Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 22, 2020

В Українському народному домі відбулася прем’єра вистави «Там матір добрую мою»

Автор:

|

Квітень 04, 2013

|

Рубрика:

В Українському народному домі відбулася прем’єра вистави «Там матір добрую мою»

В Українському народному домі на ознаменування 199-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка 10 березня ц. р. відбулася прем’єра вистави народного артиста України Івана Бернацького «Там матір добрую мою». Постановка вразила своєю несподіваною спрямованістю: мистець узяв на себе громадянську мужність підняти розмову про соціальне сирітство в Україні. Із виваженою мудрістю зіставивши долі та століття, Іван Бернацький обрав для висвітлення трагічної глибини цієї загальнонаціональної проблеми творчість Великого Кобзаря. Поєднавши в одній виставі характерологічно різні образи змальованих Шевченком матерів, майстер талановито заплів їх у єдиний сюжет із сьогоденням України, створивши соціально-актуальний твір, який своєю болючою щирістю торкнувся серця кожного глядача. Вибір теми не був випадковим.

Соціальна знерухомленість
Шарпання народних обранців із партії в партію, розсвареність політичних лідерів, невиконані обіцянки — усе це сприяло розвитку млявості українського суспільства, накучугурило нечутливість до наболілих проблем, таких як вибори, мова, майбутнє країни та родини. Прикро, але доведеним фактом є те, що в пересічній українській сім’ї атрофія відповідальності більше уразила чоловіків. Це – парадокс сьогодення, бо за чоловіком у всі часи залишалася роль годувальника й голови в родині. Тепер же багато хто з них, наразившись на гострі кути економічної кризи, впав у стан безпорадності й знерухомився соціально, поставивши тим дружину, матір перед необхідністю взяти на себе відповідальність за виживання в матеріально скрутні часи.
Зараз 7 млн українців шукають по світах статків і кращої долі. Здебільшого – наймитують. Доглядають чужих батьків і чужих дітей, полишивши власних на родичів, а то й просто на знайомих. Такий стан речей сприймається суспільством без особливого здивування та спротиву, і це – ще одна ознака впадання народу в анабіоз. Та добре, що епідемія байдужості поширилася далеко не на всіх чоловіків. Іван Бернацький, актор, режисер, народний артист України, чутливою душею митця спостерігши трагедію дітей, що стали сиротами за живих батьків, підняв знамено творчості Шевченка на захист української родини.

Про драматичну студію
Драматичній студії п. Бернацького виповнилося 10 років. За цей час було поставлено чимало вистав. Цим може похвалитися не кожен театральний колектив. Мистець увесь час перебуває у творчому пошуку. Постійно вдосконалює технічне оснащення, урізноманітнює сценічні ефекти, співпрацює з фахівцями високого рівня. Музичне оформлення своїх вистав Іван ось уже кілька років поспіль довіряє лише Сергію Душенковському, композитору й відомому аранжувальнику. Удалою знахідкою Івана стало за діяння для світлового оформлення Ніни й Стаса Тєрєнтьєвих.
Не кожен професійний театр може похвалитися такою представницькою колекцією автентичного українського одягу, яку зібрав у своєму музеї Іван Бернацький. Бо для нього не існує несуттєвих дрібниць. Заради точного відображення художнього замислу Іван разом із художником Михайлом Барабашем одягнув своїх акторів у справжні, часів Тараса Шевченка, костюми. Вишита білим по білому сорочка, плахти, байбарак, намітки, справжні коралі — усе це допомагає акторам повніше перевтілитися та відобразити дух тієї епохи.

Збагатили виставу віршами
За останній рік студія надбала нові таланти. Оксана Гап’юк, Володимир Левицький, Оксана Вовк, Ірина-Діана Макарук, Оксана Бавдис, Роман Верхняк, Марія Пруська, Ксенія Качурак, Сергій Тарновецький – усі вони познайомились у молитовній групі «Чисті серця» при церкві Святого Юра. Їхній керівник Михайло Мендюк, спостерігши творчу обдарованість молоді, порекомендував своїх підопічних п. Бернацькому. У спектаклі вони виконували ролі полишених дітей. Емоційна безпосередність і щирість у поєднанні з творчими здібностями молодих акторів досягла апогею у відгуку глядачів. Бо там, далеко, по той бік океану, – їхні діти або діти їхніх родичів.
На початку все було, як зазвичай. Переповнена глядачами зала свідчила, як завжди, про небайдужість українців Америки до творчості Івана Бернацького. Місць бракувало, і ті, хто припізнився, задовольнялися приставними стільцями. Чимало чоловіків і жінок прийшло у вишиванках. Атмосферу врочистості доповнила прониклива промова пароха церкви Св. Юра ігумена Вернарда Панчука. Він подякував Українській федеральній кредитовій кооперативі «Самопоміч», корпорації «Міст-Америка», Українському народному домові й українській крамниці «Арка», за допомогою яких цей спектакль відбувся. Парох підкреслив значну роль драматичної студії й особисто п. Бернацького у збереженні традицій української культури. Після цього високопреосвященний владика Павло Хомницький благословив громаду та запросив до молитви за Тараса Шевченка.
Пригасло світло, надавши ще більшої виразності вишуканій скромності декорацій сцени. У тумані, що то легенькими хмарками здіймався вгору, то лагідними хвилями котився під ноги глядачам, величаво постало золотаве дерево — символ вічності життя. Під ним – кінь як нагадування про швидкоплинність усього земного й устремління українців до пошуку радощів у родині та роботі.
У жагучо-болюче: «Мамо, повертайся!» – уплітається «Аве Марія» Шуберта. Спершу тихо, потім – щораз голосніше, звучніше. Із боку глядачів до сцени наближається Люба Щибчик, солістка Київської опери. Її лірико-драматичне сопрано журливо зноситься в небо як поєднана материнська молитва із чужини до Діви Марії з надією на захист та оберіг для полишених удома дітей. Спів Люби розчиняє щемні дитячі жалі в повітрі, і вже не одна рука в залі тихо втирає сльозу.
Монологи струменять сумом, сподіваннями та зневірою водночас. Наперед виходить маленька дівчинка. Вона пам’ятає маму тільки з фотокартки. Їй не було ще й рочку, як ненька поїхала.
— Альо, ти – моя мама? Дякую тобі за гарні речі, мамочко. Скажи, що ти приїдеш… Я маю для тебе подарунок… Бабця казала, що ти Америку більше любиш, чим мене.
Голос Люби міцніє, наповнюється вмиротворенням, вливає в душу спокій. І на очах у глядачів, не змінюючи вбрання, тільки за рахунок емоційної насиченості виконання співачка постає перед залою в образі Богородиці. Зупиняється біля дівчинки, простягає руку над її голівкою, перебираючи на себе її захист і покровительство. Молитовна пісня Пресвятій Богородиці зливається з голосами дітей, досягаючи апогею почуттів у кожній драматично насиченій сцені спектаклю.

Із палітри жіночих образів
З усієї багатої палітри образу матері в Шевченка режисер відібрав три віддалено-полярні: жертовну Ганну з «Наймички», занапащену паном божевільну з «Відьми» та звироднілу душею вдову з поеми «Утоплена». Вразила виконанням ролі Ганнусі з поеми «Утоплена» Христина Місюк. Рівнозначне насичення сценічного простору пластикою мови та рухів актриси, гра світла і тіні, що відтворювала мерехтіння води в місячну ніч, хвилі сценічного туману, який то пестився в Ганнусі під ногами, то здіймався вгору, сповиваючи її в тугу та розпач Рибалоньки, — удалим поєднанням усіх цих складових режисер зумів досягти висоти передачі містичності та, водночас, людської реалістичності намальованих Шевченком образів.
Найвище сценічне навантаження мистець довірив артистці Людмилі Грабовській. Цьогорічну виставу можна сміливо назвати її бенефісом. В обох діаметрально протилежних за життєвим сценарієм ролях — Ганни в «Наймичці» та Відьми в поемі «Відьма» — актриса талановито переконлива. Система Станіславського допомагала їй миттєво перевтілюватися з одного образу в інший, а відчуття мелодики слова забезпечив її неабиякий співочий дар.
Особливого значення режисер надав поєднанню гри актриси зі співом Люби Щибчик. Під вокаліз Скорика «Мелодія» та крики чайки Ганна виходить на сцену. В унісон актриса й співачка точно та повно відображають увесь вихор почуттів героїні: ніжність до немовляти, сум’яття думок перед невідомістю, розпач і безнадію від усвідомлення неминучості розлуки та спустошуючий спокій після ухвалення рішення віддати дитину чужим людям. А квиління чайки — як невтішне безсловесне ридання душі. Мати кладе під чужий тин сина, і Люба змінює вокаліз на колискову як звірення Ганни на Божу волю та людську милість.
«Аве Марія» звучить у виставі ще двічі. Оду стражденному материнству Відьми Люба Щибчик виливає в «Аве Марія» Каччіні. Збезчещена паном, вигнана людьми з власної хати, не маючи куска хліба, вона спочатку самовіддано бореться за виживання дітей, а потім, утративши їх, збожеволіла й знавісніла, шукає своїх діточок по світу.
Третю «Аве Марія» — уже Баха-Гуно – Люба співала в епілозі, коли сцену наповнив гомін тих же дітей, що й у пролозі вистави. Але зараз вони сповіщали світові дзвінкими голосами: «Моя мама їде!», «Мама їде додому!» Урочиста й велична молитва віншувала справдження мрії про маму, про родину, про часи, коли:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.
Було трохи жаль, що в цій виставі так мало вдалося побачити гри самого Івана Бернацького. Як справжній наставник, він у спектаклі поступився місцем юним талантам. Але й ті невеликі епізоди в поемі «Відьма» продемонстрували вершини його акторської майстерності. І головне – засвідчили його високу громадянську позицію, небайдужість до долі України й українців. «Я буду щасливий, — сказав сам народний артист України, — якщо після моєї вистави хоча б одна мати захоче повернутися до своїх дітей».

Надія Бурмака

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply