Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 10, 2019

Українець поділився враженнями від життя у Параґваї

Автор:

|

Грудень 04, 2019

|

Рубрика:

Українець поділився враженнями від життя у Параґваї
Оскар Слущенко

До переїзду в Новий світ Оскар Слущенко проживав у Києві, працюючи державним клерком. Транзитом через бразильський футбольний Чемпіонат світу 2014 року українець опинився в Параґваї. Вперше ідея про подорож до Нового Світу в нього з’явилася в студентський час після перегляду фільму «Щоденники мотоцикліста» Вальтера Саллеса. До того ж, в університеті іспанська була першою іноземною мовою, а особливості американських політичних режимів — темою для написання курсових і дипломних. Мріяв поглянути наживо на латиноамериканську модель зсередини, виокремивши причини, що дозволили місцевим громадам досягти вищого рівня розвитку. Плюс було бажання зануритися в мовне середовище.
«У Параґваї живу з грудня 2014 року, — розповідає чоловік. — До цього був піврічний бразильський досвід, який я схильний вважати проміжною ланкою адаптації. Хоча адекватно сприймати місцеву духоту це ніяк не допомагало. Рівень вологості та температура від +40 градусів за Цельсієм красномовно ілюструють необхідність сієсти в місцевих широтах. Заради справедливості варто визнати, що параґвайці на відміну від арґентинців особливо нею не зловживають. У столиці країни Асунсьйоні більшість магазинів і офісів мають схожий із українським графік роботи й обіду. Інша річ — популярні тут точки вуличної їжі або кафе, які починають функціонувати ближче до кінця робочого дня. Не дарма є у Параґваї широке поширення має «мер’енда» — щільніший аналог перекусу між обідом і вечерею.
Залишаючи Бразилію, у мене було два зручних варіанти міграції: Параґвай і Арґентина. Завдяки ресурсу HelpX знайшов волонтерську програму в Асунсьйоні. Потім залишився тут же, просто в гостелі. Після досвіду офісної роботи такий режим сприймав як санаторний. Завдяки різношерстому контингенту відвідувачів у ходу не лише іспанська, а й англійська. Більше того, з огляду на партнерські взаємини з місцевим відділенням північноамериканського «Корпусу миру», часом ми перетворюємося в тотально англомовну зону.
З плюсів роботи можна виділити мінімальну присутність тягучого формалізму, спілкування з представниками різних національностей і дружню атмосферу в колективі. Зворотний бік — ненормований робочий день. Подібна картина є характерною для країни, де значна частина громадян, особливо в корпоративному секторі або малому бізнесі, працює понад вісім або навіть десять годин на день. Серед пожежників-волонтерів я зустрів співробітників колл-центру оператора мобільного зв’язку. Ці хлопці отримують по 1,2 USD на місяць за місцем основної зайнятості, що втричі більше мінімальної зарплати в Параґваї. Однак і працюють вони там шість днів на тиждень по 7 годин + кожної другої неділі ще шість годин за подвійною ставкою. Тобто, співробітники компанії задовольняються лише двома вихідними днями в місяць, якщо, звісно, немає накладок нічного чергування в касарні пожежників.
У параґвайців мені подобається зовнішня стриманість. На відміну від середньостатистичного бразильця, вони здатні розгледіти особистий простір іншої людини. Принаймні, незнайомої. Хоча і в цьому випадку від обіймів і поцілунків в обидві щоки вам навряд чи вийде відкрутитися. Попри серйозний вираз обличчя, що не обтяжене бразильськими посмішками, при перших словах звернення до параґвайців їхні риси згладжуються, оголюючи природну доброзичливість і м’якість. Місцеві жителі обов’язково знайдуть час, аби пояснити незнайомцеві, як знайти потрібну локацію в місті або необхідний продукт чи послугу. Навіть якщо нею торгує прямий конкурент.
Також хочу відзначити товариський дух цього народу. Параґвай широко відомий виробник сировини для напою мате. Специфіка його вживання полягає в потягуванні через трубочку рідини з помелених листочків парагвайського падуба. Тут у кожного є свій особистий набір для розпивання «терера» — холодного (на противагу гарячому арґентинському) способу приготування єрба мате, спеціальну посудину — гуампа в цьому вирі виконує функцію естафетної палички. Аналогічний підхід використовується і при розпиванні пива. Склянку переміщають по колу в компанії друзів.
Ще мені до душі автономність параґвайських громадян. Вони не чекають подачок від уряду. Самоорганізація яскраво проявляється в існуванні відразу кількох організацій пожежників-волонтерів. Держава має лише одну пожежну станцію на всю семимільйонну країну з площею понад 400 тис. кв. км. Решта команд — волонтери, котрі несуть службу безоплатно. Їхнім фінансуванням займаються громадяни, завдяки соціальним заходам на кшталт марафонів (для участі в якому, треба внести на рахунок пожежників певну суму), обідів, туристичних таборів для дітей або оголошуючи збір грошей на купівлю нових машин.
Ще одне моє особисте спостереження: поведінка параґвайських дівчат менш зухвала, ніж у Бразилії. Що не дивно для традиційного католицького суспільства, в якому і досі ідея легалізації одностатевих шлюбів не є популярною, а право на аборт можна реалізувати лише у виняткових випадках.
З того, що не подобається. Часом неакуратне поводження або ставлення до чого-небудь. Наприклад, до сміття. Бразильські вулиці, особливо в північно-східних реґіонах також не є еталоном чистоти, але параґвайські, навіть в Асунсьйоні, їм програють у цьому аспекті. Багато людей залучені у вуличній або навіть автобусній торгівлі, перепродуючи контрабандні арґентинські харчі або засоби особистої гігієни. Так ось, споживачі запросто викинуть обгортку або використане пакування у відкрите вікно по ходу руху. Ще неможливо звикнути до параґвайського клімату. Іноді вихід на вулицю навіває думки про прогулянку по освітленій стороні Меркурія. І не лише через тугу за киснем.
Місцеві жителі не дуже люблять обговорювати політику, особливо в містах або в бесіді з іноземцями. Але після українського бек-граунду не доводилося дивуватися тому, що між собою параґвайці відкрито називають чинного президента залученим у наркоторгівлю, а депутати та чиновники влаштовують родичів і близьких на вакансії, оплачувані з кишень платників податків. З іншого боку, багато процедур тут мають просту природу. Наприклад, перетин кордону, в трикутнику «Арґентина-Бразилія-Параґвай» для українців є безвізовим.
У такій достатньо великий і настільки колоритній країні у мене є кілька улюблених місць. Район Сан-Ієронімо з різнокольоровими фасадами та гастрономічною спеціалізацією будиночків, з використаними пляшками замість гірлянд, тісною магією провулків, мозаїчними сходами й оглядовим майданчиком на даху з виглядом на панораму історичного центру міста, бухти Асунсьйон і річки Параґвай. Культурний центр «Мансана де ла Рівера» з музеєм історії Асунсьйона, галереєю, внутрішнім двориком, бібліотекою та терасою з кращим краєвидом на головну пам’ятку міста — Палац Лопеса (він же Палац уряду). Паб «Британія» з чудовою атмосферою з величезним відкритим простором у внутрішньому двориком, фірмовим пивом із бульдогом на етикетці, смачною їжею та достатком користувачів Couchsurfing.
Бразильці наввипередки складають страшилки з приводу низького рівня безпеки та добробуту в Параґваї, що не дивно з огляду на проблеми зі злочинністю в самій Бразилії. Але такий снобізм не заважає їм вирушати для закупівлі електроніки в прикордонні райони сусідньої країни. Саме тут, в Сьюдад-дель-Есте, завдяки контрабанді та наркотрафіку — складна криміногенна ситуація. Що ж стосується Асунсьйона, тут вдень можна побачити розкриті гаражні ворота в приватному секторі. Таке складно собі уявити в Бразилії, де житла, в т. ч. багатоквартирні, є ілюстрацією фрази «Мій будинок — моя фортеця».

About Author

Meest-Online