Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Грім серед ясного неба

Автор:

|

Січень 29, 2015

|

Рубрика:

Грім серед ясного неба
Мапа підсумків Андрусівського договорк

Мапа підсумків Андрусівського договорк

30 січня 1677 року в Андрусові Росія і Річ Посполита уклали договір про поділ України. Звістка про це наче громом уразила всіх в Україні: без будь-якого оголошення народові без волі й не спитавшись його волі Росія та Польща поділили країну на дві частини, причому в одній запроваджувалися польські порядки, в іншій — царські.

Позбавлений полковницького чину
В умовах загальної руїни, деморалізації та відчаю, що запанували в Україні, справді видатною політичною постаттю, патріотом, якому боліла доля неньки України, став черкаський полковник Петро Дорошенко.
Він із родини реєстрового полковника із Чигирина. Його дід Михайло Дорошенко в 1625-1628 pp. обіймав посаду гетьмана Війська Запорізького й, очоливши похід козаків на Крим, загинув у бою під Кафою. Петро рано подався на козацьку службу. Як учасник Національно-визвольної війни, він став непоганим військовиком і дипломатом під керівництвом Богдана Хмельницького, який призначив його полковником Прилуцького полку, а потім — послом до Швеції.
За прихильність до Виговського Москва тимчасово позбавила Дорошенка полковницького чину. Але потім Юрій Хмельницький призначив його Чигиринським полковником і наблизив до себе. Разом із гетьманом Петро підписав Чуднівський трактат 1660 року. При гетьмані Тетері Дорошенко як генеральний осавул і черкаський полковник підтримував польську й антиросійську лінію.
Коли Тетеря втік до Польщі, частина правобережного козацтва обрала Петра Дорошенка гетьманом Правобережної України (1665-1676). Усунувши дрібних претендентів на булаву, підтриманий впливовим духовенством на чолі з київським митрополитом Йосипом Тукальським, Дорошенко відновив лад у козацькій адміністрації. Гетьман дотримувався пропольського курсу, але в особі польського короля він прагнув мати військового і політичного союзника, а не вождя, а Польщу бачив як дружню сусідню державу.

Навіть на перемовини не пустили
Спираючись на підтримку однодумців, у зовнішніх зносинах Петро Дорошенко відновив дипломатичну службу Богдана Хмельницького. Постійним явищем стало регулярне скликання загальновійськових і старшинських рад, на яких широко обговорювалися питання внутрішньої та зовнішньої політики.
Щоби зміцнити дисципліну в армії і бути не залежним від старшини, гетьман створив 20-тисячний корпус сердюків — професійного війська, в основному піхоти, вояків наймали з охочих служити за плату («мисливців»). Бажаючи об’єднати Україну, Дорошенко зав’язує перемовини з Брюховецьким про умови возз’єднання.
Але З0 січня 1667 року уповноважені Москви і Польщі підписали в селі Андрусові перемир’я на тринадцять з половиною років, що поклало край тривалій війні між цими державами. Умови миру стосувалися, головним чином, України. Але жодна зі сторін не консультувалася з українцями, нікого з українських представників навіть на переговори не пустили. Якщо Польща втрачала свої колишні землі, то з боку Москви Андрусівська угода стала прямою зрадою інтересів України, зрадою умов Березневих статей, за якими, цар брав на себе зобов’язання захищати Україну не віддавати її під владу Польщі.
За умовами перемир’я, кордон між Польщею та Московією встановили по Дніпру. Лівобережна Україна й Київ з околицями переходили до складу Москви, а Білорусь і Правобережжя (без Києва) залишалася у володінні Польщі. За Київ московити виплатила полякам компенсацію розміром 200 тис. золотих. Широку смугу землі на правому березі Дніпра оголосили нейтральною й незаселеною. Тимчасом як Запорізька Січ залишалася під спільною владою.

Проти Москви
Українське суспільство охопив відчай. Навіть найвірніші прихильники Москви були обурені нехтуванням нею інтересів України. На Лівобережжі піднялося повстання: із міст виганяли та вбивали московських чиновників, солдатів і воєвод. Дорошенко зазнав серцевого нападу, дізнавшись про угоду в Андрусові.
У січні 1668-го, майже одночасно, Брюховецький у Гадячі, a Дорошенко – в Чигирині, зібрали козацькі ради, на яких постановили шукати протекції в турецького султана і вислали відповідні посольства в Стамбул. Брюховецький повів військо проти Москви.
Дорошенко, зібравши армію, рушив на Лівобережжя. Обидва козацькі війська з’єдналися під містечком Опішнею. Між тим, козаки Брюховецького повстали та вбили свого гетьмана за вслуговування перед Москвою. Гетьманом обох боків Дніпра проголосили Дорошенка.
На якийсь час дві України були об’єднані. Але Дорошенку не вдалося закріпитися на Лівобережній Україні — з усіх боків його оточували вороги: із півночі наступало московське військо, а на Правобережжя ввірвалися польські коругви. Залишивши на Лівоборежжі наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного, Дорошенко повернувся в Чигирин, щоби організовувати відсіч полякам.

Змова при дворі
За відсутності Дорошенка московське військо окупувало Лівобережну Україну, і Многогрішний (1668-1772) мав присягнути на вірність цареві. Але, на відміну від Брюховецького, він не плазував перед Москвою й наполіг на відновленні автономії. Царські гарнізони вивели з українських міст, а окупаційна московська армія передислокувалася в межі Московії. Будучи патріотом України, Многогрішний підтримував таємні зв’язки з Дорошенком, заохочуючи його до союзу з Туреччиною.
Але, як людина проста й неписьменна, до того ж із запальною вдачею, Многогрішний не зміг налагодити добрих стосунків зі старшиною. І 1672-го при дворі гетьмана виникла змова, інспірована Москвою, якій не до душі була автономність гетьмана. Уночі старшина ввірвалася в покої Многогрішного, зв’язала його, кинула на віз і відправила в Москву, звинувативши його в зраді. Після катувань цар вислав гетьмана до Сибіру.
Гетьманом Лівобережжя обрали авторитетного серед козаків генерального суддю Івана Самойловича. За 15 років його правління на Лівобережжі, яке тепер називали Гетьманщиною, стабілізувалася гетьмансько-старшинська влада, а козацька державність під протекторатом Москви зміцніла. Столицею гетьманів Лівобережної України став Батурин.
Підписавши Конотопські московсько-українські статті, Іван Самойлович зміцнив українську автономію. Він упорядкував гетьманський уряд, посилив старшинську владу в полках, сотнях, селах, хуторах. Однак, піклуючись про особистий престиж, гетьман вірно служив московському цареві та його посланцям в Україні. Щоби показати свою покірність монарху, він відправив до Москви заручниками синів, щоб ті робили кар’єру, а дочку видав заміж за боярина Шереметєва.

Шило – на мило?
Але повернімося в 1669 рік, коли Петро Дорошенко, спираючись на підтримку старшини, підписав угоду про перехід України під протекторат Туреччини. Серед санджак (клейнодів), який послав гетьману султан, були знамена — червоне зі золотим хрестом і півмісяцем та жовте. 3а допомогою Порти Дорошенко хотів звільнити Правобережжя від поляків, Лівобережжя — від Москви і возз’єднати розірвані частини України.
Він звернувся до царського уряду з пропозицією об’єднати Правобережжя з Лівобережжям на умовах визнання його гетьманом всієї України, ліквідації міждержавних угод про підкорення України та скасування Андрусівського перемир’я. Царський уряд відмовився прийняти такі невигідні умови.
Тоді Дорошенко разом з турецькими і татарськими загонами почав боротьбу за визволення України від влади Польщі. Річ Посполита була безсилою перед турецькими військами. 1672 року в Бучачі вона підписала угоду, за якою, поступалася Османській імперії Поділлям, Брацлавщиною й Правобережжям. Польща платила контрибуцію в 80 тис. талерів і щорічну данину 22 тис. золотих. Бучацький договір зміцнював позиції Туреччини на Правобережній Україні, а це ніяк не сприяло здійсненню мрії Дорошенка про незалежну Україну.
Оскільки поляки відмовилися від Правобережжя, московський уряд вирішив приєднати його до Лівобережної України. Із цією метою 1674 року велике козацько-стрілецьке військо, очолюване Самойловичем і боярином Ромодановським, виступило в похід на правий берег Дніпра. Вони підкорили кілька містечок і стали облогою довкола столиці Дорошенка Чигирина.
Втративши через турецький союз підтримку серед козаків, розчарований Дорошенко 1676-го капітулював перед Ромодановським і Самойловичем і склав клейноди. Цар несказанно радів падінню останнього поборника незалежної України. Гетьманські знамена проволокли вулицями Москви, а згодом виставили для загального огляду.

Степан Коник

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...