Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Apr. 21, 2019

Дещо про «злуку» Кубані з Україною, яка так і не відбулася

Автор:

|

Січень 30, 2019

|

Рубрика:

Дещо про «злуку» Кубані з Україною, яка так і не відбулася

«Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. «Свобода», орґану Українського Нар. Союзу в Америцї». Масштаб 1:2580000. Формат мапи 85 x 52 см. 1918 р.

Нещодавно відзначали не лише 100 років від створення Кубанської Народної Республіки, а й сторіччя першої спроби Кубані з’єднатися з Українською Народною Республікою (УНР). Не теренах Кубані досі живуть українці, котрі, незважаючи на національні утиски мріяли, все ж думають з’єднатися з корінним українським народом, з яким їх єднає народотворчий ген. Спроб національної злуки було кілька, але жодна з них не стала успішною. Обидва державні утворення впали під натиском більшовиків. Кубанські українці значною мірою тверді нащадки козаків-запорожців, котрих жорстокі російські репресії так і не спромоглися асимілювати цілком.
Серед багатьох кубанських провідників чимало зусиль для національного об’єднання докладав Микола Рябовіл, котрий вітав делегацію з України: «Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів і прадідів. Прийшла воля і ми ожили. Ожили, і як вірні діти своєї матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів». Микола Рябовіл (1883-1919) — голова Законодавчої ради Кубанської Народної Республіки.
Спроби злуки з Україною Кубані було ще і в січні та наприкінці лютого 1918 року, коли була резолюція про входження Кубані на федеративних засадах до України. А на початку літа 1918-го в Києві відбулися українсько-кубанські перемовини між Миколою Рябоволом і гетьманом Павлом Скоропадським. За свідченнями очевидців, Київ тоді уявляв Кубань автономною або хоча б у федеративних зв’язках із Україною.
Останню спробу якогось союзу України з Кубанню здійснили в серпні 1920 року, коли у Варшаві вже Симон Петлюра підписав договір про взаємну підтримку Польщі. До речі, під час першої російської революції 1905 року сам Петлюра переховувався на Кубані і пізнавши історію, мешканців цього реґіону, мріяв поєднати його на віки до Батьківщини.
Була велика тяга української Кубані до Української Народної Республіки, а потім до Гетьманату і так далі. Як стверджує історик Сергій Пархоменко, «Кубань шукала шляхи якогось союзу з Україною. І під союзом малося на увазі не стільки входження до складу, а союз військовий, і взагалі будь-які форми співпраці. Навіть було рішення про з’єднання з УНР на федеративних засадах. Звісно, Кубань в основному шукала шляхів захисту від більшовиків, і потяг до України кубанців був природнім». За словами культуролога Вадима Скуратівського, «Прийшли червоні, і, зрештою, на початку 1930-х рр. на Кубані створили лютий голод. А це важко уявити на Кубані, де найкращі чорноземи в усьому світі. Кожен із українців повинен зрозуміти, що під час сталінських репресій, яку дехто називає «гібридною війною», штучно створеним голодомором, в якому втрачено мільйони українського населення, разом із тим Україна втратила частину території (Стародубщину в нас Росія відгризла ще раніше, і про це замовчують). А Кубань у 1920-ті рр. ще вважалась «адміністративно спірною територією» і була між УСРР і РРФСР предметом нескінченних «міждержавних» торгів і перемовин, — і Скрипник із Шумським тримали окрему статтю в бюджеті на «культурне шефство над Кубанню».
Але 1933-го на Кубані перемогла «русская весна» і відтоді ніхто про її «входження в УРСР не чув і не смів згадувати». Тільки аж за «перестройки» їм було дозволено співати своїх пісень.
Пригадується відповідь на засіданні Центральної Ради Михайла Грушевського, котрий як уродженець Холма сказав: «Якби на початку ХХ ст. хтось запитав польського патріота, до кого належить Хомщина, без сумніву він почув би відповідь, що до русинів-українців, а запитайте зараз яку відповідь на цю тему отримаєте — Хомщина — це Польща».
Коли ж заходить мова про територію Кубані, то там українське населення зазнало як економічних, так і національних утисків, в результаті яких утисків відбувся посилений русифікаційний процес. Як писав Сергій Пархоменко, «потяг до свободи там у крові закладений, і його не можна знищити ніякими репресіями і пропагандою, частина народу залишається національно свідомою, але за цю свідомість він сплачує своєю мертвенністю». На Кубані тоді зійшлися в протиборстві кілька сил: кубанські козацькі «державники», серед яких, особливо на початках, були сильні позиції політиків проукраїнського ухилу, Добровольча армія Денікіна, з якою часом кубанці укладали союз, але, як каже Скуратівський, без особливого ентузіазму, а також більшовики, котрі вирізнялися винятковою брутальністю і брехливою пропагандою. Українці, котрі жили на цій урожайній землі, своєю працею в колгоспах збагачували майно комуністичної імперії. Хто не був німим рабом і відзначався національною свідомістю, тих нищили за те, що хотіли бути українцями. Як пише Скуратівський, «питомі кубанці» були нащадками запорозьких і чорноморських козаків, котрі опинилися на Кубані в 1792-1795 рр., і хоча жити всім їм було дуже важко, але вони залишалися українцями.
За статистикою на 1917 рік, етнічні українці на Кубані становили майже 60 %, росіяни, котрих місцеві козаки називали «іногородніми», — понад третину, решта — кавказькі й інші етнічні групи. Українці намагалися в різний спосіб вчити дітей рідної мови, пишалися часами величі Київської держави.
Під час визвольних змагань 1918-го в Кубані було дуже розвинуте державницьке мислення в народі. Та, на жаль, брутальна військова сила більшовиків задавила і Кубанську Народну Республіку, як і УНР. Але сам факт існування цих республік є дуже важливим моментом в боротьбі за національну гідність. Без Кубані історія української революції була б куцою.
На кубанській і суміжній територіях виникають дві антагоністичні українські держави: відмежована від більшовицької Москви Кубанська Народна Республіка (за ухваленою восени 1918-го Конституцією — цілком демократична, підкреслено парламентська) та Кубано-Чорноморська Радянська Республіка, яка також (але вже через крайню свою лівизну) порвала з більшовиками. На початку 1918-го на кубанському полі з’являється новий гравець — Добровольча армія, яка відкочується сюди під ударами червоних із ворожої їй області Війська Донського з його притаєними столітніми козацькими образами на Москву. Денікінська армія одразу ж — і успішно — спробувала заволодіти багатою Кубанською областю, яка поступово і перетворюється на головний оперативний простір усе російської битви білих і червоних. Кубанська рада починає розуміти, чим може закінчитися «союзництво» із Денікіним. Вона наважується на остаточний розрив і з червоною, і з білою Росію і планує союз із вільним козацьким Доном та небільшовицькою Гірською Республікою і Грузією.
На Версальській конференції кубанські українці домовляються про федерацію з кавказькими угрупованнями. Відповідно ухвалюється нова кубанська Конституція. Вона закріплює незалежність молодої держави, яка відтепер об’єднує козаків і мусульман. Ось тут білі не витримали. Генерал Покровський, «білий ландскнехт» на кубанській службі, заарештовує найбільш «украинствующих» депутатів Ради. Залишившись без союзників, денікінці були змушені відступати по всьому фронту — від України до тієї ж Кубані, яка проголосила повну незалежність і мріяла про конфедерацію з майбутньою незалежною Україною.
Але історичний момент було вже втрачено. Спершу Кубанська рада покидає свою столицю — Катеринодар (тепер — Краснодар). У травні 1920-го в Адлері, перед евакуацією, вона заявляє про збереження у вигнанні «кубанських інституцій».
Кубанська Народна Республіка була однією з десяти державних утворень, які виникли в 1917-1918 рр. на теренах колишньої Російської імперії. Столицею Кубанської республіки був Кубанська республіка існувала і з назвою Кубанська Народна Республіка, і як Самостійна Кубанська Народна Республіка, й як Кубанський Край. У різних формах державне утворення на Кубані проіснувало до 1920 року, коли було знищене більшовиками, але спротив тривав аж до 1930-го.
Після поразки Кубанської Народної Республіки її окремих діячів ув’язнили, а сильніших духом — розстріляли. На Кубані, як і в Україні, у 1932-1933 рр. був голод. Причому західні історики зазначають, що голод на Кубані також мав штучний характер і був спрямований проти українців за те, що вони стали на боротьбу за свої національні права. Як писав Сергій Пархоменко, «потяг до свободи українських кубанців там у крові закладений, і його не можна знищити ніякими репресіями і пропагандою, в народі закорінене почуття національної гідності». Відтак зникає навіть назва «Кубанська область». За волею вождя вона була розділена на Краснодарський край і Ордженікідзенський край.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...