Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Українки розповіли про свій шлях до Америки

Автор:

|

Грудень 04, 2014

|

Рубрика:

Українки розповіли про свій шлях до Америки
Корабель Marine Jumper, який перевозив українців до Америки

Корабель Marine Jumper, який перевозив українців до Америки

У київському видавництві «Смолоскип» готують до випуску збірку «Тернисті шляхи до Америки», до якої ввійшли розповіді жінок літнього віку з «Українського села» в Сомерсеті (штат Нью-Джерзі) про те, як вони потрапили з України до США. Властиво, в усіх шлях був однаковий: вони разом із батьками втікали від більшовицького фронту, а за ним ішли нові переслідування, яких українці вже зазнали перед початком Другої світової війни. Але кожна доля була іншою, тому що усе наше життя складається з розмаїття зустрічей і подій.

Із-поміж жіноцтва в «Українському селі» Катерина Гуцул (у дівоцтві — Кухарчук) має родовід‚ особливо наближений до визвольних змагань 1918-1922 рр. Вона народилася в Польщі, де українське військо було інтерноване у таборах в Каліші, Олександрові-Куявському, Вадовицях і Ланцуті. Станом на 26 грудня 1920-го, було близько 15 тис. вояків, 984 державних службовці й цивільні особи. У листопаді 1921 року вони здійснили останню спробу підняти повстання в Україні проти радянської влади. 30 червня 1924-го армія Української Народної Республіки (УНР) була розпущена остаточно.
«Мій тато Юхим і мама Віра разом були у війську УНР. Умови життя в таборах інтернованих були важкими, але там діяла «Українська станиця», розвивалося культурно-освітнє життя: курси для неписьменних, фахові школи, хори, театральні групи, релігійне життя, преса. Були ще дитячий садок, школа та гімназія. Я народилася 18 грудня 1922 року, спершу навчалася в польській приватній школі. Таборову гімназію довелося закрити, бо колишні вояки залишали табір і бракувало учнів. Тато малював на продаж картини, а мама ще з табору навчилася вишивати й разом із іншими жінками заснувала майстерню ручних робіт, вироби якої продавали у Лодзі, Варшаві й інших містах. Це дало змогу віддати мене до гімназії у Каліші, де у 1886-1887 рр. учив дітей російської мови відомий письменник Іван Нечуй-Левицький. Я вибрала для навчання німецьку, що мені потім дуже стало в пригоді», — розповідає п. Катерина.
Радник Скарбової палати у Львові Іван Голубович, батько Лариси Пенцак, не міг знати, що диктатори двох потужних держав уже готують війну, яка докорінно змінить усе життя його невеликої сім’ї. Перші тижні вересня 1939-го минули у тривозі, але без відчутної загрози для Голубовичів. Усе змінилося, коли до міста ввійшли союзники Гітлера — червоні, котрі мали безоглядні каральні служби. Польського службовця Голубовича негайно заарештували. Але ще не настав час нищення міської адміністрації, тому його випустили, щоби невдовзі знову кинути за ґрати. Між СРСР і Німеччиною була укладена угода про виїзд людей на Захід, якою скористалися близько 10 тис. українців. Іван Голубович мав рідню в Лодзі, тож йому виїхати дозволили. Він знайшов роботу в Українському центральному комітеті, який опікувався українством. Його провідником був Володимир Кубійович. Потім родина потрапила до Відня.
«Утікаючи з Відня, ми та ще кілька родин зупинилися ненадовго в малому містечку в горішній Австрії. Була там родина Гузарів — батьки та Любомир із сестрою. Ми зустрічалися, коли йшли до штольні ховатися від повітряного нальоту, а опісля разом бавилися ляльками. Любомир був при цьому й неодмінно хрестив наші ляльки. Уже тоді він відчував своє пастирське покликання», — пригадує п. Лариса.
У таборі для переміщених осіб 16-річна Лариса зустріла старшого за на три роки Дмитра Пенцака. Чекання на шлюб було тривалим, тому що дівчина виїхала до США, а її наречений — в Арґентину. За сім років назбиралося дві повні валізи листів від нього. Родинне життя розпочали уже в США. Воно було щасливим: Лариса народила доньку Роксоляну та синів Ростислава, Ореста й Адріяна.
Настя Фурманець зберегла листи від свого діда Антона Фесака до його сина й Настиного батька Мусія Фесака. Дід прислав завірене 21 серпня 1926 року у сільській раді села Засулля біля Лубен на Полтавщині посвідчення про те, що він здатен утримувати родину свого сина як голова двору, котрий має «трудову норму землі 12 десятин на 13 їдців, ріжні жилі та холодні будівлі, двоє коней, дві корови, та инше ріжне рухоме майно, взагалі господарство середнє і в’їзд у це господарство із-за кордону, з Польщі, сина Фесака Мусія Антоновича на безробіття в С.С.С.Р не пошкодить, бо таке господарство може утримувати приїхавшого з-за кордону».
Хутір Антона та Євгенії Фесаків містився над Сулою, за 10 км від Лохвиці. Подружжя походило з козацького роду й мало синів Петра, Григорія, Мусія та доньку Одарку. Мусій Фесак воював за вільну Україну з 1918 року і разом із військом України наприкінці 1920-го опинився у Польщі. У таборах для інтернованих вояків жилося сутужно, тож Мусій, почувши про набір робітників на лісозаготівлі, поїхав до Сувалок, де в селі Плотичному працював на тартаку, перевозив потягом деревину з лісу. У селі він познайомився й узяв шлюб із Владиславою Яворовською, молодшою за нього на шість років.
На виїзд до Америки чекали у Мюнхені. 10 лютого 1948 року Мусій Фесак почав щодня записувати події свого життя в зошиті. Свій щоденник він вів до 24 травня 1948-го. Перший запис повідомляв про виїзд родини до Зальцбурга, а звідти — до Мюнхена, де у таборі вони почали проходити усі процедури перед виїздом до США. Переїзд залагодила організація Church World Service. У консула не відразу вдалося пояснити, що Мусій походить не з Росії, а з України, бо американці не розуміли такого поділу. Не бачили різниці. Вдовольнилися тим, що він приїхав до Мюнхена з Польщі.
У Бремені спершу жили у таборі. Чекали на корабель. Вчили англійську мову. 2 травня усіх запросили на прощальну вечерю. «Не думайте, що вам буде зле в Америці. Ваша традиція залишиться при вас, ваша національність залишиться при вас. Якщо будете порядними людьми, то вам допомагатимуть, доки не станете на ноги», — сказав керівник табору. Це всіх підбадьорило.
9 травня у порту Бременсгафен вони піднялися на борт корабля Marine Jumper. «Обслуговували нас американці. Столи були заслані скатерками. Почали подавати з хліба, якого наставили на столі скільки хочеш. М’ясо, смажена картопля, макарони, сир, салатки, гірчиця, помідори, компот, по одному яблуку, кава або чай. Цукор стоїть на столі, бери скільки хочеш. Масло також, скільки хочеш шмаруй. Так що тільки подивишся, то вже ситий», — записав до зошита свої враження Мусій.
21 травня корабель прибув до Нью-Йорка. Уже здалеку була дивовижа для Мусія: «Авта, мов бждоли, літають, одні у вулик, а другі з вулика. Все це виглядало, як щось таке страшне. Як вони там їздять? Нам на перший раз то страшно було дивитися». Ще здивувало: «Тут сала ніхто не бере, тільки ті, що приїхали, то ще купують, але і то вже не хотять його їсти. Але як пригадаєш, що якби колись було це сало, то вже нічого іншого не хотілося б, бо бракувало навіть картоплі».
Про свою подорож за океан розповіли Валентина Шепель із села Лобачевого біля Володарки на Київщині, Ніна Наливайко з волинського села Паридуби, Валентина Сизоненко з села Одарівки на Запоріжжі, Броніслава Скорупська з поліського села Шахворостівки, Софія Лонишин із села Глудного Львівського воєводства у Польщі, Оксана Лобачевська зі Львова. Розповіді записав журналіст Лев Хмельковський, видання спонсорувала Фундація імені Івана Багряного.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...