Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

«У 50 літ вступила в Чиказький університет. Докторську захистила у 75»

Автор:

|

Листопад 09, 2017

|

Рубрика:

«У 50 літ вступила в Чиказький університет. Докторську захистила у 75»

87-річна Оксана Роздольська-Маслянко, донька відомої української письменниці Лесі Верховинки, приїхала на Батьківщину, щоб вклонитися рідній землі. Коли їй виповнилося п’ять років, батьки відійшли у кращий світ. Залишилася сиротою. 1944-го, коли мала 14 років, разом із родичами по маминій лінії виїхала до Австрії, а звідти — в Арґентину. Тепер уже 61 рік живе у США. Народила та виховала дев’ятьох дітей. У 50 років у вступила в Університет Чикаґо, захистила докторську дисертацію. Делятин (там народилася і виросла її матір) та Львів (навчався і працював дідусь, а другий чоловік Роман Маслянко був професором Львівського національного університету ветеринарної медицини) вважає своїм домом.
У п. Оксани бездоганна літературна українська мова. Важко повірити, що ця жінка 73 роки прожила на еміґрації. Гімназію закінчила у Відні, де предмети викладали німецькою. Шість років в Арґентині чула іспанську, а в США — англійську. «Двоє моїх найстарших дітей народилися в Арґентині, ще семеро — в Чикаґо. Вдома розмовляємо українською, тож діти (хтось одружився з українцями, хтось — із американцями) знають і люблять рідну мову», — розповідає жінка.

Леся Верховинка з донечкою Оксанкою, 1932 р.

Оксана Роздольська-Маслянко у Чикаґо багато літ входить до Союзу українок Америки (СУА). Каже, що найстаршій членкині Любові Шереметі — 92 роки, наймолодшим — по 20. При церкві та СУА відкрили два україномовні дитячі садочки. У кожному — близько 30 дітей. Церква та Союз українок Чикаґо фінансово допомагають не лише пораненим воїнам антитерористичної операції, котрі лікуються в Америці, а й сім’ям в Україні, які у війні з Росією втратили годувальників.
«Підтримуємо стосунки із СУА в усіх штатах. Від 2014-го кілька родин приїхало до Америки, але масової еміґрації немає, — зазначає п. Оксана. — Щоправда, з початку 1990-х за океан перебралося так багато родин, що в Чикаґо сформувалося Ukrainian village.
Зі Львова з діаспори відправили до Чикаґо твори українських сучасних письменників. Питаю, чи в Чикаґо є українська книгарня? «Донедавна була. Закрили. Нерентабельно. Мало людей купували українські книжки. В окремих крамницях продають словники, історичні твори, а белетристики мало. Тож купила і відправила в Чикаґо 57 книжок, зокрема Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Рубчака, Галини Пагутяк, Галини Вдовиченко, Андрія Содомори, Юрка та Софії Андруховичів, Андрія Кокотюхи. Кілька років тому впорядкувала і видала у світ книгу своєї матері, Лесі Верховинки, «До Делятина на крилах мрій», в якій зібрала поезію, новели, оповідання, драматичні твори, її листи з Відня до родичів у Делятин.
«Відень запам’ятався в образі матері: висока на зріст, карі очі, темне волосся. Часто ходила зі мною на прохід, — згадує п. Оксана. — Батька (Теофіл Кучковський — родом із Буковини) пам’ятаю менше. У десять років маму віддали до приватної жіночої гімназії сестер-василіянок у Львові. Там із відзнакою отримала свідоцтво, яке давало право навчатися в університеті. За панування Польщі українській молоді важко було вступити в університет у Львові. Тому вчилися у Празі та Кракові. Батьки поїхали до Відня. Там і запізналися. Тео (так мама ніжно називала тата) отримав австрійське громадянство. У Відні він працював лікарем. Там і я народилася. З дитинства розмовляю німецькою. У липні 1935-го важко захворів батько, мама привезла мене до Делятина. У жовтні тато помер. За півроку мама застудилася і в 33 знайшла вічний спочинок у Делятині, в родинному склепі Лагодинських».
«Навесні 1944-го галичани казали між собою: наближається фронт, скоро прийдуть совєти, — править далі жінка. — Багато галичан зібралися за кордон. У польському місті Криниці зійшлося нас кількадесят тисяч. З родини Лагодинських — вуйко, дві тети й я. Біженці купили коней, вози. Поклали на них клунки. Одні поїхали «на Мадярщину», а ми — «на Словаччину». Коней словакам продали за безцінь. На роботу до Австрії нас везли товарними потягами. Годували двічі на день. Вранці — чорна кава з хлібом із варенням, на вечерю — страва, схожа на рагу (з овочами, м’ясом). В австрійському місті Штрасхоф містився величезний табір для біженців. Мешкали в бараках. Крім українців (їх було найбільше), були румуни та поляки. Німці набирали робітників у Німеччину».
В Австрії дядько Оксани працював агрономом, тітка давала уроки гри на фортепіано. Оксана вчилася у дівочій школі-інтернаті. Вчителювали черниці — сестри-уршулянки. У класі — 20 австрійок, лише дві українки. Німецька й англійська були обов’язковими предметами, ще одна іноземна — на вибір. Оксана обрала французьку. Вчили також кроїти і шити одяг, куховарити. Пригадує іспит із куховарства, який склала на «відмінно». Для вчителів та учнів на їхніх очах в інтернатівській кухні готувала зупу та запечену в духовці телятину.
«1950-го нам повідомили: біженці мають кудись виїхати, бо Німеччина й Австрія бідкаються, що не можуть забезпечити роботою своїх людей. Зголосилися Чилі й Арґентина, — згадує п. Оксана. — Приїхали їхні представники й обирали людей на роботу. Тоді кожна країна приймала певну кількість людей, а не всіх, хто хотів. Ми зголосилися до Арґентини, хоча хотіли до США, але нам відмовили. Спочатку доглядала в арґентинській родині дворічного хлопчика і десятирічну дівчинку. За кошти «Червоного Хреста» при лікарні закінчила вечірні трирічні курси медсестер, вдень практикувалася у лікарні. В Арґентині вийшла заміж і народила двох дітей».
1956 року родина отримала повістку з консульства: може еміґрувати до США. За це треба було заплатити велику суму. Зголосився спонсорувати далекий знайомий чоловіка. Родина поселилася в Канзас-Сіті. У кредит взяли помешкання, автомобіль, а роботи — нема. Еміґранти підказали: добру роботу можна знайти у Чикаґо. Так і зробили. Чоловік продавав там рамки до образів, перевіряв у лабораторії якість тіста (хліб, перепічку можна було брати додому). Прогодувати сім’ю з трьома дітьми грошей вистачало. За помешкання, яке винаймали (дві спальні та вітальню), платили 50 USD на місяць. За чотири роки родина спромоглася купити в Чикаґо власну квартиру.
Почали народжуватися діти: Юрко, Тарасик, Надійка, Марко, Славко, Тиміш, Ігорчик, Леся, Андрійко. Наймолодшу (дев’яту) дитину пані Оксана народила у 42 роки. 1995-го, після смерті першого чоловіка, у подала оголошення у рубрику знайомств «Я плюс ти» однієї львівської газети. Сподобався лист від професора Львівського університету ветеринарної медицини Романа Маслянка, з котрим щасливо прожила 21 рік.

Валентина Шурин, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Loading...