Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 21, 2017

Світовий конґрес українців при ООН

Автор:

|

Лютий 28, 2013

|

Рубрика:

Світовий конґрес українців при ООН

Структури ООН
Минуле століття відзначилося, зокрема, двома світовими війнами та, разом із цим, намаганням світового товариства організувати інституції, щоби запобігати конфліктам. Після Першої світової війни президент США Вудро Вілсон ініціював створення Ліґи нації, однак навіть самі США не ввійшли до неї, і Ліґа виявилася невдалою. Тому ще в часи Другої світової війни знову президент США, цього разу Франклін Делано Рузвельт, ініціював нову інституцію під назвою Об’єднані Нації (українці звикли до назви Організація Об’єднаних Націй — ООН), яка фактично оформилася через кілька місяців після смерті п. Рузвельта й уже після війни у Сан-Франциско.

Деякі історики вказують, що, власне, задля погодження вступу СРСР до ООН президент Рузвельт на конференції в Ялті на початку 1945 року віддав Сталіну Східну Європу. Щоправда, Сталіна не потрібно було дуже довго переконувати, бо в новій структурі він вбачав користь для себе. Лідер СРСР запевнив собі додаткові голоси участі УРСР і БССР у формі держав-членів.
Мабуть, слід хоч коротко згадати, що в той час українська діаспора в США, організована вже в Українському конґресовому комітеті Америки (УККА), вислала неофіційну делегацію на конференцію в Сан-Франциско та видала Меморандум для делегації США, указуючи, зокрема, що УРСР у жодному стосунку не заступає інтересів українського народу, що Україна — поневолена, і що нова міжнародна структура повинна зайнятися також долею поневолених націй.
У кожному разі, ця інституція існує й досі з більшими чи меншими успіхами. ООН намагається втримати міжнародний мир і безпеку. Це — її основна мета. ООН застосовує засоби колективної ефективності та відповідальності, щоби запобігти чи віддалити небезпеку для миру, а також мирним шляхом припинити акти аґресії або порушення миру та, згідно із засадами справедливості й міжнародного права, залагоджувати чи бодай впливати на міжнародні конфлікти або обставини, які можуть довести до порушення миру.
Також ООН намагається запровадити товариські відносини між державами на засадах рівноправності та власного волевиявлення народів, розвивати міжнародну співпрацю з розв’язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного чи гуманітарного характеру. ООН просуває та заохочує пропагування людських прав і основних свобод без огляду на расові, статеві, мовні чи релігійні відмінності.
У розділі 2 Хартії ООН є параграфи, які служать заспокоєнню держав-членів ООН і, мабуть, тому інколи зводять діяльність цієї інституції до меншої ефективності, але натомість уможливлюють довготермінове її існування та, щонайменше, якусь працездатність. У цьому розділі є параграф 1: «Організація заснована на принципі суверенності всіх її членів», і параграф 7: «Нічого в цій Хартії не уповноважує ООН втручатися в справи, котрі є, в основному, у внутрішній юрисдикції даної держави».
До ООН належать понад 190 країн. При ООН працює Економічна й Соціальна рада (ЕКОСОК). Ця Рада має доручення готувати або ініціювати наукові дослідження та повідомлення щодо міжнародних економічних, соціальних, освітніх, оздоровчих і інших справ як рекомендації для Генеральної асамблеї ООН, для держав-членів ООН і спеціалізованих агенцій ООН. Між рекомендаціями в Хартії окремо визначено «поширення пошанування та відзначення людських прав і основних свобод для всіх». В ЕКОСОК передбачено також і консультації неурядових організацій. Тепер таких при ЕКОСОК у статусі консультантів працює понад 3 тис.
Мабуть, корисним для нашої дискусії було би звернути окрему увагу на орган ООН, якому особливо та претензійно призначено займатися розвитком і захистом людських прав, – Бюро Верховного комісара людських прав із осідком у Женеві та бюро в Нью-Йорку. Так як це бюро було оформлене щойно 20 грудня 1993 року, варто підкреслити, що важливі документи та домовленості, які мають безпосередній стосунок до цього питання, були прийняті 50 роками раніше. Власне, у цій прірві чи затриманні між документами та їх утіленням, тобто покликання органу для діяльності є основна проблема чи загадка ефективності ООН. 1948 року Генеральна асамблея ООН прийняла Універсальну декларацію про людські права, а фактично це питання щодо людських прав перебуває в основній Хартії ООН ще з 1945 року – у розділах 1, 13 і 55.
До речі Бюро розташоване у відносно залежному (тобто не незалежному) положенні. Зрозуміло, що його оформлення, яке затягнулося так довго, багато про що свідчить, тобто, що від декларацій до дій буває іноді ще дуже далеко. Це затягнення загострювалося тим більше зволіканням держав, які до цього питання не ставилися чесно, аби не зашкодити власній внутрішній політиці. Навіть коли держави-члени остаточно погодилися на цей механізм втілення, вони застерегли для себе різні вектори нагляду, що великою мірою допровадило дії Бюро до неефективності.
До 2006 року безпосередній нагляд над Бюро мала Комісія людських прав, яка складалась із 53 членів, обраних ЕКОСОК, а з 2006 року — Рада людських прав. Що змінилося? Змінилася назва та виборчий регламент особового складу. Це були наслідки гострої критики з боку двох Генеральних секретарів ООН, а також самих Верховних комісарів, але, мабуть, найбільше – наслідки критики держави-члена (США), яка платила велику частину бюджету ООН. За історію Бюро з 1993-го до 2013 рік, тобто впродовж 20 останніх років, у ролі Верховних комісарів служили представники таких країн, як Еквадор, Ірландія, Бразилія, Ґаяна, Канада й Південна Африка. Критика супроти Комісії зводилася до того, що до Комісії належали представники держав, які самі грубо порушували людські права, а Верховними комісарами, в основному, обирали представників мало впливових держав.
Мабуть, не треба повертатися до аналізу складу членів колишньої Комісії, щоби зрозуміти цю критику, а також збагнути, чи є велика відмінність між складами колишньої Комісії та нинішньої Ради. Краще застановитися над актуальною Радою, до якої належать представники 47 держав, які обираються що три роки Генеральною асамблеєю ООН. Представник України був членом Ради у 2008-2011 рр. У складі Ради 2013 року перебувають, серед інших, такі відомі порушники людських прав, як Російська Федерація, Китай, Куба, Лівія, Ангола та Саудівська Аравія. Щоправда, Генеральна асамблея має право голосуванням двох третин більшості Асамблеї позбавити члена Ради прав і привілеїв, якщо виявиться, що держава, представник якої є в Раді на час цього терміну, постійно, систематично та грубо порушує людські права. Тому й Лівія тоді, коли Моаммар Каддафі всіма силами боронився від поразки та вбивав супротивників без огляду на стан — чи то військовик, чи жінка, чи дитина, — була завішена. Однак Росії чи Китаю, напевно, подібне не загрожує, бо все ж таки ці держави є постійними членами Ради безпеки ООН, фактично найвищого та найвпливовішого органу ООН.

Документи ООН
Між найважливішими основними документами, прийнятими Генеральною асамблеєю та кваліфікованою кількістю держав-членів ООН, які діють досі, є два, які були ухвалені майже одночасно — 9-10 грудня 1948 року. Багато пізніших документів у вигляді домовленостей між державами випливає із цих двох. Це — Конвенція запобігання та покарання ґеноциду (далі — Конвенція ґеноциду) й Універсальна декларація прав людини (далі — Декларація прав). Ці два документи пов’язані не тільки за часом, але й за змістом і духом.
Бути приналежним до певного народу — одне з основних людських прав. Так і написано в розділі 15 Декларації: «1. Кожна людина має право на національність. 2. Ніхто не може бути позбавлений своєї національності безпідставно або отримати відмову в праві змінити свою національність».
Пов’язання концепції ґеноциду з концепцією захисту людських прав, мабуть, і пояснює майже одночасне схвалення обох документів, одного — щоби запобігти та покарати, напевно, найтяжче порушення людських прав, і другого — щоби спрямувати світове товариство в русло чутливості та пошанування людини й націй, аби ґеноцидів не було взагалі.
У Декларації прав чітко виписано на самому початку, що визнання гідності та рівності прав усіх членів людської родини — основна підстава свободи, справедливості й миру на світі. Далі — згадка чи нагадування, що зневага людськими правами історично закінчувалася варварськими актами, що здивувало совість людську. Облаштування світу, у якому людство користується свободою слова, совісті та свободою від страху й злиднів, — це найвище бажання людської істоти.
Декларація прав висунула при цьому дві основні концепції спокою та миру у світі: запобігти потребі протистояння людини насильству та переслідуванню тим, що людські права є захищені законом, а також шанувати людські права як гарант приятельських взаємин між народами.
Крім права вибирати власну національність Декларація прав окремо окреслює такі права людини: на життя, свободу; захист особи від невільництва, від тортур, від жорстокого або пригноблюючого трактування; на рівноправність перед законом, на презумпцію невинності при підозрі щодо злочину; захист від безпідставного арешту, затримання чи заслання; на справедливе й публічне слухання перед незалежним і неупередженим трибуналом для встановлення прав, обов’язків і розгляду карного обвинувачення; на захист від втручання в приватне життя, родину, дім, кореспонденцію та від нападів на власну честь чи репутацію; на вільне просування та проживання в межах власної держави, а також на виїзд і повернення; на азиль у іншій державі як захист від переслідування; на шлюб та створення родини без огляду на расу, національність чи віросповідання; на власність маєтку особистого або комунального; на свободу совісті, думки, слова та віросповідання; на зібрання й асоціювання; на участь в урядуванні державними установами; на соціальне забезпечення, працю та відпочинок; на освіту й розвиток культури.
Конвенція ґеноциду не витворила концепції ґеноциду. У преамбулі вказано, що ґеноцид є злочином, згідно з міжнародним правом, і суперечить духові та намірам ООН, а також він засуджений цілим світом. Правда, до того часу стосовно цього поняття використовувався термін «злочин проти людства», як на Нюрнберзькому процесі. Конвенція ґеноциду прямо й чітко окреслила поняття злочину, а також зафіксувала термін «ґеноцид» як злочин і розширила це поняття. Основне розширення полягало у визнанні того, що ґеноциди відбуваються не тільки в період міжнародної війни, але також у час миру.
Саме окреслення чітко означило різні дії, скоєні з наміром знищити загалом або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу: убиваючи цю групу; спричинюючи серйозну тілесну або умовну шкоду членам цієї групи; тенденційно влаштовуючи для цієї групи обставини з метою її фізичної ліквідації загалом або частково; встановлюючи умови з наміром стримати породи в цій групі; насильно передаючи дітей цієї групи іншій групі. Рівно ж Конвенція з’ясовує, що це – злочин без терміну давності, і не вважається політичним для розгляду екстрадицій, хоча має стосунок до державних чиновників включно з головами.
Дуже важливим фактором у зрозумінні обмеження цієї Конвенції є застереження держав – членів ООН, багато з яких у час прийняття Конвенції мало колонії або расистські закони. Тому Конвенція спеціалізувала свій стосунок тільки до тенденційного фізичного знищення. Насильні асиміляційні процеси чи пряме знищення культури не були окреслені Конвенцією як злочин. Також намагання включити до Конвенції політичні, економічні чи соціальні групи не пройшло в голосуванні. Однак ухвалення Конвенції, яка проголосила ґеноцид найтяжчим порушенням людських прав, відкрило дорогу до документа, прийнятого вже наступного дня, — Декларації прав людини, де говорилося про ці справи, хоча не в карному аспекті.
Тобто, Конвенція ґеноциду окреслила страшний злочин, очевидний для всіх, хоча доти не окреслений, і заклала деякі основи карного процесу, відкрила можливість екстрадиції, передбачила та відкинула аргумент політичного захисту державних чиновників, вказала на потребу державних і міжнародних трибуналів та задіяла деякі звичайні оборонні аргументи, як-от про давність справи. Проблема трибуналу досі не завершена, навіть з оформленням 2002 року Статуту Міжнародного карного суду.
Ґеноцид був визнаний Конвенцією за такий крайній злочин, що глави держав, які мали застереження або прямо боялися, що, за правилами Конвенції, їх можуть судити в майбутньому за порушення людських прав. Тому вони погодилися опісля прийняти Декларацію прав, але без кари за злочин, інакше їх можуть підозрювати в ґеноцидах. Декларація прав не називає порушення людських прав злочином, а тільки слугує наміром для майбутньої діяльності.
Конвенція ґеноциду була революційним кроком у історії міжнародних відносин і сконцентрувала увагу менш демократичних державних чиновників на питанні порушення людських прав. Обидва документи стали проголошенням механізму нормування більш чи менш цивілізованої та правової поведінки для державних чиновників, для котрих ці концепції були зовсім чужими.

Історія СКВУ (СКУ)
Із 12 по 19 листопада1967 року представники українських громад із Північної та Південної Америки, Західної Європи й Австралії зібралися разом у Нью-Йорку, щоби створити головну світову координаційну надбудову, яку назвали Світовим конґресом вільних українців (СКВУ). Аби наголосити на тому, що звело цих людей разом, Перший Світовий конґрес вільних українців закінчився виявом єдності та солідарності з братами й сестрами на рідних землях — масовою Маніфестацією волі на найбільшій арені міста Нью-Йорка — Мадісон-сквер-ґарден.
Упродовж майже 25 наступних років СКВУ був сяйвом надії за волю українського народу. Ним пишалися українці діаспори, а також на нього покликалися борці за національні та людські права в Україні.
Для прикладу можна навести уривок зі Звернення до ООН Українського національно-визвольного руху в справі української самостійності 1979 року: «За межами т. зв. СРСР Україна має велику діаспору із широкою мережею політичних організацій, що об’єднані у всесвітню централю — Світовий конгрес вільних українців. Задля успішної реалізації поставлених у цьому документі проблем ми, представники Українського національного визвольного руху, що нижче підписалися, уповноважуємо президента СКВУ здійснювати весь комплекс дипломатичної й іншої праці, що виявиться необхідною для виходу України з т. зв. СРСР і створення самостійної української держави».
Від проголошення незалежності 1991 року СКВУ, а з 1993-го — Світовий конґрес українців (СКУ) намагається розвивати та демократизувати цю волю в нинішній незалежній Україні та нести допомогу кожній частині світу, де проживають українці. Дотепер СКУ залишився об’єднаним голосом української громади за межами України.
Сила та життєздатність української нації завжди були критерієм СКВУ/СКУ. Причиною успіху завжди була любов до своїх людей і рідної землі, а також далекоглядність основоположників організації, яка забезпечила дієвість механізму домовлятися, а не просто голосувати й спільно діяти у важливих питаннях.
Зараз близько 20 млн українців мешкає за межами України. Коли впала «залізна завіса», незалежність і демократія нашої рідної країни набули нового значення завдяки зусиллям української діаспори. Вона тепер — не тільки життєздатна, а й зростає та розвивається, хоча, на жаль, інколи й коштом еміґрування українців із рідних земель, які шукають кращих економічних можливостей. Членство та мережа зв’язку охоплює українські громади більш ніж у 40 країнах. Технології забезпечують щоденний зв’язок із кожною з них.
Протягом багатьох років СКВУ/СКУ створив різні постійні ради та комісії, які виконували й надалі виконують багатогранні та різні завдання: Світова рада суспільної служби, Комісія людських і громадянських прав, Світова координаційна виховно-освітня рада, Світова наукова рада, Українська світова кооперативна рада, Комісія спорту, Рада в справах культури, Конференція українських молодечих організацій, Світова рада Організації Об’єднаних Націй, Комісія боротьби проти торгівлі людьми, Комісія допомоги українським громадянам за кордоном, Світова рада засобів масової інформації, Міжнародна комісія Голодомору й інші.
Участь СКВУ в ООН була об’єктом дискусій уже на Першому конґресі СКВУ 1967 року в Нью-Йорку. Однак серйозна, ділова та практична дискусія на цю тему відбулася на Другому конґресі. Конгрес 1973-го в Торонто доручив президії та секретаріату встановити «постійне бюро оборони людських прав у осідку Об’єднаних Націй у Нью-Йорку».
1 серпня 1975 року в Нью-Йорку було відкрито Бюро СКВУ, яке мало за завдання інформувати, зокрема, постійні представництва держав – членів ООН про порушення людських прав у СРСР, зокрема в УРСР. Керівники бюро брали участь у прес-конференціях для кореспондентів при ООН. Бюро видавало пресові повідомлення Інформаційній службі СКВУ для інформування української спільноти, а інколи й для чужинців.
19 грудня 1975-го до Бюро публічної інформації (БПІ) ООН було внесене формальне прохання, щоби СКВУ одержав статус неурядової організації при БПІ. Тут слід пояснити, що БПІ ООН існує для того, щоби інформувати неурядові організації про діяльність ООН. Членство неурядової організації при БПІ — найнижчий рівень приналежності неурядової організації до ООН. Члени БПІ не мають права консультувати. 1 травня 1976 року було одержано негативну відповідь, у якій було зазначалося: «Політика Бюро публічної Інформації не дозволяє реєструвати неурядові організації, які репрезентують дисидентські погляди й висловлюються у своїх публікаціях проти держав – членів ООН».
БПІ на прохання СКВУ розглянуло цю заяву ще раз, але з тим самим результатом. У цьому випадку БПІ подало ширшу відповідь, що аплікацію переглянуто на найвищому рівні та відкинуто з трьох причин: 1) неурядові організації повинні цікавитися проблемою прав людини в загальному міжнародному аспекті, а не з перспективи однієї національності; 2) завдання неурядових організацій мусять бути погоджені з Хартією ООН, яка закликає до дружніх стосунків між націями; 3) деякі публікації СКВУ не відстоюють мети ООН, що вказує на нездатність СКВУ підтримувати ООН.
Ще було зроблено численні спроби з боку СКВУ одержати підтримку урядових місій при ООН, дві держави домагалися допомогти, навіть звернулися до Генерального секретаря ООН Курта Вальгайма, однак добитися успіху не вдалося.
Бюро СКВУ у Нью-Йорку також домагалося пресової акредитації при БПІ, і спершу воно одержало тимчасову акредитацію для керівника бюро, що представляв один з українських діаспорних часописів «Свобода», шукаючи спільно з БПІ пресової назви для Бюро СКВУ, яка би не викликала протесту в Постійного представництва СРСР чи УРСР. Згодом було устійнено назву «Міжнародна пресова служба «Вісті», але й це не дало належної акредитації. Керівники та допоміжні сили Бюро СКВУ в Нью-Йорку прямо діяли на підставі особистих тимчасових акредитацій на 120 днів, які відновлювалися по закінченні терміну їх дії. Так Бюро діяло ще кілька років.
Щойно 30 травня 2001 року СКУ знову подав прохання до ООН, цим разом – із вищими амбіціями, до ЕКОСОК, аби зареєструвати його як неурядову організацію в консультативному стосунку. ЕКОСОК попросила цілу низку додаткових документів, які були представлені разом із листом підтримки від Постійного представництва України в ООН. Комісія неурядових організацій при ЕКОСОК 17 січня 2003 року вирішила рекомендувати ЕКОСОК прийняти СКУ, що й відбулося формально у квітні 2003 року. Часи змінилися.
(Далі буде)

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...