Новини для українців всього свту

Sunday, Nov. 29, 2020

Воїни добра

Автор:

|

Листопад 26, 2014

|

Рубрика:

Воїни добра

Антоніна Левчук та Ірина Пилипенко

Українки Тоня Левчук та Іра Пилипенко, котрі давно перебралися до США, упродовж півроку передали українським бійцям допомогу на суму понад 1 млн. USD. 50-60 % «целоксів», бандажів і джгутів на фронті опинилося на передовій завдяки їм.

«Це — Целокс «А», аплікатор. Наш лікар повернувся зі зони Антитерористичної операції (АТО) і розказував, як рятував людські життя. Є поранення (наприклад, у ключицю), на які джгуту не накладеш, але там є артерія, при ураженні якої людина може просто стекти кров’ю», — розповідає 29-річна Тоня, тримаючи в руках кілька видів кровоспинних препаратів.
«Можна, я не відкриватиму? Це все ж таки — життя», — пояснює дівчина і кладе ліки назад до коробки, яких на невеликому складі на Подолі в Києві більш ніж десяток.
Насправді Тоня за освітою — не лікар, а соціолог, а в Америці займається аналізом і прогнозуванням ІТ-сфери. Але поки що вона перебуває у Києві, над проектами працює вночі, а вдень вона — волонтер. У США графік дівчини змінюється з точністю до навпаки.
Антоніна Левчук вперше побувала у Києві після зими минулого року. Доти вона допомагала українській армії дистанційно, зі США. ІТ-аналітик тепер знається і на тому, які препарати є ефективними при важких пораненнях, яке обладнання потрібне при транспортуванні людей із фронту та як завезти в Україну великі партії ліків для фронту.
«Перші валізи із «Целоксом» везла моя мама. На українській митниці її «обшманали», ліки хотіли відібрати. Мама сказала: «Не віддам, лише через мій труп. Або зі мною поїдете в Донецьк і роздаватимете там самі», — пригадує Тоня.
Маючи таку маму, дівчина була певна: ліки в Україну таки потраплять, про що Тоня написала у Facebook, гарантуючи доставку, лишень би гроші перераховували й на них можна було купити таку потрібну «медицину».
Тоді ж 36-річна Іра забрала із сімейного бюджету та випросила у знайомих кошти на медикаменти для українських бійців, але переживала, як препарати мають добратися до України — чинником ризику була українська митниця.
Помітивши повідомлення Тоні про те, що ліки точно вдасться доставити до України, Іра написала їй. Це стало початком спільної справи, яка врешті вилилась у кілька місяців закупок і передачі ліків через знайомих, котрі їхали в Україну («Платиш 150 доларів за додаткову валізу, пакуєш ліки і відправляєш»), а у вересні, коли через їхні картки пройшло вже понад 400 тис. USD — у створення Благодійного фонду Save Lives Together.
«Чи ви уявляєте собі, як непросто зареєструвати благодійний фонд в Америці, який збиратиме кошти на українську армію? Це — особливий статус, який дає змогу не платити певних податків. Тобто гроші, які ми отримуємо на наш фонд, мали б іти в бюджет США, — розповідає п. Пилипенко, пояснюючи, що у них — надзвичайно сувора звітність, зокрема вони мають доводити, що допомагають саме українським бійцям.
Між тим, дівчині телефонує знайомий волонтер, котрий тривалий час намагається переконати її зустрітись із виробниками інших ліків. Іра — грамотний економіст, вона легко оперує цифрами і фактами, аргументує купівлю саме «целоксу» результатами досліджень, на останнє зауваження про «порядок із документами» втомлено додає: «Ви жартуєте? Нас перевіряє американська митниця, ми — благодійний фонд. Як ви собі гадаєте, чи вони випустили б із країни щось, на що немає дозволу?»
Не дуже просто й збирати гроші у США, пояснюють дівчата. «У нас же не просто приходиш і просиш гроші — тебе мають відрекомендувати, маєш показати папери, підготувати презентацію», — розповідає Іра з ледь помітним акцентом людини, котра давно живе в англомовному середовищі. Її «у нас» уже не означає Україну.
Ірина Пилипенко мешкає у США вже 14 років, тут у неї – робота, сім’я, щоправда, часу на них а активістки геть немає.
«Дитина мене вже не впізнає, — зітхає волонтерка й швидко опускає очі, щоб доскладати рюкзак медика підрозділу — такі наплічники, розроблені у США, тепер передадуть розвідці. У кожному — «медицини» для групи з десяти осіб на суму приблизно 350 USD.
Хоча цей проект із наплічниками належить не Левчук-Пилипенко, а Дмитрові Топчієві, дівчата допомагають колезі з доставками в Україну. Самі ж мають намір закупити медичне обладнання для реанімобілів, шпиталів — у США є спеціальний напрямок розробок для потреб військових медиків, наприклад, антишокові штани.
«У них можна перевезти на далеку відстань солдата з дуже сильним пошкодженням ноги. Коштують 600 USD, але вони справді потрібні для евакуації», — ділиться набутим досвідом Тоня.
Дівчата мають право купувати в Америці апарати для вентиляції легень і вже домовились із виробниками. Жартують, що їм роблять такі знижки, яких не має навіть американська армія. Значно дешевше, аніж у травні, волонтерки уже закуповують і «Целокс». Це — не той продукт, який постійно є в наявності. Тож Тоня й Іра працюють із виробниками і чотирма постачальниками, котрі дають найнижчі ціни.
«Коли приходить перша партія, нам надсилають про це повідомлення, ми одразу все оплачуємо. Далі пакуємо та відправляємо вантаж в Україну. На цей момент в Україні вже всі дозволи-папери готові – і в Міністерстві соцполітики, і в Міністерстві оборони. Така система у нас працює лише місяць, це Дана Ярова все налагодила в Україні», — тішиться Тоня.
До речі, з фразою: «Купити весь «Целокс» – в Іри Пилипенко пов’язана історія початку її волонтерства. «Це був травень, я передала першу партію з 550 пакетиків і зателефонувала Дані Яровій, аби спитати, чи все гаразд. Вона сказала, що її підняли о четвертій ранку — на літаку привезли пораненого без рук. Був іще хлопець, котрому відірвало ногу. Дана розповіла, що зараз цьому хлопцю сипатимуть «Целокс». Я пообіцяла, що куплю весь «Целокс», який існує у світі, якщо цього хлопця врятують. Його врятували. Тоді ми й почали цим серйозно займатися», — пригадує Іра.
Розмова про ліки чергується зі спогадами про невдалі спроби повернення в Україну «ганьби і гальма країни» (тільки так і не інакше волонтерки називають Януковича) і прогнозом щодо наближення цивілізації в Україні (п’ять років замість 50, як це могло бути до революції), про підтримку світом України.
«Я це бачу зі збору коштів, з інформації, яку отримує мій чоловік-економіст (він працює у Федеральній резервній системі США). Увесь цивілізований світ вважає Україну Європою. Тепер усе залежить від того, як ви поведетеся», — переконана Ірина Пилипенко.
Тоня додає, що має в США чимало знайомих, котрі продають на аукціонах абсолютно різні речі, щоби зібрати кошти на АТО: від патріотичних браслетів і вишиванок до весільної сукні. З перемир’ям Save Lives Together збір грошей ускладнився. Американці звикли вірити своєму телебаченню: якщо воно інформує, що в країні – перемир’я, армія забезпечена всім на 80 %, як про це каже Міністерство оборони, то вони не дуже охоче віддають гроші.
Хай там як, про перешкоди й труднощі дівчата говорять неохоче, інша річ — плани. По закінченні війни треба буде давати раду з посттравматичним синдромом, займатись реабілітацією поранених. «Якось один американський знайомий запитав у мене: «У вас у Києві є найглибша станція метро, а як довго туди на ліфті спускатись?» Я кажу: ну, там два ескалатори є. Він мені: «А інваліди як пересуваються? А мами з візочками?» Лише тоді я зрозуміла, що дитячі візочки завжди зносили на руках», — каже Тоня, емоційно жестикулюючи.
«Ви ж хочете жити цивілізовано, а ми прагнемо допомогти», — просто констатують засновниці Save Lives Together.

Галина Титиш, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply