Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 16, 2018

Битва під Оршею

Автор:

|

Вересень 01, 2016

|

Рубрика:

Битва під Оршею

Битва під Оршею

8 вересня святкуватимемо роковини перемоги у битві під Оршею, в якій союзні литовсько-русинсько-польські війська завдали нещадної поразки армії Московського князівства. На межі ХV-ХVІ ст. розпочалася вирішальна фаза протистояння між Великим Князівством Литовським (ВКЛ) і Московською державою за спадщину Київської Русі.
ВКС поступово слабшало, а Москва навпаки — посилювалася. За правління князя Івана ІІІ Москва не тільки приєднала всі землі, які потім стали називатися російськими, але й перейшла до імперської, загарбницької політики. Скориставшись ослабленням ВКЛ, Москва виграла кілька війн наприкінці XV — початку XVI ст., та окупувала українську Сіверщину. Московським перемогам сприяли напади на українські землі на півдні турків і татар. В таких умовах спадкоємець Івана ІІІ, великий князь московський Василій ІІІ, натхненний успіхами батька, прагнув закріпити Московію на заході.
У листопаді 1512 року він без оголошення війни розпочав наступ на ВКЛ. Безпосередньою метою став Смоленськ. Проте московським військам довелося здійснити три кампанії, аж поки після місячної облоги, 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала.
Ця перемога створила хороші умови для наступу на внутрішні райони литовсько-руської держави. Наприкінці серпня московське військо вийшло на лівий берег Дніпра, неподалік Орші — важливого стратегічного пункту на перехрещенні торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільнюсом та Москвою. Майже 80-тисячною армією командували князі Михайло Голіца-Булгаков та Іван Челяднін.
Польський король і Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців у державній скарбниці не було.
Врешті вдалося зібрати 35 тис. вояків — литовські, білоруські, українські, а також окремі сербські, татарські, польські, угорські та німецькі загони. Цим об’єднаним військом командував 54-літній волинський князь Костянтин Острозький, представник старовинного українського роду, покровитель православої Церкви й української культури.
Непоказний із першого погляду, на полі битви він нагадував лева. Неймовірно хоробрий, не втрачав розсудливості в найгарячіші моменти і вправно керував армією. Громлячи московитів на Сіверщині, він зазнав поразки від переважаючих сил противника 1500 року й потрапив у полон. Просидівши довгий час у вологодській в’язниці, князь прийняв про позицію перейти на службу до московитів, але через сім років за першої нагоди втік на Батьківщину. Тож не випадково Острозький був улюбленцем короля Польсько-Литовської держави Зиґмунда І Старого, котрий обсипав його почестями та титулами: князь займав посади старости брацлавського, луцького, звенигородського й вінницького, маршала волинського, каштеляна віленського, воєводи троцького, врешті-решт великого гетьмана литовського (щось на зразок сучасного міністра оборони, але з ширшими повноваженнями). До складу вищого командування також входили литовський князь Юрій Радзивіл, прозваний Геркулесом і поляки Януш Сверчевський і Войцех Самполинський.
Острозький поспішав дати генеральну битву. На це в нього було кілька причин. По-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей і припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися. По-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах.
По-третє, на півдні знову могла виникнути загроза, і йому довелося б відправити туди частину полків, в т. ч. свою гвардію — волинян і подолян.
Рухаючись на схід, гетьман подолав кілька заболочених річок, швидкими атаками розбив кілька московських загонів. 7 вересня союзники досягли Дніпра в районі Орші. Перебуваючи в програшній позиції, князь Острозький зважився на рішучу й хитру акцію, котра різко змінила становище.
Зімітувавши підготовку до форсування Дніпра в одному місці, він, користуючись тим, що береги були вкриті густим лісом, перекинув військо в інше. Там у ніч на 8 вересня 1514-го було збудовано дерев’яний міст, на діжках яким переправилася артилерія та піхота, після чого міст не витримав навантаження. Однак, знаючи дніпрові береги, українці й білоруси повели кінноту в брід. Дніпро був форсований і при цьому загинув тільки один вояк.
Уранці 8 вересня перед московитами постало все військо їхніх супротивників. Праворуч себе Острозький поставив польську кінноту, а між двома крилами, частина піхоти. Позаду лівого крила стояла друга лінія війська, а фланг замикали три легкі кінні хоругви.
Позад правого крила теж стояла друга лінія на чолі з Янушем Свєрчевським. Його правий фланг був прикритий трьома хоругвами легкої кінноти. А вже за нею на самому краю поля бою було встановлено батарею. Артилерійська позиція була дібрана досить вдало: підходи прикриті важкодоступною місцевістю, а гармати замасковані кущами.
Челяднін поводився безтурботно: крім того, що дав можливість супротивникові вишикуватися за власною схемою, то ще й не провів розвідки. Тож наявність батареї залишилася для нього таємницею. Челяднін розташував свої полки за класичною схемою проведення атаки. Імовірно, московський воєвода хотів трьома концентрованими ударами розколоти литовсько-польське військо.
Водночас Острозький сподівався за допомогою фронтального бою зупинити ворога й перетворити його чисельну перевагу на тисняву з людей і коней. Не чекаючи, поки московити почнуть планомірний наступ, аби скинути військо князя Острозького в Дніпро, він сам розпочав воєнні дії й цим здобув ще один козир, уже третій у цій битві.
Близько полудня Самполинський кинув у бій свою легку кінноту проти московського полку правої руки. Московити однак встояли й самі перейшли в наступ, але наштовхнулися на другу лінію оборони з піхоти й артилерії, яка зупинила ворога.
Цієї миті ліве крило армії князя Острозького перейшло в контрнаступ. Сам Острозький повів у бій литовців, українців і білорусів проти лівого московського полку та потіснив останній. Тоді Чєляднін кинув туди підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент, Острозький вдався до воєнних хитрощів. Умовним сигналом він дав знак імітувати відступ, московська кіннота погналася за «втікачами», прагнучи скинути їх у Дніпро.
Але «втікачі» навели московитів на свою засідку. В бій вступила артилерія, якій навіть не треба було особливо цілитися, а «втікачі» розвернувшись, разом із вояками, що сиділи в засідці, кинулися на спантеличеного ворога.
Московська кіннота в паніці кинулася втікати. За ними ринуло об’єднане військо на чолі з князем Острозьким. У запалі погоні воно змело й великий полк московитів, який удалося загнати на грузькі береги річки Кропивної і там майже повністю знищити.
Водночас другий ешелон війська на чолі зі Сверчевським вдарив по інших московських полках. Це призвело до тотального розгрому. Погоня за втікаючою московською армією припинилася аж опівночі. Впродовж восьми миль поля були вкриті їхніми трупами. Було знищено чи втопилися в Дніпрі та Кропивній понад 30 тис. московського війська.
У полон було взято Чєлядніна разом із вісьмома воєводами, 37 значних бояр, 2 тис. дворян, захоплено багаті трофеї, у т. ч. всі московські прапори. «Того ж року бій був Костянтина Івановича Острозького з Москвою під Оршею, за Дніпром на Кропивні річці. І побив князь Москву» — так описує перемогу Київський літопис.
Цікаво, що князь Василій III відмовився викупити своїх «породистих» полонених московитів, заявивши, що вважає їх померлими. Челядін за кілька років справді помре у Вільнюсі, а Булгаков-Голиця повернеться на батьківщину тільки 1552 року.
Тим часом звістка про перемогу під Оршею облетіла всю Європу. Були спеціально видані чотири брошури латиною та німецькою мовою, в яких король Зигмунд І та нунцій Пізо розповідали про битву папі Леону X. Про неї писали українські, білоруські, литовські й, особливо, польські хроніки. У них битву під Оршею порівнювали з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н. е.). Князя Острозького називали Сципіоном руським. Як заявив посол Ватикану, «князь Костянтин може бути названий найкращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви… в бою він не поступається хоробрістю Ромулу».
На честь Острозького у Вільнюсі спорудили тріумфальну арку. Сам князь, щедро обдарований королем, побудував на честь перемоги дві православні церкви у Вільнюсі — Свято-Троїцьку богослужіння, в якій і досі провадяться українською мовою, та Свято-Микільську. Після жахливої поразки під Оршею, Москва була змушена була піти на перемир’я й упродовж 40 років після цього не наважувалася нападати на білоруські та поліські землі ВКЛ.

Володимир Галечик, «Новий погляд»

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...