Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 19, 2017

Відкрити Америку

Автор:

|

Травень 10, 2012

|

Рубрика:

Відкрити Америку

За 20 років української незалежності, здавалося б, за кордон уже виїхали всі, хто хотів і мав таку можливість. Але, на диво, еміґраційний струмок і досі не змілів: хтось їде на навчання, хтось — на заробітки, але більшість — їде. Українці знаходять собі новий прихисток у різних країнах — і там, де вже давно сформувалася українська діаспора, і в тих краях, де білошкіра людина поки є рідкістю. У кожного — свої мотиви й свої шляхи для виїзду за кордон, тому не будемо вдаватися в подробиці леґальних і нелеґальних способів еміґрації, адже цієї інформації є достатньо на спеціалізованих сайтах.

Сполучені штати міґрантів

До американських берегів докотилася вже четверта хвиля українських міґрантів. Наймасовішим, як пригадують представники діаспори, був виїзд з України до Америки впродовж

1990-х рр., коли використовувалися всі доступні канали: програми обміну досвідом, наукові конференції, спортивні змагання, мистецькі виставки та гастролі. Розповідають про випадок, коли на марафон у Лос-Анджелесі вилітала лише одна спортсменка, зате в команді обслуговування були два десятки осіб, більшість із яких додому не повернулася. Стала «притчею во язицех» історія з танцювальним колективом із Черкас, який налічував аж 80 артистів, але останні його концерти в Америці довелося скасувати, бо на той час уже майже нікому було танцювати — усі порозбігалися під час виступів у різних містах.

Особливе ставлення до себе українські міґранти в США відчували хіба що від своїх польських попередників (масове переселення поляків почалося на десять років раніше, у 1980-х), які дещо зверхньо ставилися до тих, хто приїхав із СРСР, називаючи їх усіх без розбору «рускімі». Окрім того, поява новоприбулих почала дратувати стару українську еміґрацію, яка прожила в США десятки років і заможно почувалася у своїх культурних осередках.

Як розповів Юрій Крегель, 42-річний мешканець міста Філадельфії, що належить до останньої хвилі української трудової міґрації, старих еміґрантів нервувала надзвичайна працездатність молодшого покоління, представники якого часом доводили себе роботою до цілковитого виснаження. Вони дорікали молодим: «Чого ви сюди всі претеся? Приїхали на все готове, їдьте будуйте Україну! Як ми приїхали, то робили за доляра на годину, а ви за півроку вже на нових автах їздите».

«Кожен другий із нас приїжджав із «причепом» 10—20 тис. USD боргу, узятого на оплату візи під страшні відсотки, — розповідає п. Крегель. — Плюс потрібно було заробити гроші на прогодування сім’ї в Україні й на власні видатки. Люди тягнули по 2—3 роботи, спали по 2—3 години на добу. Багато хто не витримував — спивався, навіть гинув. Лише з моїх близьких знайомих загинуло п’ятеро осіб: заснув за кермом, виїхав на зустрічну смугу, упав із даху».

За словами співрозмовника, для пересічного американця в барі все одно, хто ти та звідки. Критерій загальної оцінки й лояльності полягає в тому, як ти розмовляєш англійською та який рівень твоєї обізнаності й емоцій під час перегляду матчів НБА, НГЛ чи бейсболу. А як іще пригостиш пивом, ти — свій!

Той самий американець на роботі — щось трохи інше. «Кожен із наших, працюючи будь-де в Америці, зіштовхувався із ситуацією, коли, виконавши певний обсяг роботи за короткий час, наражався на злість і бойкот із боку колеґи-американця, який розтягував цю ж роботу на цілий день, — каже Юрій Крегель. — Американець начебто мав рацію, бо бос, побачивши твою продуктивність, міг звільнити твого товариша як дармоїда, а тобі замість п’яти робочих днів дати тільки три, бо ти виконав усе швидко. У виграші залишався бос, а ти мусив або змінити роботу, або змиритися з лінивим американцем поруч і працювати з перекурами».

Особливості американської праці

Здебільшого впродовж 15 останніх років українські міґранти прибували в США за гостьовими візами. Поки вони були чинні, кожен намагався швидко виробити права водія, відкрити рахунок у місцевій українській кредитівці й отримати номер соціального страхування.

«Зазвичай новоприбулий потрапляє в коло «дідів», які вже давно тут працюють, а ті вже радять, запихають, — розповідає п. Крегель. — Робота є різноманітна. Хтось погоджується мити підлоги в супермаркетах (1800—2500 USD на місяць, праця з 11—12-ї вечора до 6—8-ї ранку), хтось іде на будову — 100 USD на день для новачка (сонце зійшло — сонце сіло). Є суто жіночі роботи — прибирання приватних будинків, від 120 USD за хату, зайнятість на 5—6 годин. Дуже багато чоловіків пішло зараз на траковий бізнес, у водії-далекобійники. Для пошуку роботи здебільшого працює «сарафанне радіо»: інколи достатньо зробити два-три телефонних дзвінки, щоби люди дізналися, що хтось шукає робітника чи роботу».

Для того, аби відкрити власну фірму в США, досить мати посвідчення водія, номер соціального страхування й покласти на рахунок у банк від 250 до 500 USD, залежно від штату. Реєстрація, кажуть, триває всього кілька годин. Але оформити папери ще не означає розпочати власний бізнес. Якщо не матимеш відповідних обсягів робіт для забезпечення себе чи працівників, коштів на придбання устаткування, досвіду ведення бухгалтерії, прогориш однозначно.

Так жити можна

Як розповів Юрій Крегель, упродовж двох-трьох минулих років у США також далася взнаки криза. Зокрема, у будівельному секторі бракує замовлень, знизився рівень оплати праці. Відчутно зросли ціни на продукти в більшості крамниць, подорожчав бензин. Лише одяг традиційно залишився дешевим.

«Для сім’ї з чотирьох осіб (діти шкільного віку), яка орендує житло в місті, для нормального життя (дозволити собі все їсти й усе носити, витрачатися на кінотеатри й інші розваги) потрібно сьогодні заробляти 4—6 тис. USD на місяць, — підрахував співрозмовник. — Життя за межами мегаполісів коштує дешевше. У середньому один здоровий мудрий чоловік середнього віку може заробити за місяць від 3 до

5 тис. USD. Але тим, хто хоче їхати в США «на заробітки», співчуваю. Їх тут уже немає. Часи, коли за півроку роботи в Америці можна було накопичити грошей на придбання квартири й машини вдома, давно вже минули».

Проте, на думку еміґрантів, причин для паніки немає. Трохи економії, трохи реструктуризації витрат плюс розумне ведення бізнесу й пригоршня удачі — і людина житиме тут на повну потужність.

Канадський варіант

«Канадські українці мають досить гарну репутацію, тому якихось неґативів у ставленні до наших міґрантів я не зустрічав, — розповідає Михайло Канюк із Торонто, який уже понад десять років живе в Канаді. — Частіше неґатив виявляється до росіян, котрих останнім часом тут стало досить багато. Можливо, несприйняття прибульців із Росії можна пояснити тим, що дехто з них удається до різних махінацій: скажімо, відкриває тут фіктивні контори, щоби через три роки отримати громадянство».

Пан Михайло зауважив, що українська влада проґавила шанс добитися запровадження безвізового режиму з Канадою, коли кілька років тому з ініціативи діаспори розпочалася програма реабілітації пам’яті про інтернування українців. Як відомо, після Першої світової війни на території Країни кленового листка тисячі інтернованих українців, які були громадянами Австро-Угорщини, використовувалися в таборах як підневільна робоча сила. Щодо японців, котрі тоді опинилися в такій самі ситуації, канадський уряд уже застосовує різноманітні пільги заради примирення. Перемовини з українськими урядовцями в цьому напрямку, на жаль, так і не було доведено до логічного завершення.

«Офіційно Канада все ще проголошує відкритість до міґрантів, але за минулий рік умови для українців суттєво ускладнилася, — зауважує

п. Канюк. — Досить сказати, що раніше аплікаційні форми для відкриття гостьової візи можна було заповнювати російською чи українською мовою на друкованих бланках, а тепер — тільки на загальноканадському сайті Міністерства імміґрації, причому робити це треба он-лайн лише англійською чи французькою мовою».

Окрім того, значно змінився перелік професій для кандидатів на в’їзд до Канади. Тепер тут потребують радше кваліфікованих штукатурів, аніж власників диплома про вищу освіту. А зовсім недавно канадським урядом було запроваджено зміни щодо надання притулку біженцям. Тепер такий статус отримуватимуть тільки громадяни країн, визнаних «гарячими точками». України в цьому списку, на щастя, немає.

Кількість імміґрантів до Канади, за оцінкою мешканця Торонто, шалено зростає за рахунок громадян США, які активно переводять сюди свій капітал. Кажуть, американці втікають від розрухи всередині країни та розколу нації, який виник через президента Обаму. Окрім того, канадські прерії скуповують японці та китайці. «Якість імміґрантів змінилася. Деякі канадці стали пихатими, від них можна почути: нам будь-кого не треба, маєш знати мову, мати гроші, професію, освіту, — зазначає Михайло Канюк. — Хоча простий українець, леґально потрапивши в Канаду, легко виживе й стане на ноги дуже швидко навіть без знання мови».

Найбільше українців у Канаді працює на будівництві, заробляючи до 5 тис. CAD. Причому для комфортного життя їм вистачає навіть

3 тис. CAD. На відкриття власного бізнесу наважується небагато з них, оскільки ринок тут — незвичний у зв’язку з мультикультурністю канадських мегаполісів. Особливо невелика активність українців на ринку послуг. Принаймні в Торонто працює всього один український ресторан.

А загалом, Канада навіть у час ґлобальної фінансової кризи була визнана найстабільнішою країною світу й пережила її без особливих проблем. «Гадаю, із нинішнього покоління еміґрантів ніхто й ніколи вже не повернеться звідси, — переконаний

п. Канюк. — Кожен українець за п’ять років зазнає психологічних змін, які вже не дадуть змоги повернутися. Ти маєш канадський паспорт, розмовляєш більше англійською, ніж українською мовою, звик засмагати на Кубі. Чого ж пхатися в ту Європу?»

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...