«У 50 літ вступила в Чиказький університет. Докторську захистила у 75»
87-річна Оксана Роздольська-Маслянко, донька відомої української письменниці Лесі Верховинки, приїхала на Батьківщину, щоб вклонитися рідній землі. Коли їй виповнилося п’ять років, батьки відійшли у кращий світ. Залишилася сиротою. 1944-го, коли мала 14 років, разом із родичами по маминій лінії виїхала до Австрії, а звідти — в Арґентину. Тепер уже 61 рік живе у США. Народила та виховала дев’ятьох дітей. У 50 років у вступила в Університет Чикаґо, захистила докторську дисертацію. Делятин (там народилася і виросла її матір) та Львів (навчався і працював дідусь, а другий чоловік Роман Маслянко був професором Львівського національного університету ветеринарної медицини) вважає своїм домом.
У п. Оксани бездоганна літературна українська мова. Важко повірити, що ця жінка 73 роки прожила на еміґрації. Гімназію закінчила у Відні, де предмети викладали німецькою. Шість років в Арґентині чула іспанську, а в США — англійську. «Двоє моїх найстарших дітей народилися в Арґентині, ще семеро — в Чикаґо. Вдома розмовляємо українською, тож діти (хтось одружився з українцями, хтось — із американцями) знають і люблять рідну мову», — розповідає жінка.

Леся Верховинка з донечкою Оксанкою, 1932 р.
Оксана Роздольська-Маслянко у Чикаґо багато літ входить до Союзу українок Америки (СУА). Каже, що найстаршій членкині Любові Шереметі — 92 роки, наймолодшим — по 20. При церкві та СУА відкрили два україномовні дитячі садочки. У кожному — близько 30 дітей. Церква та Союз українок Чикаґо фінансово допомагають не лише пораненим воїнам антитерористичної операції, котрі лікуються в Америці, а й сім’ям в Україні, які у війні з Росією втратили годувальників.
«Підтримуємо стосунки із СУА в усіх штатах. Від 2014-го кілька родин приїхало до Америки, але масової еміґрації немає, — зазначає п. Оксана. — Щоправда, з початку 1990-х за океан перебралося так багато родин, що в Чикаґо сформувалося Ukrainian village.
Зі Львова з діаспори відправили до Чикаґо твори українських сучасних письменників. Питаю, чи в Чикаґо є українська книгарня? «Донедавна була. Закрили. Нерентабельно. Мало людей купували українські книжки. В окремих крамницях продають словники, історичні твори, а белетристики мало. Тож купила і відправила в Чикаґо 57 книжок, зокрема Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Рубчака, Галини Пагутяк, Галини Вдовиченко, Андрія Содомори, Юрка та Софії Андруховичів, Андрія Кокотюхи. Кілька років тому впорядкувала і видала у світ книгу своєї матері, Лесі Верховинки, «До Делятина на крилах мрій», в якій зібрала поезію, новели, оповідання, драматичні твори, її листи з Відня до родичів у Делятин.
«Відень запам’ятався в образі матері: висока на зріст, карі очі, темне волосся. Часто ходила зі мною на прохід, — згадує п. Оксана. — Батька (Теофіл Кучковський — родом із Буковини) пам’ятаю менше. У десять років маму віддали до приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові. Там із відзнакою отримала свідоцтво, яке давало право навчатися в університеті. За панування Польщі українській молоді важко було вступити в університет у Львові. Тому вчилися у Празі та Кракові. Батьки поїхали до Відня. Там і запізналися. Тео (так мама ніжно називала тата) отримав австрійське громадянство. У Відні він працював лікарем. Там і я народилася. З дитинства розмовляю німецькою. У липні 1935-го важко захворів батько, мама привезла мене до Делятина. У жовтні тато помер. За півроку мама застудилася і в 33 знайшла вічний спочинок у Делятині, в родинному склепі Лагодинських».
«Навесні 1944-го галичани казали між собою: наближається фронт, скоро прийдуть совєти, — править далі жінка. — Багато галичан зібралися за кордон. У польському місті Криниці зійшлося нас кількадесят тисяч. З родини Лагодинських — вуйко, дві тети й я. Біженці купили коней, вози. Поклали на них клунки. Одні поїхали «на Мадярщину», а ми — «на Словаччину». Коней словакам продали за безцінь. На роботу до Австрії нас везли товарними потягами. Годували двічі на день. Вранці — чорна кава з хлібом із варенням, на вечерю — страва, схожа на рагу (з овочами, м’ясом). В австрійському місті Штрасхоф містився величезний табір для біженців. Мешкали в бараках. Крім українців (їх було найбільше), були румуни та поляки. Німці набирали робітників у Німеччину».
В Австрії дядько Оксани працював агрономом, тітка давала уроки гри на фортепіано. Оксана вчилася у дівочій школі-інтернаті. Вчителювали черниці — сестри-уршулянки. У класі — 20 австрійок, лише дві українки. Німецька й англійська були обов’язковими предметами, ще одна іноземна — на вибір. Оксана обрала французьку. Вчили також кроїти і шити одяг, куховарити. Пригадує іспит із куховарства, який склала на «відмінно». Для вчителів та учнів на їхніх очах в інтернатівській кухні готувала зупу та запечену в духовці телятину.
«1950-го нам повідомили: біженці мають кудись виїхати, бо Німеччина й Австрія бідкаються, що не можуть забезпечити роботою своїх людей. Зголосилися Чилі й Арґентина, — згадує п. Оксана. — Приїхали їхні представники й обирали людей на роботу. Тоді кожна країна приймала певну кількість людей, а не всіх, хто хотів. Ми зголосилися до Арґентини, хоча хотіли до США, але нам відмовили. Спочатку доглядала в арґентинській родині дворічного хлопчика і десятирічну дівчинку. За кошти «Червоного Хреста» при лікарні закінчила вечірні трирічні курси медсестер, вдень практикувалася у лікарні. В Арґентині вийшла заміж і народила двох дітей».
1956 року родина отримала повістку з консульства: може еміґрувати до США. За це треба було заплатити велику суму. Зголосився спонсорувати далекий знайомий чоловіка. Родина поселилася в Канзас-Сіті. У кредит взяли помешкання, автомобіль, а роботи — нема. Еміґранти підказали: добру роботу можна знайти у Чикаґо. Так і зробили. Чоловік продавав там рамки до образів, перевіряв у лабораторії якість тіста (хліб, перепічку можна було брати додому). Прогодувати сім’ю з трьома дітьми грошей вистачало. За помешкання, яке винаймали (дві спальні та вітальню), платили 50 USD на місяць. За чотири роки родина спромоглася купити в Чикаґо власну квартиру.
Почали народжуватися діти: Юрко, Тарасик, Надійка, Марко, Славко, Тиміш, Ігорчик, Леся, Андрійко. Наймолодшу (дев’яту) дитину пані Оксана народила у 42 роки. 1995-го, після смерті першого чоловіка, у подала оголошення у рубрику знайомств «Я плюс ти» однієї львівської газети. Сподобався лист від професора Львівського університету ветеринарної медицини Романа Маслянка, з котрим щасливо прожила 21 рік.
Валентина Шурин, «Високий Замок»
Кобзар Валерій Харченко просить допомоги
Звернення кобзаря, волонтера, патріота України Валерія Харченка до всКобзар Валерій Харченко просить допомоги
APPELL von Kobsaspieler, Freiwilliger, Patriot der Ukraine Valeriy KhaЧому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?
Минуле якого не знаємо. Чому українська історія є витвором сусідськихПутін продовжує бавитися в «морський бій»
*** В небі чистім високім сяє золотом Сонце, Над Дніпром синьооким від