Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 22, 2017

Вічна проблема батьків і дітей вилилась у траґедію

Автор:

|

Січень 12, 2017

|

Рубрика:

Вічна проблема батьків і дітей вилилась у траґедію

Володимир Михайлишин

Сумна й, певною мірою ганебна для України історія з ексгумацією в Чехії могили видатного українського письменника, поета та драматурга, посла УНР у 1918-1919 рр. в Угорщині Олександра Олеся зворушила не тільки українську громаду Праги. Вона довела до українського суспільства факт, що в державі бракує уваги до своєї історії, до своїх видатних людей не тільки у Празі, але й у самій Україні. То ж не дивно, що дуже швидко засоби масової інформації та представники влади заговорили про перепоховання не тільки Олеся, але й інших письменників, визначних політичних діячів, учених у Національному пантеоні, якого в Україні ще немає. Правда, розмови про нього вже тривають давно.
Поховання Володимира Михайлишина, уродженця Ужгорода, на місці ексгумованих Олеся та його дружини Кандиби, показало не тільки на слабку роботу Посольства України в столиці Чеської Республіки (ЧР), яке мало достатньо часу зайнятися похованнями видатних українців у ЧР, бо їх тут найбільше з-поміж усіх європейських країн. Воно також звернуло увагу на вічну людську проблему батьків і дітей.
Про те, що тема батьків і дітей не втратила своєї актуальності від появи 1862-го роману Івана Тургенєва переконуємось щодня. Вже давно так ведеться, що батьки відповідають за дітей, на яких витрачають кошти, щоб виховати, дати освіту, зрештою, щоб їм усе залишити, що здобули за своє життя. Але, на жаль, дуже рідко зустрічаємо випадки, коли діти беруть на себе відповідальність, чи обов’язки за батьків, або, скажімо, продовжують справу батьків. Я, особисто, переконався у цьому, бо цілком випадково довідався про смерть мого довгорічного і близького приятеля Володимира Михайлишина, з котрим останні 15 років нас розділяв Атлантичний океан. Цю сумну звістку дізнався в Інтернеті і то лише тому, що його поховали замість Олександра Олеся.
Поет був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі 1944 року, де за місце платять, як і в багатьох країнах Європи, на десять років наперед. У 1990-х рр. п. Михайлишин узяв на себе обов’язок платити за це місце. Він був людиною скромною, ніколи не хизувався тим, що допомагав дисидентам, біженцям, новим еміґрантам, члени родини могли й не знати про його спонсорство.
Життєвий шлях п. Михайлишина нагадує життя багатьох еміґрантів. Уперше він емігрував зі Закарпаття до Праги під час Другої світової війни. Мама була чешкою, яка вивчила українську мову, після смерті чоловіка сама виховувала синів. Володимир здобув тут освіту.
Після навали в Чехо-Словаччину совєтського війська 1968 року п. Михайлишин не міг змиритися з тим, що його країну окупувала російська імперія, через яку вже його батьки змушені були втікати з рідних земель.
Не зважаючи на хорошу посаду, він вирішив покинути країну, де вже керували лише окупанти. Володимир був сумлінним і талановитим хіміком, йому належало кілька патентів у фармацевтичній індустрії. 1969-го Володимир Михайлишин, маючи туристичну візу, виїхав на своєму «трабанті» до Скандинавії, згодом перебрався до Німеччини, а звідти — до Швейцарії.

Володимир Михайлишин
Він без проблем отримав роботу у відомій фармацевтичній фірмі CIBA-GEIGY у Базелі. Тут здобув повагу завдяки кільком важливим патентам на ліки, на які роботодавець уже довго чекав. Незабаром дружина Мушка з малолітнім сином Романом виїхали до Італії (жінка співала в українському хорі в Празі, який мав виступити в Римі), а звідтіля перебралася до чоловіка в Базель.
Поряд із плідною працею п. Михайлишин стає дуже активним в українській громаді та виступає в пресі Швейцарії та Німеччини зі своїми дописами про дисидентів та з інших питань про СРСР та Україну. Він допомагає матеріально дисидентам в Україні й їхнім родинам. Бере активну участь у різних українських акціях на підтримку репресованих в СРСР українців.
Після проголошення Незалежності України п. Володимир часто їздить в Україну, де перебуває по кілька тижнів. Навіть купив собі помешкання в Києві, щоб міг приїхати, коли захоче і бути стільки, скільки захоче.
Після розпаду Чехо-Словаччини, він повертається жити до Праги — міста своєї юності. Тут він відновив своє чеське громадянство та купив помешкання, в якому провів кілька десятків останніх років свого життя.
Ексгумація визначного українського поета після 72 років поховання навіть на гадку не спала б п. Михайлишину, бо він був не тільки патріотом України, але й великим поціновувачем творчості Олеся. Та так у житті буває, що батьки, котрі все своє життя жили та працювали задля своїх дітей, не отримують очікуваної любові, співчуття, чи поваги до своїх діянь.
Син Роман, котрий виріс, живе та працює у Швейцарії, не дуже цікавився ідеями своїх батька та матері. Врешті, вони жили своїм життям у Празі, досить далеко, щоб бачити часто сина і його родину. Можна припустити, що про поета Олеся Роман знав небагато. Припускаю, що він, можливо, навіть не знав, що батько фінансував поховання поета на цвинтарі в Ольшанах.
Чому п. Роман не продовжив оплату за могилу поета, та яким чином дійшло до ексгумації, тільки він міг сам би пояснити. Припускаю, що рідкі відвідини батьків і відсутність спілкування між батьком і сином і стало тим непорозумінням, яке так збентежило не тільки українську громаду ЧР, але й усієї України.
Син Володимира Михайлишина є прикладом того, що декотрі діти лише після смерті батьків дізнаються про ідеали своїх родичів, котрі не зуміли передати їх своїм дітям. А Михайлишини жили не тільки в Празі активним життям, але й ніколи не забували, що вони є частиною великої української нації.
Батьки працювали і боролися так, як могли, за свої ідеї, за вільну та Незалежну Україну, за збереження батьківської мови, яку знає і Роман, і його син. Ми щодня переконуємось, що діти, котрі все успадковують, часто руйнують навіть здобуте не їхніми руками. Тобто, проблема батьків і дітей залишається невирішеною не тільки в романі Тургенєва, але й у ХХІ ст.!
Коли б між Володимиром Михайлишиним та його сином Романом були близькі взаємини, то син би зрозумів, що для батька були й інші вартості, ніж майно, гроші, що він підтвердив своїм спонсорством оплати могили Олеся на Ольшанському цвинтарі, яке «швейцарський» син сприйняв, як «купівлю могили».
З іншого боку, Роман міг «розізлитися» на дипломатів, котрі вчасно не потурбувалися про могилу поета. Зрештою, у Чехії (та й не тільки в ній) ще свіжа історія з О. Ліщишин, скандальною працівницею (вже колишньою) Українського посольства в сусідній Словаччині, яка використала посольську печатку свого «шефа», зараз уже колишнього посла О. Гаваші, для «дипломатичної» контрабанди цигарок. А що українські дипломати займаються такими промислами, а не справжньою дипломатичною діяльністю, не могло не зачепити «швейцарця», котрий звик до порядку та відповідальності.
Прага колись була центром української еміґрації в Європі. Там були Український вільний університет, Господарська академія в Подєбрадах, Українська бібліотека та різні українські організації, преса. Тому не дивно, що тут на цвинтарях поховані сотні видатних українців і треба сподіватися, що «нещастя» з ексгумацією Олеся та його дружини доведуть до «щастя» українських патріотів, котрі мріяли про своє останнє місце в рідній українській землі, за яку вони боролися, страждали, яку оспівували. Декому з них вдалося дожитися моменту повернення за життя, а для інших, сподіваємося, вдасться це зробити з їхніми могилами за допомогою Української держави.
Тараса Шевченка перевезли з Росії на Батьківщину коштом української громади, коли Україна була лише колонією імперії, а зараз перед українською владою стоїть завдання показати, що йдеться про незалежну державу, яка дбає про своїх дітей-патріотів. Тому треба не теревенити про потребу Національного пантеону, а поставити його прискореним темпом, щоб не чекати, коли наших славетних пращурів викидатимуть із чужих цвинтарів, перепоховати їх згідно з їхнім і нашим бажанням. Зробити так, щоб можна було сказати: не було б щастя, так нещастя допомогло! Бо ексгумацію Олеся не можна назвати інакше, як нещастям для празької української громади, а за Україною він тужив усе своє еміґрантське життя. Тому, сподіваймося, що його мрія повернутися в Україну здійсниться хоча б посмертно.

Йосиф Сірка

До слова
У Посольстві України в Канаді заявили, що Українська стрілецька громада і далі утримуватиме могилу Євгена Коновальця в Нідерландах. «Ця громада готова також і до обговорення можливості перепоховання праху героя в Україні, після визначення точного місця облаштування нової могили», — зазначається у повідомленні. Дипломати зазначили, що могилу полковника Коновальця в Нідерландах фінансово утримує Українська стрілецька громада, штаб-квартира якої розташована в Торонто (Канада). Заява пролунала після того, як у Празі ексгумували останки українського письменника Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби. Після цього Богдан Червак, голова Організації українських націоналістів (ОУН), попередив, що в аналогічній ситуації перебуває могила політичного діяча, першого голови ОУН полковника Коновальця у Роттердамі. «Оренду на місцевому цвинтарі сплачує «Стрілецька громада» з Канади. Це люди у поважному віці. А тому з об’єктивних причин може припинитися оплата. А відтак прах Євгена Коновальця опиниться за межами цвинтаря і в неукраїнських руках. Цього не можна допустити», — переконаний він.

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...