Новини для українців всього свту

Saturday, Jun. 6, 2020

Родинне щастя Пенцаків

Автор:

|

Лютий 13, 2020

|

Рубрика:

Родинне щастя Пенцаків
Дмитро та Лариса Пенцаки з дітьми й онуками

Коли 22 листопада 2019 року у ресторані Bonefish Grill у Ґрінбруку (штат Нью-Джерзі) відзначали 90-річчя Дмитра Пенцака, було нелегко сфотографувати разом усю його велику родину. З дружиною Ларисою вони народили доньку Роксолану і синів Ростислава, Ореста й Адріяна, котрі також не забарилися з поповненням сім’ї, тож на свято прийшли ще вісім онуків і внучок із родинами. Була й правнучка Ейва-Стефані.
Чи міг уявити собі таку родину Дмитро Пенцак, коли 14-річним сів на ровер і вирушив до Європи, втікаючи від більшовицького фронту, що вже гуркотів за селом? Власне, він був не зі села, бо народився 8 листопада 1929 року в старовинному місті Городок біля Львова в родині Григорія й Анни (з дому Захарків). Батько закінчив у Львові духовну семінарію, але священником не став, бо мав бути помічником у родинному господарстві. Сім’я мала десятьох дітей, але четверо з них померли маленькими.
Друга світова війна прийшла на галицьку землю, коли Дмитрові заледве виповнилося десять років. Найстарший син Пенцаків, Михайло, пішов до української дивізії «Галичина», в жорстоких боях потрапив у полон і був позбавлений волі у сибірських катівнях, звідки вже не повернувся. Коли фронт наблизився до Городка, батьки відправили дітей до тети в село, але й там було небезпечно, бо хата стояла біля залізничної станції, яку щонайперше мали б знищити літаки. У мешканців села вже був сумний досвід перебування під владою більшовиків, тому почали виїздити на Захід. З ними подався й 14-літній Дмитро.
Шлях був тяжкий — ночував під деревами, тримаючи ногою ровер, щоб не вкрали. Харчувався з городів обіч шляху. Іноді втікачі брали його до воза, то міг із ними щось з’їсти й поспати на сіні. Так подолав терени України, Польщі, Словаччини, Чехії, дістався Німеччини. З Божої ласки зустрів батька, котрий також шукав порятунку від більшовиків на Заході. Тепер мандрівка стала для Дмитра легшою.
Коли закінчилася війна, Дмитро з батьком опинилися у французькій зоні окупації Німеччини. Біженці взялися гуртуватися, а союзники відкрили табори для переміщених осіб, налагодили допомогу, медичну опіку, навчання молоді. Дмитро записався до гімназії в Ляндеку (Австрія) й успішно її закінчив. Можна було зголоситися на виїзд до США, Канади, Арґентини, Венесуели, Чилі. Пенцак обрав Арґентину.
Переселенців зібрали в німецькому порту Бременґафен, звідки військові кораблі везли їх через океан. Тут зустріли родину Голубовичів, яка вирушала до США. Жили у колишніх німецьких військових касарнях. Умови життя були забезпечені, але майбутнє залишалося невідомим. Молодь знайомилася, товаришувала, закохувалася. В їдальні, у черзі за ячмінною (пенцаковою) зупою, Дмитро познайомився з Ларисою Голубович. Стали приятелювати, разом ходили на прогулянки, на молодіжні зустрічі. За десять днів настав час розлуки й Лариса дала Дмитрові адресу своєї рідні в США.
З Європи вони виїхали в лютому 1949-го, а вже квітні, на Великдень, Лариса отримала з Арґентини святкову картку від Дмитра. Листування тривало, як сказав Дмитро, сім років і 15 хвилин. 1957 року Дмитро приїхав на уродини Лариси. Любов, яка була в зародку, спалахнула й молоді одружилися. Після шлюбу Дмитро став студентом коледжу у Нью-Гейвені. Постали чималі труднощі: праця, сім’я, навчання ще й англійську мову треба було подолати. Але впорався, закінчив дворічне навчання. Згодом народилася донечка Роксоляна. Друзі знайшли Дмитрові працю у Нюарку й родина переїхала до цього міста. Народили трьох синів. Виховували дітей у християнському дусі, національно свідомими українцями й патріотами нової батьківщини.
Лариса-Марія-Дарія — донька радника Скарбової палати у Львові Івана Голубовича та Марії. У вересні 1939-го до міста увійшли союзники Гітлера — «червоні», які мали безоглядні каральні служби. Негайно заарештували польського службовця Голубовича, але випустили, щоб невдовзі знову заґратувати. Батько Івана Голубовича Гіларій був знаний у Галичині директор гімназії у Снятині. Про нього й розпитували слідчі НКВС при арешті. Коли Іван відчув, що третій арешт буде для нього останнім, почав клопотатися про дозвіл на виїзд до Генерал-губернаторства, як стали називати частину Польщі, загарбану німцями. Між СРСР і Німеччиною була укладена угода про виїзд на захід, якою скористалися близько 10 тис. українців. Виїзд дозволили.
Голубовичі перебралися до Кракова, де Іван мав брата та сестру. Знайшов працю в Українському центральному комітеті, що опікувався українством. Його провідником був Володимир Кубійович. Та згодом знову втікачі заповнили залізничні вагони. Голубовичі виїхали до Відня. Але не було певности щодо долі австрійської столиці. Чи не дістанеться місто «червоним»? Тож Голубовичі не стали ризикувати й у травні 1945 року вирішили їхати до Баварії, приєдналися до таборовиків у Берхтесґадені. Дорослі стали шукати шляхів за океан.
Інші Голубовичі жили в штаті Коннектикут. Налагодити з ними зв’язки й отримати запрошення допомогли українські священники. У США Лариса закінчила школу, а в університеті набула фаху бібліотекаря, працювала до виходу на пенсію в державній адміністрації.
Подружжя Пенцаків відзначило вже 63 з половиною роки подружнього життя. Донька Роксоляна з чоловіком Стефаном має трьох дочок — Маланку-Анну, Катрію-Софію й Іванку-Ларису, котрі вже здобули вищу освіту та маґістерку. Ростислав має власну фірму з електротехніки, Адріян із Дейною живуть на Флориді, мають дітей Мію-Зоряну, Максима-Дмитра і Олександра-Роберта. Ореста з Даркою, діти Андрея-Наталя і Павло-Захарій ще вчаться. А перша правнучка Ейва-Стефані — це донька Маланки та Кріса.
Коли діти стали самостійними, Дмитро та Лариса Пенцаки оселилися в Українському селі в Сомерсеті (штат Нью-Джерзі). В їхньому помешканні часто гостюють діти й онуки, охоче відвідують гостинну родину сусіди та численні друзі.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply