноармійські дружини варили їжу в нічних горщиках, гадаючи, що це – каструлі.

Справжнє обличчя «совітів»
Та ідилія перших днів радянської влади тривала дуже недовго. Уже невдовзі галичани побачили зовсім інше обличчя комуністів. Почалися арешти, що проходили за класичною сталінською схемою. За «невгодними» приїжджали вночі, забирали в катівні. Переслідували насамперед польських офіцерів, фабрикантів, поміщиків – усіх заможних людей, які не встигли втекти зі Львова відразу після приходу більшовиків. Заарештовували інтелігентів, українських націоналістів, ворогом №1 була, звісно, ОУН.
У немилість потрапили і члени інших партій — Народної, Демократичної, члени культурно-просвітницької організації “Просвіта”. А 1940 року почали заарештовувати навіть прихильників Рад, якщо вони були так званими націонал-комуністами. Новій владі не подобалися ті комуністи, які, на їхню думку, не поважали Москву. Після арештів розпочалися масові розстріли, висилка до Сибіру. Це остаточно відвернуло більшість галичан від радянської влади.
Варто згадати й про те,що більшовики в 1939 році відразу взялися роздавати селянам відібрану у польських поміщиків землю й відкрили «засіки» з молоком, маслом і хлібом. Що більшою була сім’я, тим більше соток (“моргів”) вона отримувала. Народ зрадів! Раніше гарували на панів, на збиранні врожаю платили снопами пшениці: дев’ять жнець віддавав поміщику і тільки один брав собі. А тепер – будь ласка, вирощуй усе для себе!
Але “халява” скоро закінчилася. Селян стали заганяти в колгоспи. Щоправда, через напад німців не встигли провести масової колективізації. Її завершили вже після війни.
Що дав населенню Західної України «золотий вересень»? Польське гноблення змінилося з часом на більш жорстоке радянське. Як писав один із свідків тих подій: «Страх…витав у повітрі та повільно проникав у кожного», а одночасно поширювалося переконання «у всевіданні і всеприсутності НКВС». В історії ніщо не пишеться одним кольором, навіть якщо він – золотий. Усе має тіні.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...