Новини для українців всього свту

Thursday, Nov. 26, 2020

У Нью-Йорку заговорили поранені воїни

Автор:

|

Листопад 13, 2014

|

Рубрика:

У Нью-Йорку заговорили поранені воїни
Тарас Полатайко й працівниця інституту Олена Сідлович

Тарас Полатайко й працівниця інституту Олена Сідлович

В Українському інституті Америки 28 жовтня відкрилася фотовиставка мистця Тараса Полатайка «Війна. 11 портретів», яка триватиме до 12 листопада. У залі виставлено фотопортрети 11 молодих чоловіків, котрі воювали за Україну на її східних теренах, були важко поранені в боях і тепер одужують у військовому шпиталі української столиці. Біля кожної великої за розміром світлини є радіонавушники, у яких звучать розповіді цих юнаків.

Виставку вже побачили в Києві, Одесі й Торонто. Після Нью-Йорка вона побуває в Оттаві, Калґарі, Львові, Чернівцях та інших містах. Мета виставки — збір пожертв на користь поранених. Власне, ця мета й обумовила створення виставки.
Тарас Полатайко виріс у Чернівцях, у родині художника Яреми та Вероніки Полатайків. Учився в художнiй школі, яку обрав, як він сам розповів, щоби не йти з волі батьків до музичного училища, де багато часу забирали тренувальні заняття. Віктор Макогон, директор художньої школи, прищепив хлопцеві любов до мистецтва.
Потім Тарас навчався у Московській художній академії ім. Сергія Строганова, і 1989-го, коли до Москви завітала делегація з Канади, йому запропонували продовжити здобувати освіту за кордоном, дали стипендію і власну майстерню. Відтоді художник живе в Канаді, але майже щоліта приїжджає до батьків у рідні Чернівці.
Твори п. Полатайка показують у багатьох галереях, про його виставки говорить увесь мистецький світ, його картини є у приватних колекціях найвпливовіших людей планети, зокрема автопортрет художника купив Біл Ґейтс.
До Києва мистець цього року приїхав на запрошення Національного художнього музею для здійснення проекту «Спляча красуня», відеотрансляцію якого у київському «Арсеналі» одночасно дивилося в Інтернеті близько 3,5 млн людей із різних куточків світу. Автор присвятив проект доньці Марині. Він тривав від 22 серпня до 9 вересня ц. р. і полягав у тому, що в залі музею спала красуня, повз яку проходили люди, і кожен її цілував. Красуня могла прокинутися на обраний нею поцілунок, але умовою було подальше одруження обох — і красуні, і «принца».
Спершу на проект зголосилося близько 100 красунь, але після того, як вони дізналися про обов’язковий шлюб, залишилося лише 20, із-поміж яких мистець вибрав п’ятьох. Останньою була Яна Гуржій, котра розплющила очі на поцілунок дівчини – Каті Копиленко. Учасницю здивувало, що хтось поцілував її не в уста, як це робили інші, а в чоло. Спляча красуня символізувала Україну, яка усе ще в масі своїй спить і чекає на принца.
Під час здійснення цього проекту художник захопився думкою про допомогу війську України, але музей не мав права допомагати армії, а міг лише підтримувати постраждалих від війни. Це й привело Тараса на початку серпня до поранених. Перші відвідини були нелегкими. Поранені зустріли його з недовірою, не хотіли ні фотографуватися, ні розповідати. Потім спілкування полегшилося. Звісно для 19-літніх юнаків незвично було говорити в мікрофон. Лікарня була сповнена професійних звуків. Коли асистент переписував розповіді з диктофона, то усунув звукове тло, але Тарас наполіг на його відновленні, бо таким є життя. Усі фотографовані лежать, під головами – подушки. Це також не було випадковим: у такому ракурсі обличчя не напружені, а очі — промовисті. Чорно-білі світлини, змучені очі — ось вислід війни.
Про що розмовляють поранені вояки? Передовсім про те, як полегшити перебування їхніх побратимів у зоні бойових дій. Сергій Овражко походить із Хмельницької області, жив у Борисполі, на фронт пішов добровольцем під псевдом «Динаміт». Не було в нього страху, був інстинкт самозбереження. «В армії — повний безлад. Тих генералів треба гнати з війська мітлою та позбавляти звань. Ніхто не знає, де хто воює, стріляють по своїх. Немає планшетів, комп’ютерного забезпечення у штабах. Спали в лісі, на землі. Бронежилетів у нас не було, бо ми — розвідники. Якось півночі рікою йшли у воді. Але настрій був піднесений. Мій покійний друг із Волині, коли їхали Слобожанщиною, сказав, що за таку землю можна віддати душу і тіло», — розповідає Сергій Овражко.
Василь — із Обухівського району, воював у батальйоні «Айдар». «Я був на Майдані, в Українському домі, коли підійшов автобус, аби брати добровольців, і вже вранці 8 травня я був біля Луганська. Війна у мене не вперше, я був у Афганістані. Але там ми знали, де ворог, а тут не розбереш, хто – свій, хто – чужий. Коли стріляє до тебе, то стає зрозумілим, що це — ворог, але буває запізно… Місцеві люди допомагали розпізнавати ворогів, які ховалися серед населення. Молодих навчили стріляти, а потім уже сама війна стала для них школою. Багато загинуло, багато поранено. Військо не є забезпечене, навіть не має ношів. Мене тягли на рядні. А довкола – пил, багно. Треба було аж за 200 км до Харкова везти, щоби там надали медичну допомогу». — каже він.
Олег із батальйону «Донбас» — важко поранений, не знає, чи встане, але сповнений надії знову повернутися в батальйон. Лікарі вселяють у нього надію. Якщо пощастить устати, то повернеться до своїх на війну. Має доньку восьми років, яка не знає, що сталося з татом, а також батька й маму, брата. Сам він — із Калуша Івано-Франківської області. Десять юнаків звідти було на Майдані, звідки й пішли вони на війну.
Денис — із Хмельницької області, став контрактником після строкової служби, воював у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Місцеве населення, отруєне російською пропагандою, зустрічало вороже. Називали вояків фашистами та бандерівцями. Особливо важкими були бої між 2 травня і 3 червня, коли його поранили. Війську бракує сучасного обладнання для виявлення мін, радіозв’язку, тепловізорів, приладів нічного бачення, медичного спорядження, стверджує боєць.
«Ще в тренувальному центрі «Десна» нам обіцяли повне спорядження, але нічого не дали. Коли прибули в околиці Луганська, два російських безпілотники постійно кружляло над нами, один ми збили. Одну роту послали на підтримку передової лінії, а бронежилетів не було, то інші вояки віддали свої. Ми ж пішли на блокпост. У наметі на десять осіб мали жити 30 вояків. Спали під кущами, під деревами, у калюжах. Просушити одяг не можна. Бронежилетів нам так і не дали, пізніше їх волонтери привезли. Ми потребували приладів нічного бачення, але не дочекалися», — розповідає інший боєць Роман.
«Частина нашого батальйону вела бої на Донецькому летовищі. Бракувало фахових командирів. Молоді офіцери прийшли у бригаду, не знаючи, як обслуговувати гармату. Усі бойові настанови були видані ще 1942 року, для іншої війни. Тепер не можна воювати за принципом: шаблі наголо, уперед! Я раніше був у війську за контрактом, але 2001-го, коли прем’єром була Юлія Тимшенко, у нас відібрали платню, чергу на житло, то я пішов геть. 11 березня мене покликали до війська. Видали уніформу, якої вистачає на місяць, бо вона лежала на складах й уся протрухла. Самі купуємо одяг. Бронежилети не витримують пострілів. Техніка — не в дугу. Координації між штабами немає. Сьогодні другого батальйону 72-ї бригади не існує, тому що його розкидали: одних – до Зеленопілля, інших — на донецьке летовище», — ділиться спогадами ще один воїн, Олександр («Джокер»).
«Бракує датчиків антиснайперської боротьби, засобів особистої медичної допомоги, безпілотників для розвідки, коліматорних прицілів, далекомірів, бронежилетів, засобів захисту танків і бронемашин», — каже солдат Діма. «Я був два тижні на блокпосту між Щастям і Луганськом. Не було хліба, дуже хотілося овочів і фруктів. Ми втримували позицію, але 8 липня мене поранило», — доповнює його Роман.
«Там узагалі нічого не було. Бронежилети – такі, що можна ножем пробити. В окопах сиділи по шию у воді. Ліків не було. Якось я поганою їжею отруївся, заступив на пост і знепритомнів, лише вранці трохи очуняв. Їжі не було, води не було. Забезпечували лише офіцерів, які в наметах їли згущенку, а ми сиділи і їм до рота заглядали», — згадує Сергій.
Інші теж вели мову про нестатки у війську, про незадовільне постачання й невміле керівництво. Після відвідання виставки з’являлася надія, що Тарас Полатайко все ж збере пожертви бодай для кількох поранених, котрі потребують допомоги.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply