Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Земляки відвідали Ігоря Гордійчука

Автор:

|

Квітень 09, 2015

|

Рубрика:

Земляки відвідали Ігоря Гордійчука
До Ігоря Гордійчука приїхали його односельці Руслан Якобчук, Андрій і Оксана Прокоповичі

До Ігоря Гордійчука приїхали його односельці Руслан Якобчук, Андрій і Оксана Прокоповичі

На початку лютого ц. р. до Вашинґтона разом із дружиною Тетяною для реабілітації у Національному військово-медичному центрі імені Волтера Ріда приїхав полковник Ігор Гордійчук. Центр вважається флагманом військової медицини: щороку медичну допомогу тут отримують десятки тисяч американських військових і членів їхніх родин.

Попри важке поранення полковник мужньо витримав десятигодинну подорож літаком до столиці США й через день після приїзду розпочав реабілітацію. Стати на ноги йому допомагає фізіотерапевт Джесіка Ґудін. Перед Великоднем вояка відвідали його земляки із села Залізниці Рівненської області Руслан Якобчук, Оксана й Андрій Прокоповичі. Зараз вони мешкають у США, а колись 16-річна Оксана Прокопович була його нянею у дитячому садку. Згодом юнак навчався в Київському інституті сухопутних військ Національної академії оборони України, закінчив із відзнакою факультет підготовки офіцерів оперативно-тактичного рівня.
Ігор Гордійчук був ключовою постаттю в боях на Савур-Могилі в серпні 2014 року. Ця висота не вперше була густо зрошена кров’ю в жорстоких битвах. Вона здіймається на 277,9 м угору серед степової рівнини і тому служить важливою спостережною точкою під час бойових дій. З висоти відкривається простір степу на 40 км, а коли в степу їде авто, здіймаючи куряву, то видно його ще далі. У серпні 1943-го німецькі війська використовували висоту саме для такого спостереження, і Червона армія кинула на неї три полки, підтримувані артилерією. Два тижні тривав безуспішний штурм, у якому полягло понад 23 тис. вояків. Німці просто розстрілювали атакуючих із кулеметів. 31 серпня 1943 року німці відійшли з гори. Радянське командування негайно приписало перемогу у бою собі та мобілізувало навколишнє населення збирати трупи, що тривало три дні. Тіла полеглих були спалені, їхні імена залишилися невідомими.
У серпні 2014-го ситуація на Савур-Могилі повторилася. Впродовж двох тижнів російське військо штурмувало гору, встеляючи її схили тілами полеглих. Пізніше вояк Денис Міщенко розповідав, що трупний сморід заважав дихати. Але становище оборонців було незрівнянно важчим, ніж колись у німців. Росіяни першими зайняли висоту й облаштували там спостережний пункт. В оточення довкола гори потрапило три українські бригади, і пробитися до них можна було лише після того, як буде здобуто Савур-Могилу. 3 серпня висоту штурмували українські війська, проти яких росіяни вели постійний гарматний вогонь, підтримуваний танками і снайперами.
12 серпня на Савур-Могилу вирушив спецзагін «Крим», який очолив полковник Гордійчук. 14 розвідників прорвалися на висоту й закріпилися на ній. Їх атакували безперервно вдень і вночі. Розвідники не лише відбивали атаки, а й успішно коректували гарматний вогонь українського війська. Ігор Гордійчук був кілька разів контужений, але продовжував командувати загоном. Бійці майже не спали. Вибух пошкодив радіоапаратуру, і довелося перейти на мобільний зв’язок, який був лише у кількох точках гори. 18 серпня стало зрозуміло, що без підкріплення загін не втримає оборони. Відстань до українського війська сягала 30 км. Спершу біля підніжжя гори, у селі Петровському, був невеликий український підрозділ, але вояки залишили свої позиції.
На допомогу розвідникам рушив на Савур-Могилу Петро Потєхин, із яким ішло восьмеро десантників. До них приєдналися 17 вояків із кіровоградського батальйону територіальної оборони на чолі з Олександром Омельченком і кілька артилерійських корегувальників вогню. Узяли бойову машину піхоти й бронетранспортер.
Прорив був успішним. Але вже 19 серпня полковник Потєхин був важко поранений, десантник Кандела — вбитий. 23-го росіяни розпочали масований наступ. Просування ворога було добре видно з гори. Ігор Гордійчук передавав координати цілей, але українська артилерія вже відступила, і постріли не досягали би ворожих позицій. 24 серпня російська піхота знову штурмувала гору. Щоби вивезти поранених розвідників, за ними вислали вантажне авто, і воно пробилося до оборонців гори. Але у Петровському вороги знищили автомобіль й убили поранених. Наступної ночі загін полковника Гордійчука після 12 діб боїв залишив висоту, яка після відступу українських військ втратила стратегічне значення. Подолали ночами 60 км і вийшли до своїх.
Після короткого перепочинку Ігор Гордійчук знову став у стрій. 29 серпня його група йшла на прорив. Їхали вантажівкою. Ворог накрив її вогнем. Полковника було важко поранено — ворожий метал влучив йому в потилицю, не прикриту шоломом. Він сам вибрався з палаючої машини. І тут групу полонили вороги. Пораненого вони покинули на місці сутички, вважаючи, що він вже не житиме. А він вижив, і лише через дві доби його підібрало авто Червоного Хреста й вивезло до Дніпропетровська. З 1 вересня 2014 року полковник перебував у реанімації нейрохірургічного відділення, переніс кілька операцій. Його стан залишався важким: були запальні процеси в голові, він не міг ні рухатися, ні говорити.
8 листопада 2014-го Президент України у Головному військовому шпиталі нагородив полковника Гордійчука орденом «Золота Зірка», який вручається з присвоєнням звання «Герой України», й орденами Богдана Хмельницького II та III ступенів.
Дружина полковника Тетяна Гордійчук також є військовослужбовцем. Вона — старший солдат військ спеціального призначення. Ігор і Тетяна — з одного села, навчалися в одній школі. Проводжаючи його на військове навчання, дівчина обіцяла дочекатися. І слова свого дотримала. Влітку 1994-го вони побралися. Упродовж 20 років Тетяна завжди була поруч із чоловіком.
Коли до військового шпиталю доставили важкопораненоговояка, ніхто не знав, хто він і звідки. Кілька днів чоловік був непритомним. Лікарі втрачали надію повернути його до життя. Опікувалася пораненим медична сестра Катерина Гордійчук. Коли він прийшов до тями, то повідомив про себе. Виявилося, що вони — із її рідного села, обоє — Гордійчуки. Від неї батьки героя — Володимир і Софія Гордійчуки — дізналися про сина й зателефонували Тетяні, котра відразу виїхала до Дніпропетровська. Вона приїхала з чоловіком на реабілітацію в Америку. У Вашинґтоні він передовсім попросив про зустріч із священиком. Це був о. Володимир Штеляк, настоятель українського православного собору Св. апостола Андрія Первозваного. Потішили героя й відвідини земляків-односельців. Оксана Прокопович привезла зелений борщ, який дуже засмакував воїну. Він попросив повезти його до супермаркету, де продавали яблука, бо хотів відновити спомин про яблука з рідного села Залізниці.
«Головна моямета зараз — навчитися ходити», — сказав їм Ігор Гордійчук. Він уже написав заяву з проханням повернути його після реабілітації на військову службу.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply