Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 9, 2019

У Москві й досі наполягають, що Україна — її «Окраїна»

Автор:

|

Листопад 20, 2019

|

Рубрика:

У Москві й досі наполягають, що Україна — її «Окраїна»
Перша літописна згадка про Україну

Рупори Кремля не втомлюються дублювали текст дослідження «Як виникло слово «українці», поширене «матрицею» московської пропаґанди.

«Вказати напрями»
На сайті російської інформаційної аґенції Regnum розмістили опус історика Федора Гайди «Як виникло слово «українці». Відтоді російські медіа не втомлюються дублювали цей текст. Коли Модеста Колерова, головного редактора Regnum, 2005-го Путін призначив начальником свого управління з міжреґіональних і культурних зв’язків, то він отримав завдання «вказати пострадянським державам напрямки розвитку». Зокрема, твердив: «Нашим співвітчизником є кожен, незалежно від національності, походження й інших факторів, уродженець СРСР, Російської імперії, а також їхні прямі нащадки».
Тож не дивно, що саме Regnum опублікував опус Гайди, який запевняє, що українці — «відгалуження» росіян, бо їхня назва — нібито московського походження. Адже завершується його дослідження чотирма висновками:

  1. Спершу (з XVI ст.) «українцями» іменувались прикордонні служиві люди Московської держави, які несли службу по ріці Ока проти кримців.
  2. Із другої половини XVII ст. під російським впливом поняття «українці» поширилося на слобожан і малоросійських козаків. Із цього часу його поступово стали вживати й у самій Малоросії.
  3. Із кінця XVIII ст. відносяться перші спроби російських и польських літераторів вживати слово «українці» щодо всього малоросійського населення.
  4. Вживання слова «українці» в етнічному сенсі (для позначення окремого слов’янського етносу) розпочалося зі середини XIX ст. в колах російської радикальної інтелігенції.
  5. «Українці» як самоназва вкоренилося лише в радянський час».
    Але Гайда підводить до всього цього, пересмикуючи факти. Причому вже в першому реченні свого дослідження наполягає, що «оукраинами» («украинами», «украйнами») з XII по XVII ст. іменували різні прикордонні землі Русі».
    Але маніпулювати розпочинає вже першою своєю літерою «о». Бо якщо погортаємо джерело, з якого взяте слово «оукраини», — літопис «Повісті минулих літ», то побачимо — букви «оу» там читаються як один звук «у» (порівняйте з «роускогоу» та «оугры»).
    Навряд історик цього не знає. Радше, «притягує за вуха» те «о», аби одразу закарбувати в свідомості читача, що Україна — нібито «окраїна» Росії.

Аж ніяк не околиця
Повідомляючи, що на слово «Україна» вперше натрапили в повідомленні руського літопису «Повість минулих літ» про смерть 1187 року князя Володимира Глібовича — «І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила», Гайда стверджує: «Згадується переяславська «оукраина».
Але, по-перше, русифікатори щойно в ХХ ст. внесли слово «окраїна» до лексикону українців, яким бракувало власного слова на позначення околиці. По-друге, у Переяславщини не могла бути лише одна околиця. Тож Україна в літописі — аж ніяк не периферія.
Гайда твердив також, що в літописі «перелічені прикордонні міста галицької «оукраины» Брест, Верещин, Комов, Столп, Угровськ. Але вони входили до складу Волинського князівства, яке володіло містами й західніше від Бреста — Дорогичином і Холмом. Тож Брест, Верещин, Комов, Столп, Угровьск не були окраїною.
Згадавши російський анахронізм «украина» часів Московської держави, яке трансформувалося з часом в «окраину», Гайда проігнорував натомість ті аналоги, котрі навпаки — суперечать його висновкам. Приміром, у тексті Євангелій, перекладених 1561-го в Пересопницькому монастирі на Рівненщині, слів «украина» — 28, але жодне з них не означає«окраїни». У цьому перекладі Нового Заповіту на «украину» натрапляємо винятково там, де в церковнослов’янському — «страна».
Дослідник Сергій Шелухин зауважив, що у росіян слово «украины» походить від вислову «у края» (біля чогось). А його ніколи не було в українців, котрі перекладають «у края» як «скраю», «окрай», натомість «у» означає винятково «у(в)середині».
Свою землю від чужої розрізняли не лише предки українців. У німецькій мові теж є Inland (in — в, у; land — земля, країна) — на противагу Ausland (закордон).
Тому Шелухин тлумачив поняття «Україна» як відкраяну, виокремлену, власну землю. І навів приклад: «На початку XVII ст. волинська шляхта веліла своїм депутатам до сойму глядіти, щоб волинської й київської землі не було закраєно до Туреччини».
Аналог відкраяній землі Шелухин вбачав в окрайці хліба. А хіба ж Гайда не чув знайомі асоціації в російському слові «краюха»?
Похідний від «краяти» й відомий усім слов’янам іменник «край» знають і в Росії, адже коли птахи повертаються там у «родные края», то не лише на її «окраины». Та й Алтайський, Забайкальський, Камчатський, Краснодарський, Красноярський, Пермський, Приморський, Ставропольський і Хабаровський краї Росії називають краями тому, що вони, як і Україна, — більші за області. 1650 року французький інженер Боплан писав в «Описі України», що вона простяглася від Трансільванії до Московії. А чи бачив Гайда ще десь такі величезні «окраїни»?

«Псевдодрузі»
У філології є термін «псевдодрузі перекладача» — знайомі лише на перший погляд іншомовні слова. Приміром, українське «вродливий» означає не те, що російське «уродливый». Стосовно ж тверджень Гайди, що «спершу (з XVI ст.) «українцями» іменувались прикордонні служиві люди Московської держави», то в українській народній думі про повстання Наливайка 1596 року співали: «Ніхто українців не рятував». А гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний писав 1622-го королю не лише про «Україну, власну, предковічну вітчизну нашу», а й про «народ український».
Коли ж Гайда наполягає, що «російські та польські літератори першими вживали слово «українці» щодо всього малоросійського населення», а «вживання слова «українці» в етнічному сенсі розпочалося зі середини XIX ст. в колах російської радикальної інтелігенції», то проголошує росіянами й нащадків українських козаків. А щодо поляків навіть не припускає, що ті могли спершу почути слово «українці» від тих, хто самі себе ним називали.
Утім, можливо, Гайда наполягає на ролі поляків у творенні етноніма «українці» тому, що професор Московської духовної академії Андрій Кураєв заявив, що мовляв, «назву України вигадали поляки як «презирливе прізвисько»? Але чому ж вони не зазирнули до словника, де російське «окраина» перекладається польською як margines, obrzezach, peryferiya, sasiedztwo?
Тому що громадяни держави, названої грецьким словом «Росія», ніяк не змиряться, що українці спромоглися на іншу самоназву. Гайда стверджує, що навіть Леся Українка «свій псевдонім розуміла не в етнічному, а в географічному сенсі (жителька Украини)». Але ж вона писала 1903 року про українців і росіян як про народи: «Пора стати на точку, що «братні народи» просто сусіди зв’язані».
А Микола Гоголь розписувався 1846-го в книзі реєстрації Карлсбадського курорту як Nicolas de Gogol, Ukrainien.
Стосовно ж висновку Гайди, що «українці» як самоназва вкорінилися лише в радянський час», історик проігнорував як Українську, так і Західноукраїнську Народні Республіки. Те, що так само мріють вчинити зі сучасною українською державою, видно з погрози «Русского журнала»: «Будь-який, навіть «чисто лінгвістичний», замах на єдність нації карається в історії найсуворішим чином і, зазвичай, спокутується великою кров’ю. Кому же належить земля держави під назвою Україна? Відповідь проста — звісно, росіянам, які безперервно живуть тут щонайменше 2 тис. років і складають абсолютну більшість населення — більше 90 %. Українцям? Авжеж! Однак лише настільки, наскільки вони — частина російського народу. Без цього зв’язку претензії якогось племені «укрів» на володіння територією Русі не має жодних історичних підвалин. Багаточисленні «гунни» з російської землі щезли, як минулорічний сніг, а росіяни залишилися. Те ж саме рано чи пізно відбудеться й з племенем нових політичних кочівників — горезвісних «укрів».
Відтак доводиться погодитися з висновком доктора філологічних наук Світлани Єрмоленко: «Таке трактування прищеплює комплекс меншовартісності: центр — десь, а Україна — це «окраина». В сучасних публіцистичних виданнях таку етимологію ще й досі використовують як аргумент територіальної та державної неподільності «єдиного слов’янського народу».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online