Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Із п’ятої спроби

Автор:

|

Березень 05, 2015

|

Рубрика:

Із п’ятої спроби

Пам'ятник Шевченку

В українській столиці є чимало визначних і пам’ятних місць, пов’язаних з ім’ям Тараса Шевченка. Київ шанує пам’ять великого Кобзаря. Ім’я Кобзаря носить Київський національний університет, Національна опера України, станція метро, парк, бульвар, кінотеатр, гімназія та бібліотека. Погруддя Шевченка є на Вознесенському узвозі й на Хрещатику, бронзову скульптуру поета можна побачити в «Саду України» на території МАУП. Ще один пам’ятник стоїть на Андріївському узвозі. Але найвідоміший монумент Тарасу Шевченку в Києві знаходиться розташований в парку його ж імені якраз навпроти головного (червоного) корпусу Київського університету. Він був встановлений на честь 125-річчя з дня народження поета — 6 березня 1939 року.

Завдяки полтавцям
Історія появи пам’ятника — досить довга й важка. Свій початок вона бере з 1904 року, коли жителями міста був оголошений збір пожертвувань на будівництво архітектурної споруди.
Ідея щодо створення великого пам’ятника в Києві виникла у зв’язку з наближенням 50-х роковин з дня смерті (1911 рік) та 100-річчя від дня народження Шевченка (1914 рік). І першими до цієї справи взялися жителі Полтавщини: 1904 року з ініціативи Золотоноського земського зібрання розпочався збір коштів на такий монумент.
Починання набуло розголосу, і кошти на спорудження пам’ятника почали надсилати українці, що жили в усіх куточках Російської імперії. У вересні 1905 року міська дума в Києві постановила організувати Особливий комітет із встановлення пам’ятника Шевченку.
Комітет оголосив конкурс на найкращий проект пам’ятника. Головою журі конкурсу було обрано відомого скульптора, автора пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві Леоніда Позена. А до складу його журі, зокрема, увійшов уславлений український художник Микола Пимоненко.

64 проти 20!
Однак плани щодо відзначення столітнього ювілею “мужицького поета” подобалися далеко не всім. Керівники держави й посадовці різних рангів побоювалися, що відзначення сторіччя Шевченка набуде політичного забарвлення або ще й переросте в антиурядові заворушення. І, як свідчить історія, ці побоювання таки справдилися, однак значною мірою їх спричинили рішення і дії самої ж влади, яка вперто й доволі підступно старалася завадити проведенню врочистостей.
Активну участь у створенні перешкод взяли представники деяких громадських організацій правомонархістського спрямування. Їх, зокрема, надзвичайно болісно уразив навіть той факт, що на конкурс на проект пам’ятника Шевченку було подано 64 роботи, тоді як на конкурс із створення пам’ятника імператору Олександру ІІ, що одночасно проходив у Києві, – усього два десятки.
Утім, попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911 року журі, яке тепер очолив відомий український художник Опанас Сластіон, розглянуло 46 поданих проектів і, знов-таки, переможця не визначило. Першої премії не дали нікому. Другу було присуджено викладачу мистецької школи в Києві та керамічного технікуму в Миргороді Федору Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору Михайлові Гаврилку.

Поруч із лазнею?
Тимчасом, безліч суперечок виникло навколо обраного для пам’ятника місця. Так, попечитель Київського навчального округу надіслав лист генерал-губернатору, у якому висловлював сумніви стосовно доцільності спорудження на Михайлівській площі, біля “російського урядового навчального закладу” (ішлося про реальне училище) пам’ятника українському поетові, який усе життя був ворогом монархії. Натомість він запропонував поставити там пам’ятник княгині Ользі, що й було зроблено згодом.
Міська влада наполягала, щоби монумент Тарасові Шевченку встановили на Караваєвській площі (нині площа Лева Толстого). Проти цього повстали члени Шевченківського комітету, оскільки вважали цей вибір за недоцільний: майже навпроти майбутнього пам’ятника розташовувалися Караваєвська лазня, а неподалік містилася редакція правомонархічної газети “Киевлянин”, навколо ж були розсипані неохайні дрібні крамнички.
Тому Об’єднаний комітет з таким рішенням не погодився. Тож комітету довелося розглянути ще кілька київських майданчиків для пам’ятника Шевченку. Вони рішуче відкинули ділянку біля Оперного театру, яка видавалася маленькою й тісною, проголосували проти перехрестя вулиці Пушкінської та сучасного бульвару Шевченка. Пропозиція поставити пам’ятник навпроти Бессарабського критого ринку теж викликала неприйняття. Невідповідним видалося місце перед нинішнім Національним художнім музеєм: пам’ятник геть загубиться на тлі могутніх сходів. Не витримало критики й кілька місць на Подолі.

Два варіанти
Зрештою Шевченківський комітет зосередився на двох варіантах: основному та запасному. Так, більшість голосів членів комітету було віддано за майданчик на Петровській алеї, за Мостом поцілунків, де відкривався чудовий краєвид на Дніпро, оспіваний Кобзарем. За запасний варіант узяли територію Володимирської гірки, навпроти Олександрівського костьолу.
Коли, здавалося, було вирішене питання з місцем встановлення пам’ятника Шевченку, виникли інші проблеми. Майданчик на Петровській алеї підходив ідеально, коли б не одне “але”. Через можливі зсуви, властивих для цієї місцевості, для пам’ятника довелося б закладати глибокий фундамент, що істотно збільшувало витрати на будівництво, а грошей було обмаль. Вивчення ґрунту в цьому місці показало реальну загрозу зсуву, тому комітет, хоч і не одностайно, та все ж повернувся до варіанту Караваєвської площі.
Не менш неоднозначною була й історія з конкурсом на найкращий проект пам’ятника Шевченку. Як уже згадувалося, на загальний огляд в залі міської думи було виставлено понад 60 робіт, але жоден з проектів не було визнано відповідним. Переможця у другому конкурсі не було, другу премію присудили проекту Федора Балавенського, вручивши йому премію на суму 1000 рублів. Однак його проект був категорично відкинутий Шевченківським комітетом.

«Жодних художніх достоїнств»
Тож було оголошено третій тур, головною умовою якого було те, що Шевченко повинен обов’язково бути одягнений в національний стрій, але й цього разу переможця не виявили. Тому оргкомітет конкурсу ухвалив рішення звернутися до відомих скульпторів: француза Родена, італійця Шіортіно, росіян Шервуда й Андрєєва, українця Гаврилка.
Підбиття підсумків туру відбулося в лютому 1914 року. Журі нарешті визначилося з проектом і рекомендувало після внесення деяких змін спорудити пам’ятник за проектом російського скульптора Леоніда Шервуда. Але комітет, склад якого, так само як і склад журі, кілька разів оновлювався, не затвердив цього рішення й оголосив переможцем італійського майстра Антоніо Шіортіно, чий проект доволі серйозно критикували як фахівці, так і патріотично налаштовані кияни.
Частина членів Шевченківського комітету теж була надзвичайно обурена. “Враховуючи те, що рішення Комітету у засіданні 3-го лютого 1914 року про встановлення пам’ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, жодних художніх достоїнств, – написали у своєму листі до голови Об’єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею Микола Біляшівський та відомий архітектор і художник Василь Кричевський, – є образою і наругою над пам’яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участь у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету”.

Аж через чверть століття
І все ж Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам’ятника в Римі з подальшим перевезенням його до Києва. Та невдовзі почалася Перша світова війна, і нікому вже не було діла до пам’ятника.
“Історичну справедливість” відновили більшовики 1919 року, які, згідно з ленінським планом “монументальної пропаганди”, скинули пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на його місці встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Кратко. Та простояв цей бюст зовсім недовго, бо був знищений чи-то денікінцями, чи-то польськими солдатами під час однієї із змін влади в Києві.
І тільки через чверть століття, 1939 року, з нагоди відзначення 125-ї річниці від дня народження Кобзаря повноцінний бронзовий пам’ятник йому було встановлено в Києві, в парку навпроти Національного університету. Авторами його стали скульптор Матвій Манізер архітектор Євген Левінсон. Тут уже справді йдеться про історичну справедливість: пам’ятник спорудили на тому ж місці, де до революції стояв пам’ятник Миколі І – найлютішому ворогу будь-якої незалежної думки й головному гонителю Тараса Шевченка. Щоправда, Шевченко дивиться не на любий його серцю Дніпро, а на університет, названий на його честь усього на день раніше.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...