Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Feb. 23, 2019

Відгомін на «Гомін»

Автор:

|

Липень 17, 2014

|

Рубрика:

Відгомін на «Гомін»

Обкладинка антології

Цьогоріч минає 50 років, коли у світ вийшла перша українська антологія за назвою «Гомін», видана під патронатом тодішнього Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) у Варшаві. Його діяльність почалася переломного 1956-го, у період відродження культурного життя українців у Польщі, яких під час ганебної акції «Вісла» 1947 року насильно було переселено з рідних їм прадідівських земель Закерзоння та розпорошено по різних місцевостях західної Польщі.

Майже десять років знадобилося, щоб вони примирилися з дійсністю, нелегкими обставинами та життєвими умовами на нових місцях поселення. Отямившись, українська творчо-літературна інтелігенція почала зростати і міцніти своїми силами. Розкидані не з власної вини літературні співці в Польській Народній Республіці (ПНР) об’єднано взялися видавати свою газету «Наше слово». Досвідчені голоси, а також нові й молоді брали в руки перо й писали літературні твори.
Настав той час, коли індивідуали, котрі клали слова на папір, порозкидані по всій країні від Перемишля до Щеціна, від Вроцлава до Ельблонга, знайшли один одного й стали взаємно спілкуватися. Не всі виявилися сміливими, з огляду на тодішню строгу цензуру з боку польської влади та партійної верхівки. Але туга за рідним словом, за усім тим, чого навчали батько й мати, приносила своє жниво. Виховані в дусі найкращих традицій української поезії та прози, традицій Шевченка, Франка й інших велетів української культури, вони намагалися представити ідеал краси в поезії, що збуджує дух до вічного шукання.
Наприкінці 1950-х рр. навколо додатку при «Нашому слові» «Наша культура», що почав друкуватися щомісячно з травня 1958-го, згуртувалася група творчих сил. До плеяди цих літераторів увійшли, зокрема, Антон Середницький (псевдо — Верба), Микола Щерба, Євген Самохваленко, Йосип Курочка, Кость Кузик. До речі, останній був не тільки головним редактором 304-сторінкової літературної антології «Гомін», а й автором чудових біографічних повістей про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Карла Шимановського, польського композитора та видатного піаніста. Це була перша ластівка творчості українських письменників у ПНР.
Письменник-прозаїк Антон Вербу, народжений 1 березня 1916 року в с. Вербівці Ланівецького району, репрезентував 15 коротких оповідань. У перших із них, поміщених одразу після передмови Костя Джуринки, висвітлювалося життя поодиноких людей під час Другої світової війни в містечку Вишова, а то й у самій Варшаві, а також у різних селах. Герої Верби — українці, поляки та представники інших національностей. У творах письменника відчувається шана до різних будівничих нової Польщі — воїнів і визволителів, повстанців Варшави, активістів молодої Польщі, бійців за утвердження нового ладу в країні.
Оповідання Верби – хоч і невеликі за обсягом, та вагомі своїм змістом і думками. Це — сторінки бурхливого життя, наповнені буденщиною та правдою.
Найстарший за віком прозаїк Іван Гребінчишин — сільський учитель, котрий дебютував своїми творами за 40 років до того на сторінках львівського «Літературно-наукового вісника». Його ім’я зустрічалося в інших галицьких часописах, а в «Гомоні» було надруковано тільки два його оповідання — «Федьо Сеник» і «Заржавілий акорд». Вони свідчать про великий хист автора, у котрого серце було чуйним до страждань народу в селі. В Івана Гребінчишина помічаємо вплив Василя Стефаника. Автор ґрунтовної вступної статті в «Гомоні» К. Джуринка зазначив, що з усіх оповідань Гребінчишина «можна було б створити чималу книгу». «Федьо, — писав прозаїк, — прийшов на світ не в перинах і подушках, а в полі на межі». Мати його там, на полі, брала коноплі, там його породила й додому з ним прийшла, несучи в підкасаному подолі. По материній смерті дев’ятилітня Юліянка заопікувалася братчиком, чорним хлібом кормила, колисала, співала та чиром напувала. Підростав він біля мачухи, гірка доля спіткала і його. Маленький хлопчик після побиття батьком палицею через те, що корова напаслася чужої конюшини, довго не хворів: «Сині оченята навіки закрилися повіками. Над ним коливалось полум’я свічки». Отак письменник розповів історію про бідування сільської дітвори, подібну до багатьох інших не тільки в Україні, а й у Польщі.
Морально-етичні проблеми тодішньої дійсності порушили у своїх творах Микола Тарасенко, Іван Шелюк (обидва — волиняки), а також представники молодшого покоління Григор Бойчук, Дмитро Галицький і Максим Запорожець. Різні за віком і життєвим досвідом, вони показали актуальне на той час духовне життя своїх земляків.
Поряд із малими прозовими формами, поміщеними в «Гомоні», є уривок із більшого твору — «Перші дні» Андрія Задуми. Це – розповідь про долю українського юнака Остапа після переселення його батьків Бурлаїв із одного села поблизу міста Угнева Сокальського району в західну Польщу. Перші дні на зовсім нових місцях були для багатьох сімей нестерпними. У хатах не було вікон, дверей, навіть горщиків бракувало. Оселившись у Цьвіркові, недалеко від Ґданська, родина Бурлаїв — батько, мати і троє дітей: Клим, Софійка й Остап, – аби не вмерти з голоду, погодилась наймитувати в одного місцевого багача. Орали, садили картоплю та брукву, працювали в лісі, а Остап «брав в руки книжку, ховавсь у глухий куток, розгортав сторінки і читав».
На сторінках антології було представлено понад 50 українських літераторів, з-поміж яких лише двоє було професійними письменниками. Решта — аматори, котрі поєднували свої щоденні заняття з літературною діяльністю, а дехто з них — вивчаючи граматику української мови.
Багато місця в антології відведено поезії. Твори Якова Гудемчука, волиняка, умундурованого в польській армії під час війни, посідає одне з чільних місць. Він, як лірик, привернув увагу читача любов’ю до України та кожного куточка в польській країні — Балтійського узбережжя, Вроцлава, Варшави, Ольштина та Криниці. Гудемчук змальовує образ маляра Никифора. Йому присвятив цикл із дев’яти віршів «З криниці».
На особливу увагу заслуговує поетична творчість Остапа Лапського, котрого репрезентує понад 20 віршів. Старший асистент кафедри української філології Варшавського університету, обдарований літератор, добрий знавець і цінитель рідного слова, він вважається представником «польської школи», течія якої пов’язана з українською. Остапа Лапського слід вважати й плідним перекладачем найкращих творів відомих на той час польських поетів. Понад 50 із них було надруковано в антології.
Пейзажна тематика, зокрема, Холмщини та неабияка любов до неї притаманні Євгену Самохваленкові. В його віршах читаємо про людей йому близьких. Свої патріотичні рядки Самохваленко присвятив Шевченкові, Франкові, своїй дружині та батькові й, загалом, українській землі.
Іван Златокудр (справжнє прізвище — Вреціона) народився 7 квітня 1930 року у Винниках на Львівщині. Середню школу закінчив у рідному місті, а згодом навчався у Львівському державному зооветеринарному інституті. З 1959-го постійно жив у ПНР. Там завершив свої студії на юридичному факультеті Вроцлавського університету, опісля працював фаховим консультантом сільськогосподарських підприємств. Поетичні твори Златокудр публікував від 1961 року на сторінках «Нашого слова», «Світанку» й «Українських календарів». В антології вміщено три його вірші — «Відцвілі вже каштани», «В обіймах осінньої ночі» та «Ранок».
Цим переліком не вичерпується число авторів, котрі вплели свої слова у вінок віршованих творів. Не можна обминути мовчанням ще й трьох представниць українського письменства у ПНР — Ірину Рейт, Аделю Білоус і Мілю Лучак. Перша з них була студенткою філології в Київському університеті, а перші свої вірші присвячувала дітям. Її поезії — ритмічно вільні, позбавлені строгих ліній класичних зразків. Вони — щирі, сповнені інтимних почуттів дівочої душі, подекуди — дуже особисті, але й наповнені громадським звучанням. Аналізувати вірші другої поетеси — важко, вона тоді лише почала їх складати, але там дочитуємося про духовні пошуки молодої авторки. Три твори Лучак свідчать про поетичний талант, котрий оспівує рідну українську мову, таку близьку серцю, дзвінку та гарну.
На сторінках «Гомону» було представлено поетів-аматорів, котрі писали свої вірші лемківською говіркою. Це — Андрій Сисак, Степанія Романяк, Ваньо Дзядик, Федор Федак, Микола Буряк, Павло Стефанівський, Ваньо Вірх, Яков Дудра, Арсен Яруга, Іван Русенко та Дмитро Старанка. Їхні твори, напівфольклорні, розповідають про красу рідної Лемківщини, про горян-лемків, також насильно вивезених із своїх прадавніх земель південно-східної Польщі та розпорошених на її «понімецьких» територіях.
«Гомін», ілюстрований репродукціями понад 15 художників, став щаблем у подальшому розвитку українського письменства в Польщі. Він став трибуною для новаторів, котрі прагнули творити українську національну літературу та сказати про неї як про свою рідну, не забувши свою Батьківщину та її найкращих представників.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...