Новини для українців всього свту

Thursday, Jul. 18, 2019

Про українок, котрі перебралися до Африки, Латинської Америки й Азії

Автор:

|

Червень 19, 2019

|

Рубрика:

Про українок, котрі перебралися до Африки, Латинської Америки й Азії

Кохання кордонів не має. Як покохати іноземця, не побоятися змінити середовище та вийти за нього заміж. Ось три історії українок, котрі наважилися поєднати свою долю з громадянами держав, зовсім не схожих на Україну.

Африка

Десь на півдні Африки, у маленькому портовому містечку Мосселбей, серед гір живе сім’я Клопперсів. Так могла б починатися їхня казка. Сім років тому Мауріц та Ольга зустрілися на круїзному лайнері Queen Mary.
Він — громадянин Південно-Африканської Республіки (ПАР), вона — родом із Івано-Франківська. Із спільного в них була лише робота на лайнері. «Це історія з тих, коли дружба переростає у щось більше, — розповідає Оля. — Корабельне життя — окремий замкнутий світ, який допоміг знайтися і зійтися двом людям із різних континентів. Ми подорожували й одночасно пізнавали один одного».
Все почалося з того, що дівчину та хлопця поставили працювати у парі й спершу вони багато сварилися. «У нас були різні підходи до роботи: я все роблю швидко, а йому головне — максимальна увага гостю і неважливо, скільки часу це займає, — пояснює жінка. — Поки хтось уже подавав десерти, у нас йшла лише основна страва».
Вона пригадує, що постійно напарника підганяла, а той у відповідь розповідав правила хорошого та правильного обслуговування. «Його підхід був перфектний для вимогливих гостей, для VIP-ресторану, де він згодом і став працювати, — сміється Оля. — І я, на диво, також».
Робота на кораблі — шість місяців 7/7, без вихідних, по 10-12 годин. Просто взяти і змінити партнера, або зайнятися чимось іншим не вдасться.
Так Оля і Мауріц стали підлаштовуватися один до одного, а головне — розмовляти. «Це для мене було щось нове, — пригадує дівчина. — Він довго пояснював свій погляд на ситуацію, і що це для нього означає, які емоції викликає, які виходи він бачить. І чекав такого ж від мене. Так ми і стали справжньою командою».
Щойно знайшлася злагода, до пари було рукою подати. Зустрічатися почали після першого поцілунку на новорічний вечірці. А заручилися за місяць до закінчення каденції. «Потім Мауріцу прийшло повідомлення, що померла мама, і, пакуючи речі додому, він просто сказав I’m gonna marry you», — розповідає Оля.
Одружити пару міг і капітан, але побралися вони вже по закінченні контракту, у травні 2015-го в ПАР. «Це була найкраща церемонія для нас — тільки ми удвох і пастор. А вже через день у мене закінчувалась віза», — всміхається наша героїня.
Ольга запевняє, що страху у неї не було ні перед чим, бо добре знала мову та людину, до якої їде. Життя в далекій країні та на іншому материку також не лякало. Все завдяки досвіду роботи на лайнері, де вся команда — мікс культур, національностей і звичаїв.
Батьки молодиці досі не знайомі з її обранцем. «З одного контракту пишу мамі, що зустрічаються з Мауріцом; з іншого, що ми заручені; по закінченню контракту пишу, що ми одружилися, — переповідає дівчина. — Вже з ПАР пишу, що вагітна; тоді — що вже народила. І ще досі ніхто не бачив Мауріца наживо! Хвала технологіям, часто спілкуємося з мамою по Skype. Та все ж Мауріц ще не був в Україні, тому офіційно він наразі віртуальний. Дідусь до останнього не вірив, що в мене хтось є».
Смішного Ольга переповідає багато. Наприклад, для більшості Африка — це винятково чорне населення, і коли дівчина з малечею вперше приїхала до рідного Івано-Франківська, то мама їй сказала: «Бери Владусю і йди гуляти на вулицю, щоб усі сусіди бачили, що дитина біла». «Нас зустрів і об’єднав океан, тепер живемо поряд із ним і щодня кажу: «Привіт і дякую!», — всміхається Оля.

Латинська Америка

Можна було б сказати, що від такого чоловіка, як Лусіано Паред, не втекти, бо він — спортсмен із бігу. Можна було б сказати, що й таку дівчину, як Дарина Федченко, не наздогнати, бо вона — професійна спортсменка з триатлону. Але від долі не втечеш і двох людей із різних континентів поєднало кохання. «Я народилася у Запоріжжі, навчалася у Черкасах, і навіть ніколи не думала, що моє життя може бути десь поза Україною», — згадує жінка.
2012-го їй у Facebook написав хлопець із Арґентини. Так просто. Вони спілкувалися вже два роки он-лайн. П’ять годин різниці не заважала їм знаходити час один на одного. «Але ж вічно так тривати не могло, тож Лусіано вирішив летіти до мене», — пригадує Дарина.
Це був 2014 рік, дуже напружений час. В Арґентині показували невтішні новини, але хлопця це не зупинило. Коли зустрілися, то з першого погляду збагнули, що кохають один одного, відтак усе розвивалося швидко: він познайомився з сім’єю дівчини, друзями й їм сподобався. «Той час, що ми проводили разом в Україні добігав кінця, і Лусіано зробив пропозицію», — розповідає вона.
Дарина каже, що їй було важливо аби чоловік розділяв її любов до спорту. Лусіано не лише розділяв, а ще й захоплювався бігом. «Сумнівів не залишилося: я летіла до нього!», — сміється вона.
Далі був суцільний жах. Нова країна, нова мова, нова культура, нуль друзів. жінка розповідає, що довго звикала до вічних черг і гучного міста, до поцілунків, коли вітаєшся з будь-ким! Навіть із лікарем! Було дуже складно. Але крок за кроком вона опанувала мову, більш-менш звикла до нових поглядів і знайшла друзів.
За рік у подружжя з’явився маленький Бастіан Паред Федченко, і сумувати часу не стало. «Можливо, я б так і сиділа з дитиною, якби не мама Лусіано. Вона дуже мені допомагає. Дякуючи їй, я повернулася до спорту, знайшла роботу і беру участь у змаганнях. Вона підтримує мене у всьому, як рідну дитину», — розповідає невістка.
Тепер Дарина може сказати, що Арґентина стала її другим домом, хоча за Україною і близькими сумує. «Мені зручно жити у столиці, але арґентинці тепер подобаються: відкриті, завжди готові прийти на допомогу, навіть незнайомцю, навіть іноземцю, — називає переваги закордонного заміжжя дівчина. — У країні високий рівень патріотизму, а за спортсменів вболівають як за родину. Там я знайшла своє місце.

Азія

Фраза «життя, як на вулкані» для мешканців цієї країни звучить буквально. Вулканів в Індонезії — 78, а мешканців — 265 млн. «Де Індонезія, а де Україна! Це було головним у моїх критеріях вибору програми на навчання», — розповідає Рая.
Всі її знайомі навчалися у Німеччині, Польщі, Швеції. Полетіти через екватор у країну вічного літа — хіба не мрія? Чотири роки тому дівчина прилетіла до Індонезії як студентка за обміном. Заміжжя не планувала. У неї навіть хлопець був на той час, але склалося не як планувалося. «Ми з чоловіком познайомилися у різних місцях. Звучить дивно, але так є, — сміється Рая. — Моя версія така: ми з подругою були у кемпінгу. Вночі було дуже холодно і ми пішли до гарячих джерел. Якісь хлопці нас підвезли, але розмова не клеїлася. Вранці один із них захотів мене вразити: показати який він сміливий, як він годує оленя морквою. Але олень був із самицею, і вона, мабуть, також захотіла нас вразити, і кинулася на нахабу з рогами. Я одразу второпала, що хлопець із морквою — телепень. Краще з ним не спілкуватися. Версія ж мого чоловіка — така: я підсіла до їхнього столику у кафе, аби дізнатися про екскурсії і записалася на поїздку до кемпінгу. Попросила ввести пароль до Wi-Fi, і не сказавши «дякую», пішла геть. Він одразу втямив, що я — хамка і краще з такою дівчиною справ не мати».
Згодом їхнє ставлення один до одного змінили зустрічі мандрівної спільноти, листування у соціальних мережах і спільні друзі. За рік Рая повернулася до Херсону, але вже знала, що це тимчасово. Бо пара вирішила побратися. «Мої рідні та друзі були шоковані. Бо одна річ поїхати на навчання, а інша — на все життя, — зазначається українка. — Але намагатися змінити мою думку чи заборонити — такого не було. У мене дуже демократична родина — кожен є господарем своєї долі і відповідає за свої дії. Я ж не мала дитина».
Шоку від нової країни у Раї не було. Вона поверталася у місце, де вже мала друзів та кохану людину. Розуміла мову та культуру. «Якби не попередній рік, то, либонь, збожеволіла б, бо це різні світи! Є речі, які треба зрозуміти, а є такі, що тільки прийняти, — пояснює жінка. — Найважче звикнути до того, що в Індонезії майже немає заборонених тем. Тобі чесно скажуть, що погладшала, або виглядаєш кепсько. Новий знайомий за кілька хвилин може запитати, які контрацептиви використовуєш і скільки тобі платять на роботі. Можуть розповісти про хвороби, сказати, що вже час одружитися чи заводити третю дитину. Ця безпосередність часто дратує».
Рая зізнається, що Індонезія навчила її всміхатися, бути вдячною за те, що має, але за домом і близькими сумує. «Воно ж тільки здається, що на іншому березі трава зеленіша, але хочеться і снігу, і борщу, і мову рідну почути. Плануємо повернутися до Україну, пожити на моїй Батьківщині. Подивимось, що з цього вийде».

Раїса Мірошник, УП

About Author

Meest-Online

Loading...