Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 16, 2017

Згадаймо ще раз про «Київську старовину»

Автор:

|

Січень 12, 2017

|

Рубрика:

Згадаймо ще раз про «Київську старовину»

Київська старовина

У січні минає 135 років від появи першого числа журналу «Київська старовина» (в оригіналі — «Киевская старина»). Тоді 20 років минуло від того, як перестав виходити в Петербурзі український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа» (1861-1862), який пробував обстоювати розвиток української літератури та мови та навчання рідною мовою. Через питання права українців на самостійну українську літературу і звинуваченнями її в сепаратизмі, російсько-царська цензура змусила видавців припинити випускати «Основи». Журнал посів важливе місце в історії української культури та видавничої справи.
Прагнення про створення періодичного видання в Києві виношували українські діячі культури, але їхні намагання виявилися безуспішними. Проти українського друкованого слова 1863-го було випущено таємний так званий Валуєвський циркуляр, а через 13 років — Емський указ, який ще більше, ніж попередній, посилив заборону друку книжок українською мовою, ввезення з-за кордону та розповсюдження. Два десятиліття у другій половині ХІХ ст. в Україні, що перебувала в ярмі російської влади, панувала летаргія. Цей схожий на сон стан пробували зрушити українські історики Володимир Антонович, Олександр Лазаревський, Орест Левицький, Михайло Драгоманов, Федір Вовк, Іван Нечуй-Левицький та інші визначні діячі науки та культури. 1879 року вони створили в Києві своєрідний центр, в якому обговорювалася тема повернення підготовки якогось видання, тобто продовження «Основ». Ініціаторам створення нового журналу бракувало грошей. Члени «Старої громади», згуртовані при центрі, в якій тоді числилося близько 70 осіб, крім молоді, що брала участь у роботі центру, нарешті вирішили зробити внески з поступовим залученням до збірки всіх людей, котрим видавнича справа була близькою до душі. Матеріально підтримати «громадівців» вирішив відомий український підприємець Василь Симиренко. У липні 1880 року він передав 15 тис. карбованців В. Антоновичу для фінансування журналу. Тепер треба було підшукати такого журналіста, котрий був би фахівцем, відомим місцевій владі та багатонадійним. Феофан Лебединцев, викладач Воронезької та Київської семінарій, а потім Київської духовної академії, погодився стати редактором.
4 серпня 1881-го відомий у минулому редактор часопису «Руководство для сільських пастирів» (1860-1863), подав прохання до Головного управління дозволити друк журналу, присвячений Південній Русі, подібний до журналів «Русская старина» та «Русский архив». Як начальник Головного управління в Києві князь Вяземський, так і міністр внутрішніх справ Росії граф Дмитро Толстой, ознайомившись із програмою, в середині жовтня 1881 року дозволили друкувати журнал «Київська старовина».
6 січня 1882-го вийшов у світ перший номер журналу. Програмна стаття українського історика В. Антоновича стала передовицею під назвою «Київ, його доля та значення з XIV по XVI ст. (1362-1569)». Ця стаття надала тону майбутнім публікаціям. Навколо журналу зосередився значний актив учених, котрі допомагали у редагуванні матеріалів. Це були Микола Дашкевич, Петро Єфименко, Володимир Іконников, Василь Горленко, Павло Житецький, Микола Костомаров, В. Антонович, О. Левицький, О. Лазаревський та інші.
У ранній період існування «Київської старовини» відчувався вплив П. Лебединцева, знавця стародавнього Києва та редактора «Київських єпархіальних відомостей». Він мав на меті залучити до співпраці з журналом діячів Церкви. Якою б не була обережна робота Ф. Лебединцева, але йому таки довелося мати справу з царською цензурою, що пильно служила урядовим розпорядженням про заборону друкувати твори українською мовою. Наприклад, повість Івана Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки і матушки» опублікували в журналі 1884-го у перекладі російською. Редакції доводилося домагатися скасування цензури, але щоразу наштовхувалися на протидію контролюючого відомства зі своїми поясненнями, мовляв, «малорусские сочинения в Главном управлении являлись сепаратическими происками». Крім цього, підлягав цензурі весь зміст журналу. Часто український текст статей надсилався у цензурний комітет для повторного розгляду в Петербург. З боку російських цензорів відчувалася шкідлива оперативність. Часом доходило до затримок виходу журналу, які негативно впливали на плани редакційної колегії. Працював журнал у важкий час політичної реакції.
Українознавчі матеріали Михайла Драгоманова, котрий із 1876 року жив у Женеві, та Пантелеймона Куліша друкувати було заборонено. Автобіографія Т. Шевченка, написана для «Народного читання» знайшла своє місце у № 11 за 1885 рік «Київської старовини». А на 13-й сторінці № 10 за 1888 рік було надруковано замітку «Перші чотири роки заслання Шевченка» Миколи Стороженка. Хоч він був російським істориком літератури, вважався автором кількох праць про життя і поетичну творчість Шевченка. Цінний спогад про поета написав Василь Білозерський, український фольклорист і етнограф, у № 10 за 1882 рік. Працівник журналу «Київська старовина» М. Шугуров був автором ряду статей про Шевченка, надрукованих в різні роки і в різних номерах. Значний інтерес становило чимало матеріалів на тему: Шевченко в народі, народ про Шевченка авторства М. Біляшівського, В. Беренштама, М. Васильєва, А. Кримського, А. Смоктія й інших.
До другої річниці смерті Григорія Залюбовського (помер 1898-го), організатора недільних шкіл на Катеринославщині та пропагандиста книжок для народного читання українською, в т. ч. «Букваря Южноруського», укладеного Шевченком восени 1860 року, вийшов некролог під заголовком «Сторіночка з життя Григорія Антоновича Залюбовського».
Журнал неодноразово друкував статі та художні твори Івана Франка. У перекладі російською з’явилися оповідання «Ґава» (1888), «Чума» і «Полуйка» (1889), «Яць Зелепуга» (1890), «Батьківщина» (1904), статті «Сочинение Йоанна Вешенського» і «Літературна діяльність Іоанна Вишинського» (1889), «Містерія страстей Христових» і «Червеноруські вірші ХVIII ст.» (1891), «К обьяснению одной колядке» (1901). Кілька статей І. Франко підготував спеціально для журналу, але вони не були опубліковані. Франко пильно стежив за появою нового номера журналу. Прочитавши матеріали, він вітав авторів і писав їм листи — Б. Познанському, О. Лашкевичу, А. Кримському, Ф. Вовку, але найбільше — М. Драгоманову.
Поряд із дослідженнями на сторінки журналу потрапляли матеріали, зміст яких торкався далекої давнини. Животрепетних питань сучасності майже не друкував, що негативно позначалося на якості самого журналу. Лояльність до урядової політики проявлялася крізь такі публікації, як вірші давньої української літератури «Відповідь малоросійських козаків українським слобожанам» (1884), «Пекельний Марко» (1885), «Вірш на Великдень» (1888), «Пісня о світі» та «Сатиричний вірш 1786 року» (1889), «Вірш про Кирика» (1891) та «Вірші, говорені гетьману запорожцями на світлий празник Воскресіння Христового 1791 року» (1900).
У середині 1887-го Ф. Лебединцев залишив редакцію «Київської старовини», а його місце зайняв Олександр Лашкевич, історик та активний судовий діяч на Чернігівщині, автор низки документальних праць із історії Лівобережної України. Як заможний землевласник, він мав можливість забезпечити матеріальну базу журналу. Він же був членом «Старої громади», тож його кандидатуру вона й підтримала. За часів Лашкевича «Київська старовина» стала цікавішою. Частіше друкувалися рецензії, замітки про нові праці з історії України, про нові твори української літератури, більше матеріалів із фольклору й етнографії, а також української мови.
Та новий цензор Б. Юзефович, син Михайла, знаного царського сатрапа та завзятого ворога всього українства, продовжував лінію свого батька. Після смерті О. Лашкевича редакцію журналу очолювали Євген Ківлицький (листопада 1889-го — червень1893-го), Ксенофонт Гамалія (до 27 лютого 1902-го), а зі середини 1903-го і до закриття «Київської старовини» — Володимир Науменко.
Останнє десятиліття журнал став українським історичним і літературним виданням. Українські письменники здобули більше можливості друкувати в ньому свої твори рідною мовою. На сторінках цього журналу з’являлися твори Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Грицька Григоренка та твори в перекладі з польської мови на російську, зокрема письменниці Елізи Ожешко. Багато матеріалів, надрукованих у журналі, відносилися до польсько-українських взаємин. Йдеться про листи Т. Шевченка до Броніслава Залеського (січень 1883-го), про Раїну Вишневецьку з дому Могила (Могилянка) й її сестер — Марію, котра вийшла заміж за брацлавського воєводу Потоцького, Катерину, одружену з волинським князем Корецьким та Анну,заміжньою за воєводою Пшерембським. У № 11 за 1890 рік було поміщено статтю відомого автора тільки за ініціалами В. Г. «Польські рисунки на українські теми». Раніше згаданий Шугуров надрукував статтю «Андреоллі і Матейко як автори рисунків і картин із малоруського буття» (1894). На теми мистецтва знаходимо опис М. Стороженком двох альбомів рисунків Т. Шевченка, датовані 1846-м і 1850-м рр., поміщений 1898-го, а також кілька малюнків Шевченка з поясненням до них.
Чимало матеріалів у журналі було про період козаччини в історії України. Дмитро Яворницький, пишучи «Історію запорізьких козаків» у 1892-1897 рр., часто послуговувався відомостями про життя козаків, поміщених «Київській старовині», а також листуванням Пилипа Орлика зі запорожцями та турецьким ханом Каплан-Гіреєм. Не бракувало в журналі публікацій, присвячених Б. Хмельницькому, М. Гоголю, В. Короленку й іншим видатним постатям.
«Київській старовині» інколи загрожувало закриття, але знайомство Ф. Лебединцева з Афанасієм Бичковим, російським істориком, академіком, котрий був у дружніх стосунках з відомим у Петербурзі українським істориком України М. Костомаровим, врятувало журнал, що так високо цінувався в наукових колах. Від фінансових труднощів редакції, яка виплачувала високі гонорари за публікаціях, допомагав Василь Тарновський-молодший із Качанівки й інші заможні українські поміщики, котрі розуміли вагомість видання «Київської старовини». 1906-го журнал перестав виходити, а з 1907 року змінив назву на «Україна». Понад 90 томів «Київської старовини» становлять величезний внесок у розвиток української культури. Журнал був національним каталізатором для зближення та співпраці діячів із різних територій України, які збудували фундамент до подальшого відродження української нації.

Павло Лопата

 

About Author

Meest-Online

Loading...