Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 16, 2018

Чому Україні варто порозумітися з власною діаспорою

Автор:

|

Вересень 19, 2018

|

Рубрика:

Чому Україні варто порозумітися з власною діаспорою

«Нашого цвіту по всьому світу» — люблять хвалитися українці. І це справді так. Поки що. Та чи надовго — невідомо. Україна, яка має одну з найчисленніших і структурованих діаспор світу, може її швидко втратити. І, що найгірше, навіть на користь «русского міра». Скільки українців живе за межами країни — складне питання. Дані різняться на мільйони. Станом на 2004 рік офіційно оперували числами 10-15 млн. Ірина Ключковська, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» каже про 20 млн. А дослідницька організація Expat Insider 2017-го нарахувала 8 млн українців. Усе це — приблизні дані, що базуються на різних переписах, офіційних даних і припущеннях. До того ж, за твердженням Павла Клімкіна, міністра закордонних справ, лише впродовж 2017 року Україну покинули понад 1 млн громадян.

Чому зникає діаспора
Від асиміляції потерпають усі міґрантські спільноти. Народжені в другому, третьому, четвертому поколінні їхні діти дедалі рідше прив’язані до своєї етнічної Батьківщини. Утім, ця хвороба набирає інтенсивності. Якщо еміґранти першої чи другої хвилі намагалися зберігати своє коріння на чужині, то міґранти «постсовкової» виявилися, мабуть, найменш стійкими до асиміляції в чужому середовищі й здатні розчинятися дуже швидко. Тут мова не про заробітчан, які переважно планують повернутися додому й міцно тримаються свого, а про тих, хто виїхав назавжди.
Здебільшого вони не зрікаються минулого, не рвуть остаточно ниточки з Батьківщиною, але прагнуть влитися в нове суспільство та міцно пустити там коріння. Їхні діти дедалі рідше розмовляють рідною мовою, аби не бути громадянами другого сорту, вони не так активно гуртуються із земляками та вливаються в наявні українські спільноти. І, що найгірше, часто потрапляють до середовища «соотечественніков» із колишнього СРСР, де стають легкою здобиччю мисливців на скальпи «русского міра».
Як розповідає Михайло Ратушний, голова Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), останнім часом робота «Россотруднечества» в Європі стосовно українців активізувалася. Імперська аґентура не гребує заходити на територію українських громад, апелює до певної спорідненості всіх вихідців із «совка», розігрує карту «єдиного народу» тощо. Використовуються найнесподіваніші пастки. Наприклад, при багатьох посольствах РФ створено солідні школи для дітей дипломатів, куди переманюють нащадків українських міґрантів.
Ще одна, не менш важлива причина, — рівень комунікації між Українською державою й українцями за кордоном. На жаль, Україна, попри окремі моменти, за більш ніж чверть століття так і не навчилася працювати зі своїми співвітчизниками. Й іноді здається, що зараз усе набагато похмуріше, ніж у буремні 1990-ті. Ще при Кравчукові обговорювалася програма репатріації, яка, на жаль, так і не була запущена. Вона передбачала безвідсоткові кредити, спорудження житла на півночі Криму. Якби її запустили, проблем із окупацією півострова, можливо, вдалося б уникнути.
2004 року був ухвалений Закон «Про закордонних українців», який трохи підправили 2012-го. Він, зокрема, передбачає квоти для українців на здобуття освіти у вітчизняних університетах. Українці з Казахстану, скажімо, за цією програмою приїздили отримувати дипломи вчителя української мови, а потім поверталися назад. тепер ці квоти перекриті. Формально вони існують, але вже ніхто нікуди не їде. Адже треба отримати посвідчення закордонного українця, а це, виявляється, непроста справа. Держава іноді затягує процес через бюрократичні формальності на роки.
Закон також передбачав створення окремого державного органу, який конкретно займався б питанням діаспори й українських міґрантів. Але можна не сумніватися, що ця норма залишилася невиконаною, бо досі мільйонами людей ніхто не цікавиться. «Десь по дотичній вони обслуговуються Міністерством закордонних справ, — каже Олесь Городецький, голова Християнського товариства українців в Італії, — але фактично залишаються на маргінесах. Потрібен орган, який опікувався б проблемами еміґрації та міг координувати їх залежно від країн, тривалості еміґрації й усе вирішував на місці в Україні. Бо ми стикаємося з тим, що навіть написати пропозицію чи скаргу нема кому. Держава продемонструвала б своїм громадянам, що вона справді переймається їхніми долями».
Після Революції гідності, щоправда, ситуація трохи покращилася. Війна, яку розв’язала в Україні Росія, мобілізувала українців, вони активніше стали цікавитися, що робиться на Батьківщині, і допомагати всім, чим можуть. Поки робили революцію в Україні, такі самі революції діаспора влаштовувала по цілій планеті. Приїжджала, надсилала кошти, надавала політичну підтримку. З’явилися історії справжнього навернення заблукалих овечок до свого роду-племені, хто називав себе хохлом, раптом став українцем.
З’явилась ілюзія, що держава та закордонні українці нарешті знайдуть спільну мову. Після VI Всесвітнього форуму українців (2016) Президент Порошенко пообіцяв, що буде запущена відповідна програма. І певні рухи в цьому напрямі нібито почалися. Спершу з’явилася концепція, потім 10 травня 2018-го уряд затвердив «Програму співпраці зі закордонними українцями до 2020 року», виділивши на її реалізацію понад 105 млн грн. Але…
Програма виявилася формальністю. Хочеш запросити когось з українських митців — будь ласка. Але не можеш із тих коштів оплатити їм дорогу, готель, добові чи гонорар. Можна хіба покрити рекламні матеріали й оренду приміщення. Виділяються гроші на українські книжки. Школам у Німеччині вони якраз потрібні, їх не можна купити в Україні. Лише в Німеччині від посередника, переплачуючи в кілька разів. Чому виникають такі казуси, неважко здогадатися.
Українське недбальство особливо помітне на тлі того, як турбуються про свої діаспори інші народи. Угорці влаштували справжній політичний демарш лише через легенькі зміни в законі про освіту в Україні. Поляки також не соромляться підтримувати своїх. У Казахстані в рази менша польська діаспора, ніж українська, але туди вахтовим методом відправляють учителів, устаткування, підручники. Зрозуміло, що і в поляків, і в угорців більше ресурсу, економіка на висоті, але річ не в грошах, а в бажанні.
Заради справедливості варто згадати, що в програмі таки передбачені гроші на підтримку української школи в Ризі (Латвія). А нещодавно Лілія Гриневич, міністр освіти України, заявила, що уряд заклав кошти ще на розробку матеріалів для українських суботніх і недільних шкіл за кордоном, і вони скоро з’являться.

Право голосу
«Часто, буваючи за кордоном, — каже голова УВКР, — зустрічаючись із громадами, мушу констатувати, що навіть дуже хороші спільноти поступово асимілюються. Люди бачать, що зв’язку з державою немає, Україна їх іґнорує. Ще десь церква працює, й усе. Люди не можуть впливати на політичну владу країни, яку вони люблять і громадянами якої є, брати участь в її управлінні через участь у виборах, тому помалу втрачають інтерес, починають відсторонюватися й добиватися громадянства інших держав.
«Ми ж фактично всі проживаємо в Україні, — наголошує п. Городецький, — вважаємося її мешканцями, платимо комунальні послуги. Юридично ми — резиденти України. Є лише незначний відсоток, який виїхав назавжди та переніс своє місце проживання з України до Італії чи Америки. Але влада трактує це залежно від ситуації. Якщо їй вигідно, то ви живете в Україні, а якщо невигідно, то в Італії».
У цьому контексті дуже важливо впорядкувати питання з можливістю участі громадян у виборах. Конституція гарантує, що громадяни України рівні у своїх правах незалежно від віри, раси, місця проживання. Але на практиці ті, хто виїхав за кордон, не можуть реалізовувати повноцінно свої конституційні права. Чому? Бо громадяни України за кордоном не можуть голосувати по якомусь округу, лише за партійними списками. Ба більше, дуже часто вони взагалі не можуть прийти повноцінно на виборчу дільницю та зробити вибір.
Та й кажучи про проблеми світового українства, варто чітко розмежувати такі поняття, як західна та східна діаспори. Безумовно, між ними є багато спільного, але ще більше відмінного. І головна різниця в тому, що східна — найчисленніша — фактично віддана на поталу «русского міра». Він там домінує.

Чи є рецепт?
«Не треба вигадувати велосипед, просто подивитися, як це зроблено в Італії чи Польщі», — каже Олесь Городецький. Для початку варто лише виконати норму закону, створити аґенцію з роботи зі закордонними українцями та працювати. Розробляючи закони, програми, укази, враховувати в них інтереси українців зі закордону, а не бажання чиновників. Ухвалити виборчий кодекс і надати можливість міґрантам впливати на формування влади через вибори, обирати та бути обраним.
Ще один важливий момент, який потребує залагодження, — перегляд, удосконалення й адаптація консульського законодавства й виконання консулами наявних нормативних актів у напрямку захисту інтересів громадян. «Дуже багато нормативних актів або застарілі, або можуть широко інтерпретуватися. У результаті більшість рішень ухвалюється на розсуд консульства, що призводить до того, що в одній країні в різних консульствах можуть протилежно трактувати однакові питання. Ми стикаємося з такими проблемами, коли чужоземна країна йде більше назустріч, ніж власне консульство. Мова про видачу всяких довідок, документів, що підтверджують особистість, інші речі, які мали б полегшувати перебування громадян за кордоном. Також потрібна більша співпраця диппредставництв із міґрантами. Особливо її бракує після майдану. Нема скоординованих дій. У посольства своє життя, у громади своє», — наголошує п. Городецький.
Українська діаспора в цілому світі переживає непростий час. Стара суттєво здала позиції, а нова лише стає на ноги, хоча подекуди й уже сама починає формувати власну політику. Тенденція до міґрації зростатиме, бо українські фахівці та студенти затребувані у світі. Але вони мають знати, що будь-якої миті можуть повернутися додому. Україна має давати їм однозначний сигнал, що прийме їх назад.
«У Німеччині дуже цікава ситуація з тими, кого батьки вивезли малими дітьми, — розповідає Наталка Костяк, українська активістка з Гамбурга. — Вони не всі там адаптувалися. То був не їхній вибір. І тепер багато хто не проти повернутися назад до України. Або жити на дві країни, як це зараз модно. Та є проблема з подвійним громадянством, яку в Україні доведеться вирішувати».
Насправді еміґрації не треба від Батьківщини забагато. Лише трохи уваги та поваги. Україні вона так само потрібна. І не лише тому, що є головним інвестором, адже 2018-го, за даними Національного банку України, еміґранти перечислили додому більше 9 млрд USD, не враховуючи переданого в ручному режимі. Закордонне українство — потужна сила, яку країна, що зіткнулася з такими великими викликами, як війна, окупація, демографічна криза, не може дозволити собі втратити. Про потужнішого союзника, лобіста та друга годі й мріяти.

Роман Малко, «Тиждень»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...