Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Світовий конґрес українців при ООН

Автор:

|

Березень 07, 2013

|

Рубрика:

Світовий конґрес українців при ООН

Часи змінилися
Без сумніву, найвагоміша подія в історії українського народу ХХ ст., а може, і взагалі в історії — це проголошення відновлення незалежності України Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки на чолі з Леонідом Кравчуком 24 серпня 1991 року. До речі, для теми СКУ при ООН немає сумніву, що коли би не було цього проголошення, СКУ не був би прийнятий до ООН у будь-якій ролі, чи до БПІ чи до ЕКОСОК із правом консультувати. Немає сумніву також, що велике значення поданню СКУ бути прийнятим до ООН було надано Комісією неурядових організацій ЕКОСОК, у супровідному листі підтримки СКУ від Постійного представництва України при ООН.

Місія УРСР при ООН почала дещо змінюватися стосовно важливих для українського народу справ уже в 1989-1990 рр. Тоді, коли найбільшим опонентом разом із Постійним представництвом СССР до ООН у 1970-х рр. було Постійне представництво УРСР, наприкінці 1989-1990-х ця місія почала українізуватися та шукати дійсних, тобто щирих контактів із діаспорою за вже покійного Геннадія Удовенка, визначного дипломата, шанованого ще в радянські часи, світовим товариством при ООН. До речі, 1997 року Геннадій Удовенко був обраний головою 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН.
Тут важливо підкреслити слово «щирих», бо місія УРСР у минулому шукала контакту з речниками діаспори, але в основному – для використання в пропаганді, хоч українці, які йшли на ці контакти, мабуть, щиро вірили, що вони роблять добро для свого народу. Посол Удовенко змінив це ставлення, щоправда, уже ближче до проголошення незалежності. До слова, він першим проголосував як Постійний представник УРСР на Генеральній асамблеї ООН інакше, ніж це зробив представник СРСР.
Геннадій Удовенко був першим Постійним представником України (не УРСР) при ООН. Посли України при ООН після нього здебільшого дотримувалися його політичної лінії. Пізніше п. Удовенко служив на посаді міністра закордонних справ України, народним депутатом, головою Народного руху України. Загалом п. Удовенка вважали сеньйором українського дипломатичного корпусу, а завдяки своїй вдачі він користувався не тільки пошаною серед дипломатів України, але й приязню. Він був одним із небагатьох міністрів і дипломатів, які не тільки виконували закордонну політику, а й спрямовували її.
Цій закордонній, не залежний від Москви, політиці не шкодили й перші президенти України – від Леоніда Кравчука до Леоніда Кучми (обидва – із сумнівною радянською минувшиною, обережними першими політичними кроками, але зі свідомим виявом волі бути президентами незалежної держави, а не сателітом Москви, і просувати окрему закордонну політику, на якій вони й не дуже розумілися, беручи до уваги їхні кар’єри). Леонід Кучма ніколи не виїжджав за межі СРСР, будучи адміністратором таємної ракетної індустрії. Леонід Кравчук, ідеолог Комуністичної партії в УРСР, не мав стосунку до закордонних відносин.
Тому й Постійне представництво України при ООН від самого початку вирішило перенести приміщення в Нью-Йорку з 67-ї вулиці, де досі розташоване Постійне представництво Російської Федерації (РФ) при ООН у будинку, власниками якого є в рівних частинах СРСР, УРСР і Білоруська РСР. Не зрікаючись свого права власності як правонаступник УРСР щодо 67-ї вулиці, Україна відкрила Постійне представництво на 51-й вулиці в Нью-Йорку, до речі, за фінансової допомоги діаспори. Ця географічна зміна мала практичне й символічне значення: Україна не ототожнювалась із політикою РФ. Кілька послів України – починаючи від Геннадія Удовенка, Анатолія Зленка й інших – нарікали, що перебування на 67-й вулиці їх гнітило.
Валерій Кучинський був послом України при ООН, коли СКУ вносив своє прохання про членство та коли це прохання було задоволене. Пан Кучинський був великим приятелем діаспори й СКУ. Від самого початку він був головним радником для делегації СКУ та колегою для влаштування спільних заходів на користь українського народу. Після нього це місце зайняв Юрій Сергеєв, колишній секретар Геннадія Удовенка, який також щиро працював разом із діаспорою на користь українського народу. Щоправда, таким ставлення було за президентства Кучми, ще кращим — Віктора Ющенка. До великої міри політика й ставлення, а також діяльність України в ООН змінилися після лютого 2010 року, коли до влади прийшов Віктор Янукович, але про це – пізніше.

Голодомор і інші історичні трагедії
Загально відомим серед української діаспори та в Україні є те, що діаспора, по суті, зберігала пам’ять про Голодомор і ширила правду про цей Ґеноцид по цілому світі, відзначаючи круглі річниці цієї події, тоді як в Україні ворог намагався стерти цю сторінку з нашої історії. Унаслідок цих ворожих намагань мало людей із нових поколінь знало про цю подію. Відомо, що Сталін приховав перепис населення 1937 року, щоби таким чином не розголошувати великі втрати української нації. Важко повірити, але перший президент України Леонід Кравчук, який походить із Волині та є колишнім ідеологом Комуністичної партії в Україні, якось висловився, що він, виростаючи, нічого не зав про голод 1932-1933 рр.
Однак із проголошенням незалежності ця тема почала ширитися Україною, а державні чиновники, зокрема президенти та заступники прем’єр-міністрів із гуманітарних питань приділяли цій події щораз більше належної уваги. Так, уже в ранніх 1990-х рр. завдяки президенту Кравчуку та віце-прем’єр-міністру з гуманітарних питань Миколі Жулинському було поставлено в Києві, на Михайлівській площі, Пам’ятний знак жертвам Голодомору. Пам’ятники жертвам почали з’являтися по всій Україні.
Спершу говорили про три Голоди як про трагедії українського народу, але із часом увага сконцентрувалася на великому Голоді 1932-1933 рр., почали вживати слова «Ґеноцид», «Голодомор» і обчисляти кількість жертв 7-10 млн. Віце-прем’єр-міністр України Дмитро Табачник, виступаючи перед Верховною Радою України (ВРУ) 14 травня 2003-го й ідучи за вказівками президента Леоніда Кучми, назвав Голодомор Ґеноцидом: «Шановні народні депутати, покоління ХХІ ст. має чітко усвідомлювати масштаби втрат, яких зазнав народ України, адже саме йому – робити висновки на майбутнє. І тому сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов’язані пам’ятати про безневинних жертв голодомору, віднести на такий рівень увічнення їх пам’яті, який існує у світі щодо жертв Голокосту, рівень, який відбиває дуже ємна формула: «Навчати, пам’ятати, досліджувати». Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий ґеноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну свідомість. Жертв ґеноциду та їхніх нащадків мають знати. Ніхто не забутий і ніщо не забуте».
19 вересня 2003 року перша делегація СКУ при ООН одержала акредитацію при ООН у Нью-Йорку й у Відні. Того самого дня делегація СКУ відвідала Постійне представництво України при ООН у Нью-Йорку, де зустрілася з послом України Валерієм Кучинським і його штабом для того, щоби краще познайомитися, але головне – обговорити спільне з Постійним представництвом відзначення 70-ї річниці Голодомору на форумі ООН.
10 листопада 2003-го СКУ спільно з єдиною іншою українською неурядовою організацією – Світовою федерацією українських жіночих організацій (СФУЖО), яка посідала статус консультанта в ООН і одержала спеціальний консультативний статус при ЕКОСОК у ООН 1993 року й приблизно в той же час акредитацію від БПІ, – видав спільну заяву англійською мовою під заголовком «Стейтмент підтримки вшанування пам’яті жертв Великого Голоду 1932-1933 рр. в Україні». Цей Стейтмент був спрямований, у першу чергу, до Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, а згодом – і до всіх державних місій при ООН.
У Стейтменті згадувався виступ 2 грудня 1998 року Постійного представника України при ООН на пленарних нарадах 53-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, приурочених до 50-ї річниці Конвенції ґеноциду: «Минулого місяця Україна відзначала одну з найтрагічніших сторінок своєї історії, 65-ту річницю штучно влаштованого голоду 1932-1933 рр., коли українська нація стала об’єктом свідомого та навмисного геноциду, влаштованого совєтським режимом».
У Стейтменті також згадувався виступ Постійного представника України від 14 квітня 2000 року на нарадах Ради безпеки ООН, коли обговорювалася ситуація в Руанді: «Для України ґеноцид — це не тільки термін. Ми знали тяжкі часи в нашій історії: лишень у цьому століття ми пережили неймовірну трагедію, коли більш ніж 7 млн людей було знищено впродовж двох років добре підготованим голодом. Ці події відбулися в нашій країні, яку колись називали житницею Європи».
Стейтмент також згадав виступ президента України на 58-й сесії Генеральної асамблеї ООН 24 вересня 2003 року, коли Леонід Кучма сказав: «70 років тому тоталітарний совєтський режим улаштував штучний голод в Україні, який знищив 7-10 млн наших земляків. На жаль, тоді, 1933 року, світ не відповів на нашу трагедію. Міжнародне товариство повірило цинічній пропаганді СРСР, який продавав хліб за кордоном тоді, коли в Україні голод убивав 17 людей на хвилину. Із цієї трибуни звертаюся до вас вшанувати пам’ять тих, які загинули».
Наприкінці в Стейменті було звернення до урядів світового товариства націй і неурядових організацій при ООН визнати голод 1932-1933 рр. в Україні ґеноцидом українського народу та вшанувати пам’ять 7-10 млн людей, які загинули.
Зі свого боку, Місія України ініціювала спільну заяву в справі 70-ї річниці Голодомору. Ця заява була розповсюджена як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної асамблеї ООН, як тема порядку нарад «Питання прав людини». 36 держав – членів ООН стали співавторами цієї заяви. Треба зазначити, що в цій заяві бракувало слова «ґеноцид» і вона не обмежувала Голодомор лише до українців, а містила згадку про росіян, казахів і «інші національності».
Тоді, коли два перших президенти України серйозно сприяли тому, щоби в Україні й на міжнародному форумі справа Голодомору починала набирати серйозного розголосу, прихід на посаду президента України Віктора Ющенка пожвавив не тільки орієнтаційний процес в Україні, але дав поштовх старанням для визнання світовим товариством Голодомору Ґеноцидом українського народу. Це відчувалося також на форумі ООН, бо Постійне представництво України надзвичайно активно працювало над цією справою.
У першому своєму виступі на Саміті голів держав під час відкриття ГА ООН президент Віктор Ющенко вже у вересні 2005 року наголосив на важливості теми Голодомору як Ґеноциду: «Ми зобов’язані не допустити у XXI ст. злочинів проти людства та людяності. Я звертаюся до вас від імені нації, що втратила в Голодоморі 10 млн людей. У погоні за фальшивими вигодами уряди багатьох країн тоді відвели очі від ґеноциду, організованого, щоби знищити наш народ. Ми наполягаємо: світове співтовариство має сказати правду про цей злочин. Тільки так ми підтвердимо, що байдужість більше ніколи не заохочуватиме злочинців. Високі ідеали ООН надихали українців у боротьбі за права людини, за її гідність, за незалежність своєї країни. Мирна перемога Помаранчевої революції відкрила Україні шлях до утвердження цих цінностей». Після цього виступу президента України речники Місії України регулярно почали наголошувати на Голодоморі як на акті Ґеноциду у своїх виступах на ГА ООН і в різних комітетах.
На початку 2006 року українська громадська організація «Україна 33» з осідком у Ліоні (Франція), яка займається передусім ушануванням пам’яті жертв Голодомору, звернулася до СКУ з проханням допомогти спростувати образливі зауваги професора Паризького державного Університету, яка є відкритою комуністкою. Проф. Лакруа-Різ написала, що факт Голодомору-Ґеноциду 1932-1933 років в Україні є німецько-польсько-ватиканською фабрикацією. Крім того, вона ствердила, що Українська католицька церква є фашистською та нацистською. У зв’язку із цим українська громада Франції надіслала листи проф. Лакруа-Різ ректору університету та міністру освіти, однак відповіді не отримала. У цій справі 23 лютого 2006 року СКУ спрямував листа до президента Франції. Лист СКУ був широко розповсюджений у засобах масової інформації (ЗМІ) і потрапив також на комуністів у Франції, які зреагували дуже гостро, також надіславши листа до президента Франції, виливаючи бруд на українську громаду у Франції й, зокрема, на СКУ та його президента. СКУ скерував тоді листа – відповідь комуністам до президента Франції. Це листування СКУ було спрямоване також до Місій при ООН Франції й України. На жаль, відповіді від самого президента Франції не було.
21 листопада 2006 року в штаб-квартирі ООН заходами Місії України відбулася конференція за участю персоналу ООН і наукового світу з нагоди 73-ї річниці Голодомору.
2007-го виповнилася 60 років від часу великої трагедії нашого народу в Польщі — акції «Вісла». СКУ видав меморандум до президента, прем’єра та голови Сейму Польщі, вимагаючи осудження цієї насильної шовіністичної акції попередньої комуністичної польської держави та ліквідації зараз наслідків акції «Вісла». Лист СКУ був спрямований також до голови Ради Європи, голови Європейського Союзу, голови Організації безпеки та співробітництва в Європі та до Генерального Секретаря ООН. Меморандум не одержав відповіді від польських чиновників, але викликав велику реакцію серед польської й української спільноти в Польщі.
Уже на початку 2007-го розпочалася підготовка до відзначення 75-ї річниці Голодомору наступного року та прийняття Генеральною асамблеєю ООН резолюції, яка би визнала Голодомор Ґеноцидом. Ця підготовка відбувалася в атмосфері порозуміння та в тісній співпраці з Місією України в ООН, а особливо – з її головою, від квітня 2007 року, Постійним представником Юрієм Сергеєвим.
У цьому напрямку відбувалися також зустрічі з парламентаріями різних країн для узгодження підтримки цієї резолюції їхніми державами. На початку 2008 року почалася конкретна підготовка до відзначення 75-річчя Голодомору. СКУ намагався використати список адрес неурядового відділу ЕКОСОК при ООН, щоби розповсюдити інформацію про Голодомор. СКУ писав і телефонував до голови та заступника відділу, але без успіху. Нарешті 28 жовтня 2008-го було видано Заяву СКУ про Голодомор і розіслано до всіх (понад 190) постійних представництв держав-членів ООН.
У заяві СКУ було сказано: «Конвенція (ґеноциду) кодифікувала це, що вважалося злочинним до того часу, зокрема вірменський Ґеноцид 1915 року, український Голод-Ґеноцид 1932-1933 років і єврейський Голокост під час Другої світової війни. Сьогодні Конвенція накладає юридичний обов’язок на держави-члени ООН, а ще важливіше – Конвенція є моральним імперативом для людства, репрезентованого в цій шанованій інституції. Ми звертаємося до держав-членів ООН і всіх філій ООН піти слідом свого спільного сумління, а також обов’язку супроти Конвенції та пам’ятати про 7-10 млн жертв Великого Голоду 1932-1933 рр. (Голодомор) із нагоди цієї 75-літньої річниці».
28 жовтня 2008 року головний представник СКУ при ООН на прохання Місії України взяв участь у пресовій конференції в ООН Постійного представництва Російської Федерації, на якій виступав Постійний представник Росії Віталій Чуркін. Фактичною метою цієї конференції з боку РФ було поінформувати пресу ООН про те, що Росії удалося відкинути намагання України включити поминальне обговорення (вшанування жертв) Голодомору в програму 63-ї сесії Генеральної асамблеї ООН.
Представник СКУ зміг задати послові РФ два запитання, доки його не було зупинено. Він заперечив твердження посла, що то не була трагедія тільки українського народу, а тим більше – ґеноцид. На жаль, після другого запитання представника СКУ зупинили, його оточила охорона Постійного представництва РФ, викликаючи речників пресової зали ООН. Пролунали лайки та погрози позбавити СКУ мандата при ООН, оскільки неурядові організації не мають права ставити запитання на прес-конференції. Посол Чуркін на тому місці великодушно попросив залишити представника СКУ в спокої та подав свою пропагандистську відповідь. По закінченні конференції деякі представники преси підходили до представника СКУ зі запитаннями, але шеф персоналу прес-центру ООН попросив представника СКУ покинути залу.
24 листопада 2008-го відбулася виставка у фойє приміщення ООН у Нью-Йорку з нагоди вшанування 75-ліття Голодомору, організована Постійним представництвом України при ООН за допомогою діаспорних організацій і за участю представників різних місій.
25 листопада 2008 року в приміщеннях ООН у Нью-Йорку заходами Місії України та СКУ пройшла жалобна конференція до 75-ї річниці Голодомору. Участь у ній узяли дипломати різних місій при ООН і представники української громади. На конференції виступали: Постійний представник України при ООН, головний представник СКУ при ООН та свідки Голодомору. Було зачитано листи співчуття від глав багатьох держав світу, у тому числі від президента України та президента США. Мистецька програма містила уривки з опери про Голодомор «Червона земля-Голод» і демонстрацію документальної стрічки «Жнива розпачу».
Роком пізніше, у 76-ту річницю 18 листопада 2009-го, разом із Постійним представництвом України в приміщенні ООН було влаштовано траурну конференцію, присвячену Голодомору, під заголовком «Пам’ятаймо дітей Голодомору». Конференція була надзвичайно емоційною та чисельною завдяки участі багатьох представників постійних представництв різних країн при ООН. Зокрема, зворушливими були виступи-читання листів співчуття, а також читання розповідей свідків Голодомору та мистецькі виступи українських дітей із діаспори.
Прихід до влади Віктора Януковича в лютому 2010 року відбився негативно на закордонній політиці України, яку тоді очолив Костянтин Грищенко. За цей проросійський поворот у політиці, у першу чергу, зачепив гуманітарних питань. Заява президента Януковича в Страсбурзі у квітні 2010 року, що Голодомор не був ґеноцидом українського народу, була прямим дорученням кадрам Міністерства закордонних справ України не проводити заходів, які би дратували Росію. Ті дипломати з України, котрі залишилися на посадах, зробили це коштом своєї свободи, а інколи — і власних переконань.
14 квітня 2010-го представник СКУ мав зустріч із Постійним представником України при ООН на тему підготовки при ООН конференції на вшанування пам’яті репресованих жертв СРСР, що було намічено на 18 травня того ж року, тобто щоби не відходити далеко від дати подібного відзначення в Україні, започаткованого заходами 14 травня 2004-го на Биківнянських могилах. Пізніше Президент України Віктор Ющенко встановив це для щорічного відзначення. Одначе опісля з нез’ясованих причин, хоча можна припускати, що, дотримуючись лінії Януковича не дражнити Росію, Постійний представник України Сергеєв запропонував відбути цей захід не в ООН, а в Українському музеї в Нью-Йорку. На думку представника СКУ, не було сенсу відбути такий захід тільки в українському середовищі, проповідуючи до української публіки. Захід не відбувся.
Ця зустріч Постійного представника України Сергеєва та речника СКУ, хоча вона й закінчилася приязно, була переломною у відносинах між двома структурами, які колись дуже тісно співпрацювали. Представники СКУ зрозуміли, що в Україні до влади прийшла проросійська орієнтація, яка має на меті стримувати будь-які щирі національні українські заходи на міжнародних форумах.
20 квітня 2010 року головний представник СКУ брав участь у конференції на тему кримських татар, улаштованій неурядовою організацією при ООН у прилеглому до ООН приміщенні. Там були присутні також представник РФ і України. Головний представник СКУ порушив справу примусового переселення татар із Криму 1944 року та штучного поселення в Криму росіян, наслідком чого стала висока концентрація там росіян, яка існує дотепер. Речник СКУ вказав, що ця трагедія, заподіяна кримським татарам Москвою, використовується російськими шовіністами навіть зараз, супроводжувана зухвалими претензіями до Криму як етнографічної території росіян. Представник РФ, який був на конференції, промовчав на цю заувагу представника СКУ. Речник України теж мовчав.
Беручи до уваги прихід до влади Віктора Януковича та його проросійську політику, 2010 рік позначився, зокрема, зусиллями з боку СКУ провести при ООН у Нью-Йорку дві конференції: одну – на тему Голодомору як Ґеноциду, а іншу — на тему людських прав у колишніх радянських республіках і сателітах. У підсумку конференція про людські права не відбулася зовсім, а конференція про Голодомор відбулася стараннями Постійного представника України при ООН, але без активної чи впливової участі СКУ.
Заходи щодо проведення обох конференцій ішли паралельно. Фактично конференція про людські права була узгоджена з Бюро неурядових організацій ЕКОСОК ще в червні 2010-го та призначена на 7 грудня 2010 року. У вересні 2010-го представники СКУ попрохали зарезервувати приміщення, тобто конферен-залу в самому ООН у Нью-Йорку для відзначення річниці Голодомору. Водночас, представники СКУ попросили на два дні перенести конференцію про людські права, тобто на п’ятницю 9 грудня 2010 року, щоб збіглося з Днем прав людини, який відзначається міжнародним товариством формально 10 грудня, коли 1948 року Генеральна асамблея ООН прийняла Загальну декларацію людських прав. Довго не можна було одержати конкретного запевнення від адміністративного персоналу Бюро неурядових організацій ЕКОСОК.
Зрештою представники СКУ вирішили для конкретного залагодження справи звернутися особисто до керівництва цього бюро. Мабуть, тут треба вказати — більше для іронії, — що бюро очолював росіянин Андрій Абрамов, який зовсім не відповідав на комунікацію СКУ. Потім із СКУ сконтактувався заступник п. Абрамова, який після відносно короткого часу відповів негативно, зазначивши, що ЕКОСОК такими конференціями не займається. Головний представник СКУ вказав на документи при оформленні ЕКОСОК, де написано в завданнях: «Заохочувати універсальну пошану людським правам і основним свободам». Заступник керівника Бюро відповів, що це не дає мандата організувати конференцію в справі людських прав. Текст із Хартії ООН і вказівки щодо завдання ЕКОСОК були спрямовані до п. Абрамова без будь-якої його реакції.
Представники СКУ звернулися до самого голови ЕКОСОК, яким був на той час Постійний представник Малайзії при ООН. Він не задовольнив прохання, але порадив апелювати до Верховного комісара з людських прав при ООН у Женеві або до постійного представництва якоїсь країни, що й було зроблено. Від Верховного комісара відповіді теж не одержали. Постійний представник України відмовив у організації заходу, але повідомив, що Місія України влаштовуватиме відзначення Голодомору.
3 грудня 2010 року представники СКУ у ролі спостерігачів взяли участь у конференції, яку влаштувало Постійне представництво України спільно зі СФУЖО та двома іншими організаціями під назвою «Харчове запевнення для всіх поколінь. Лекції минулого: пам’ятаймо тих, які загинули в Голодоморі в Україні 1932-1933 рр. і жертв усіх штучних голодів ХХ і ХХІ ст.». Захід відбувся, щоправда, без політичного змісту, хоча голова СФУЖО, яка виступала на конференції, й окреслила Голодомор як Ґеноцид.
Роком пізніше, 29 листопада 2011-го, у приміщеннях ООН відбулася ще менш політична конференція «Запобігання харчової нестійкості», котру спільно з іншими структурами влаштувало Постійне представництво України до ООН і на якій було обговорено також і Голодомор як історичний приклад харчової нестійкості.
Натомість, 8 грудня 2011 року головний представник СКУ виступав на конференції ООН «63 роки пізніше: важливість Конвенції запобігання Ґеноциду сьогодні», яку організувало Бюро публічної інформації при ООН.
Подаю короткий уривок із цього виступу: «У 1932-1933 рр. був голод у СРСР. 20 років потому Рафаель Лемкін, польський американсько-єврейський юрист, один з авторів Конвенції, запропонував такі зауваження до неї в статті, яку він назвав «Радянський ґеноцид в Україні»: «Те, про що я хочу говорити, є, мабуть, класичний приклад радянського ґеноциду… знищення української нації… Третій напрямок радянського плану був спрямований на фермерів, велику масу незалежних селян, які є носіями традицій, фольклору та музики, національної мови й літератури, національного духу України. Зброя, використана проти цього прошарку, є, мабуть, найстрашніша з усіх — голод. Між 1932 і 1933 роками померли від голоду 5 млн українців».
Для того, щоби краще зрозуміти масштабність цього ґеноциду, зауважте, що, згідно з радянським переписом населення 1926 року, у СРСР було 31 млн.українців. Перепис 1937-го, як тільки недавно з’ясувалося, фіксує лише 26 млн. Отже, 5 млн скорочення за 11 років! Інші групи населення в СРСР зросли на 17 % за той самий період. Якби українцям дозволили жити нормально, то їх мало би бути 36 млн 1937 року. Розбіжність — 10 млн, яка враховує ненароджених дітей постраждалих. Таким чином, 7-10 млн є достатньо виваженим числом. Число росіян за цей період збільшилося на 23 %. Аби краще зрозуміти гидоту цього радянського злочину, зауважте, що серед жертв було близько 3 млн дітей».
3 грудня 2012-го неурядова організація при ООН «Світова передача інформацій» спільно з Місією України влаштувала конференцію «Творення стійкості» з підтемами «Витримана ядерна енергія», «Комунікації витриманого розвитку» та «Забезпечення харчів і стійкості: пам’ятаючи Голодомор». Отже, від ґеноциду Голодомор перейшов до розряду проблеми стійкості.

Аскольд Лозинський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...