Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 18, 2017

Фрагменти всеобіймаючої боротьби

Автор:

|

Липень 09, 2015

|

Рубрика:

Фрагменти всеобіймаючої боротьби
Друге, доповнене, видання брошури Лонгина Цегельського «Русь — Україна, а Московщина — Росія» (1916)

Друге, доповнене, видання брошури Лонгина Цегельського «Русь — Україна, а Московщина — Росія» (1916)

У розвитку українського руху за незалежність переломним став саме 1900 рік. У Харкові свою знамениту промову «Самостійна Україна», яка пізніше була надрукована як брошура Революційної української партії (РУП), виголосив Микола Міхновський — перший ідеолог українського націоналізму. Потім прагнення до самостійності маніфестували студенти Придніпров’я. А 14 липня того ж року й у Галичині відбулося студентське віче, на якому була проголошена резолюція, де зазначалося, що українці зможуть розвиватися тільки у вільній Україні, тому потрібно прагнути до проголошення самостійної держави в українських етнографічних межах.

Змагає до повної незалежності
Це віче було достатньо знаковим, адже ще з середини XIX ст. молодіжний рух в Галичині за прикладом більшості європейських країн стає важливим чинником суспільного розвитку. І 1900-го молодь становила в Україні потужну силу: виникли гуртки «Січ», «Основа», «Академічна громада» при західноукраїнських університетах тощо. Студенти вірили, що Україна може і обов’язково стане самостійною державою. Так українська молодь у своєму політичному розвитку випередила більшу частину суспільства рівно на 100 років.
А ініціатором скликання цього віча була таємна організація галицько-української студентської молоді «Молода Україна». Заснована в листопаді 1899-го, вона, як і її молодша на кілька місяців наддніпрянська посестра РУП, об’єднувала патріотичну молодь. На чолі організації стояв «Комітет десяти», членами якого були, зокрема Михайло Галущинський, Лонгин Цегельський і Володимир Старосольський. Організація видавала журнал «Молода Україна», і «Комітет десяти» складав також його редакційну колегію.
Політичні погляди «Молодої України» викладено у виданій «Просвітою» під редакцією Івана Франка брошура авторства Лонгина Цегельського «Русь — Україна, а Московщина — Росія». Зробивши аналіз історії українсько-московських відносин від найдавніших часів, автор констатує: «Вся історія українського народу — це або історія української держави, або історія змагань до відбудування держави… Ми переконалися, що наш народ і в Галичині і в російській Україні стає до боротьби з чужинцями — поляками та москалями — та змагає здвигнути самостійну українську державу, а не хоче приставати ні до Польщі, ні до Москви, та що з цього всего виходить, що ми, русини-українці, є осібним народом, який має свою осібну історію і свої осібні інтереси та змагає до повної незалежності в будуччині».

Усупереч урядовій забороні
У лавах «Молодої України» згуртувалося кілька тисяч студентів і гімназистів, і поміж них, а також за їх посередництвом — серед широких галицьких мас, ширилася ідея державної самостійності України. 1901 року «Молода Україна» організувала бурхливу демонстрацію студентства, котре домагалося відкриття українського університету в місті Лева.
Акція спершу планувалася як легальна, але коли ректорат вирішив заборонити її, студенти постановили провести віче нелегально. Ректора та кількох польських професорів, що ввійшли до зали, де відбувався захід, аби його розігнати, активісти вивели з приміщення силоміць. Після двогодинних дебатів і ухвалення відповідних резолюцій, вічевики влаштували ходу вулицями Львова, співаючи «Ще не вмерла Україна» і «Не пора».
«Враження тієї демонстрації, — пише у своїх споминах один із її учасників, — було величезне. Це ж перший раз українське студентство всупереч урядовій забороні демонструвало вулицями Львова, а грімке «Не пора» — говорило всім про те, що студенти розглядають боротьбу за український університет не як самоціль, а як фрагмент всеобіймаючої боротьби за політично-національні права українського народу.»
Звісно, польська влада притягнула ініціаторів акції до відповідальності. У відповідь на це 1 грудня 1901-го українські студенти ухвалили провести сецесію, що означало залишення львівського університету й перехід усіх українських студентів до інших вишів в Австрії. Цей крок студентства був схвалений усім українським суспільством, яке, не зважаючи на те, що саме було не вельми заможним, негайно склало пожертви для навчання студентів в інших університетах. Сецесія отримала резонанс по всій Європі, привертаючи увагу цивілізованого Заходу до справ українства. Сецесія тривала два семестри.
Однак керівництво «Молодою Україною» спробували захопити соціалісти й, відповідно, замінити ідею національної боротьби на марксистську теорію боротьби класів, тож унаслідок внутрішніх суперечностей «Молода Україна» припинила своє існування 1902 року в Галичині, а 1904-го — на Буковині.

Проти комбінації двох ярем
Та це не зупинило самостійницького руху. Його ідея охоплювала все ширші кола і лягла в основу програм майже всіх політичних партій, а також спортивних товариств «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Лонгин Цегельський у брошурі «Русь — Україна, а Московщина — Росія», у вступному слові до другого видання 1916-го, стверджує: «Коли 1901 року трактувати всю українську справу під кутом історично обоснованої державности було новиною, а для декого прямо диковиною, то сьогодні, в момент світової війни, котра видвигнула на світову арену й українське питання, ідея української державности як противаги державності московській, а так само польській, не тільки є духовною власністю всіх свідомих українців, але й широкої европейської опінії — як наших приятелів і другів, так і наших недругів і ворогів».
Найактивнішими в боротьбі за самостійництво й далі були українські студенти. Бурхливі віча знову відбулися 1905-го і 1906 року. У січні 1907-го пройшла велика демонстрація з ходою вулицями Львова під спів «Не пора» і «Ще не вмерла…» Польська влада, застосувавши поліційні санкції, арештувала 116 студентів. А ті у відповідь провели єдине в історії тюрем «віче в’язнів» (його головою був Ярослав Веселовський, а секретарем — Мирослав Січинський) і проголосили голодування на знак протесту проти безправного ув’язнення студентів і гноблення українського народу поляками. В окремій брошурі, виданій у зв’язку з першим студентським вічем 1902 року зазначалось: «Не треба забувати, що ми передусім підбиті ляхами. І коли Австрія прийшла до нас, то з того повстала лише комбінація двох ярем».
12 квітня 1908-го секретар «віча в’язнів» Мирослав Січинський здійснив перший політичний атентат, убивши польського намісника Галичини Потоцького, то був акт протесту проти вбивств українських селян польською поліцією під час виборів.

…Україна щаслива і вільна
3 липня 1910 року, під час студентського віча у Львові, дійшло до збройної сутички з польськими студентами й поліцією. На барикаді від кулі поляка загинув українець Адам Коцко.
А в липні 1913-го у місті Лева відбувся ІІ Всестудентський з’їзд, присвячений не лише питанню університету, а й загальнополітичним справам. Тези політичної доповіді Дмитра Донцова «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» було схвально сприйнято, а саму доповідь вийшла в Києві окремою брошурою. Ця брошура Донцова, а також його праця «Модерне москвофільство» знайшли відгук серед населення як західної, так і східної України. І хоч самостійницько-націоналістичні заклики, що містилися в брошурах, не були чимось новим для західноукраїнського студентства, яке вже своїм маніфестом 1901 року проголосило їх основами свого політичного «Вірую», все ж цей виступ Донцова як речника наддніпрянської молоді задекларував ідейну «єдність східної і західної частин українського народу й органічність відродження українською самостійництва».
Починаючи з 1908-го неминучість загальноєвропейського конфлікту стає все більш очевидною, й у зв’язку із цим українська політична думка звертає увагу на можливість здобуття Україною самостійності шляхом відокремлення Наддніпрянської України від Росії. Що ж до Галичини, то висувається вимога національно-територіальної автономії для всіх українських земель під «рукою» Австрії.
Та цей автономізм щодо Галичини був тільки першим етапом боротьби за цілковиту суверенність і соборність. Остаточну мету політичних змагань галицьких українців виклав Іван Франко у брошурі «Розвивайся ти, високий дубе» ще 1883 року: «Встане славна мати Україна щаслива і вільна, від Кубані аж до Сяну-річки. Одна, нероздільна».

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...