Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 20, 2017

До 95-річчя підписання договору Петлюри з Пілсудським

Автор:

|

Грудень 03, 2015

|

Рубрика:

До 95-річчя підписання договору Петлюри з Пілсудським
Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра

Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра

Польща відзначає вже 97-му річницю відродження своєї державності. До цього польські землі були поділені між Росією, Пруссією й Австро-Угорщиною. Після 123 років боротьби і низки національно-визвольних повстань, поляки використали момент занепаду європейських імперій і 11 листопада 1918-го Рада регентів у Варшаві передала повноваження головнокомандувачу, щойно звільненому з німецького полону польському політику Юзефу Пілсудському, котрий енергійно приступив до відновлення незалежності Польщі.
Коли ж ідеться про український народ, то він виступив на арену історичного життя в ІХ ст. разом із виникненням Київської держави. Але історичні обставини так склалися, що після Переяславської угоди між Україною та Росією, майже на 270 років вона опинилася під російською окупацією, а частина українських земель — в Австро-Угорській імперії.
Щойно 22 січня 1918-го Українська центральна рада під проводом Михайла Грушевського (1866-1934) проголосила Україну самостійною державою, тобто майже з десятимісячним випередженням поляків. Та, на жаль, ця держава зазнала жорстокої воєнної аґресії з боку більшовицької Росії. Після бою під Крутами большевики майже повністю знищили Київ і 29 квітня 1918 року в Києві відбувся переворот. Так постав Гетьманат, очолений Павлом Скоропадським (1873-1945). Його замінила Директорія, головою якої став Володимир Виниченко (1880-1951), а отаманом війська — Симон Петлюра (1879-1926). Україну вирішили з’єднати зі західними землями в єдину Українську Народну Республіку. Ця історична подія злуки відбулася урочисто на Софійській плоші у Києві 22 січня 1919-го.
Украй ускладнили визвольні змагання большевицька Росія та зрада поляків, які не дотримали зобов’язань щодо підписаного договору між Симоном Петлюрою та Йозефом Пілсудським. Україна не встигла впоратися з лютою аґресією Москви, як на західному фронті поляки одержали сильну допомогу в армії генерала Галлєра, організовану та належно вишколену у Франції. Її мала використати проти большевиків, а використали проти Української Галицької Армії, намагаючись захопити українські землі.
Українські війська опинилися в складному становищі. Вони були замкнуті в «чотирикутнику смерті» — з півночі їх тиснули більшовики, зі сходу — Добровольча армія білогвардійців, зі заходу атакували поляки, а з півночі — румуни. Щоб урятувати армію, тодішній начальний вождь УГА генерал Тарнавський уклав перемир’я з білогвардійцями, а отаман Петлюра почав вимушені перемовини з Польщею. В результаті в квітні 1920 року Польща визнала УНР і Директорію як верховну владу УНР, та за це довелося відступити Польщі західні українські землі. Польща зобов’язалася допомогти військам УНР у війні з большевиками до лінії Дніпра. Польсько-український наступ на Київ з початку мав успіх, але коли большевики стягнули великі сили, поляки в паніці відступили. Польща пішла на зраду і в березні 1921-го в Ризі уклала мир із «совєтами». В результаті було встановлено кордони Польщі вздовж Збруча — на північ, через Волинь, Полісся, Білу Русь, аж до ріки Двіни.
У червні ц. р. мені пощастило побувати на святі героїв у Пикуличах біля Перемишля, що проходило під знаменням 95-річчя підписання договору між Симоном Петлюрою й Юзефом Пілсудським. А 6 червня в Народному домі у Перемишлі відбулася тематична міжнародна науково-популярна конференція, почесними патронами якої були міністр закордонних справ Республіки Польща РП) Ґжеґож Схетина і посол України в РП Андрій Дешиця. Конференцію відкрила Марія Туцька, голова Перемиського відділу Організації українців Польщі, далі її провадив Вацлав Вербенець. На цій конференції були присутні далекі родичі отамана Петлюри, а серед доповідачів виступили Станіслав Стемень, Олег Павлишин, Ян Підсулінський, Петро Тима й інші.
Серед присутніх також були: Богдан Жупинас, син генерала-хорунжого армії УНР Дмитра Жупинаса; Микола Маркевич, син поручника М. Маркевича; Леонідія Кшикавська, донька художника С. Хлопицького; Христина Пашкевич, донька поручника армії УНР Є. Лібацького; Ф. Сніжко, Г. Чижевський та інші. Не був присутній на конференції Олександр Колянчук, визначний дослідник таборів полонених у Польщі. Його змістовну доповідь прочитала дружина Лідія Колянчук. Цікавим пунктом конференції була саме презентація книжки д-ра Колянчука «Померли, щоб воскресла Україна».
7 червня відбулося богослужіння в кафедральному соборі св. Івана Хрестителя УГКЦ в Перемишлі, надзвичайно глибоку релігійно-патріотичну проповідь виголосив митрополит Іван Мартиняк. Після богослужіння вірні пройшли вулицями міста на військовий цвинтар у Пикуличах. Там відбулася панахида, яку очолював о. митр. Богдан Степан. Офіційну частину урочистості завершила своїм підсумковим словом п. Туцька, а відтак пролунав гімн «Ще не вмерла Україна».
Сучасна політична ситуація й аґресія путінської Росії проти України не дозволяє до кінця сказати всю правду про минулі події, бо зараз ідеться не про минуле, а за майбутнє нашої держави. Біда в тому, що різні неприхильні до України політичні сили Польщі часто вкладають у слово правди ворожий зміст.
Деякі псевдопольські ідеологи виголошують тези, які збігається з кремлівською пропагандою стосовно України й її визвольних змагань. Бо зі своїм жалюгідним імперіалізмом, засліплені егоїзмом різко виступають проти ідеї незалежності України. Останнім часом почали масово руйнувати пам’ятники на могилах воїнів УПА на українських етнічних землях у Польщі. Польські фашисти, як і російські, виступають проти того, що України визнала воїнів УПА воюючою стороною. Дехто навіть твердить, що польські націоналісти перебувають на службі Кремля.
У час, коли російські терористи вбивають живих українців, польські націоналістичні найманці плюндрують могили воїнів УПА. Нищення українських пам’ятників у Польщі — ніщо інше, як прямий заклик українців до реваншу над польськими пам’ятниками на території Західної України. Польські фашисти своїм варварством подають руку путінській Росії. Звісно, серед поляків є дуже багато чесних і розумних людей, але чомусь немає їхньої реакції проти таких актів вандалізму. Ситуація до болю нагадує польсько-українські угоди з минулого.
Усі ми добре знаємо, що такі злочинні дії мали небезпечні наслідки з жертвами серед невинних людей і по один і по інший бік. То ж настав час схаменутися та перевести наші міжнаціональні взаємини у площину рівноправності. І не відплачувати злом за зло.
Щороку я відвідую рідне село Вербицю в Томашівському повіті, яке було повністю знищено 7-9 червня 1947 року під час злочинної акції «Вісла». Там залишився тільки цвинтар, свідок нашого минулого, той клаптик землі, на якому кожна грудка від найдавніших часів була ревно полита сльозами моїх предків. І ця земля для всіх нас становила святість, тому промовляє до нас своєю, лише нам зрозумілою мовою. Від часу відновлення української державності 1991 року вихідці з мого села, а точніше — вигнанці й їхні нащадки щороку з різних сторін приїжджають на те святе місце, щоб помолитися на гробах своїх предків.
На цьому старовинному цвинтарі зусиллями передусім українців із Канади та США 1995-го було споруджено пам’ятник воїнам УПА — односельчанам, котрі загинули в 1940-1950 рр. в боротьбі з нелюдами, котрі не вважали нас повноцінним народом. Не тільки пам’ятник у Вербиці осквернили. Я поїхав на гору Монастир біля Верхрати в Любачівському повіті. Там ті ж злочинці розтрощили пам’ятник-курган 62 воїнам УПА, котрі загинули 2 березня 1945-го в боротьбі з НКВС.
Мабуть, ті самі вандали осквернили і пам’ятник УПА на цвинтарі в Грушовичах біля Перемишля, а до того — на горі Хрищатій на Лемківщині. Польскі шовіністи з власної ініціативи або за вказівкою з Кремля знищили пам’ятник воїнам УПА в Лісках Грубешівського повіту. Знищили навіть меморіали, присвячені загиблим воїнам УПА, котрі полягли в бою з німецькими нацистами у с. Молодичі Ярославського повіту, а також ряд пам’ятників на Холмщині та в інших місцевостях.
Українські воїни заслужили на спокій у могилах. Вони за життя боролися, їх карали й вони конали в польських, гестапівських, московських катівнях і концентраційних таборах. Пам’ятники не потрібні мертвим, вони потрібні живим, котрі приходять туди молитися. Настав час спромогтися на конструктивні дії та зрозуміти, що не пам’ятники воїнів є нашою міжнародною загрозою, а терористичні дії путінської Росії, яка заливає кров’ю землі на східній Україні та скоює злочинні теракти в Франції, Сирії й Єгипті, знищують людські життя, чинять тортури та дикі диверсії, втягаючи світ у безодню нечуваних поневірянь.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...