Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Подорож до Нової України

Автор:

|

Грудень 11, 2014

|

Рубрика:

Подорож до Нової України
Зустрілися вулиці Богдана і Франка

Зустрілися вулиці Богдана і Франка

Запитання Валентини Сизоненко стало для мене несподіваним: «Ви не бували в Новій Україні, в місті Піскатавеї штату Нью-Джерзі?» Я не бував і погодився на запрошення співрозмовниці поїхати разом до міста, де минули її молоді роки в хаті батьків Белименків і півстоліття життя — в шлюбі з Генадієм Сизоненком.

Ми їхали дорогою ч. 287, якої у ті часи, про які згадувала Валентина, просто не існувало, адже цю автомагістраль будували у 1959-1969 рр. Не було й сучасної міської забудови. Моя супутниця розповідала: «Раніше тут були поля і ферми, а далі — летовище, на яке привозили летунську пошту. Я ходила сюди від нашої хати до зупинки автобуса, щоби їхати до школи».
Ми залишили автомагістраль та опинилися на вулиці Шевченка, з якої попрямували на вулицю Франка, що сполучалася з вулицею Богдана. Обіч були вулиці Карпатська, св. Ольги, св. Михайла — ніби десь у Києві чи Львові. «Ця дільниця міста має назву «Нова Україна», — пояснила Валентина Сизоненко. — Заснував її Лесюк, котрий жив у Піскатавеї, потім він виїхав до Каліфорнії».
Сама Валентина походить зі запорізького села Одарівки, де її тато Іван Белименко працював на залізниці, а мама Олександра вчителювала у місцевій школі. Коли 1943-го фронт зі сходу наблизився до Одарівки, тато вирішив послухатися німецької влади та вирушив із родиною на Захід. Отак опинилося на одному возі четверо дорослих і двійко дівчаток.
У Німеччині, у маленькому містечку поблизу Мюнхена, був великий шпиталь, де потребували робітників. Батьки Валентини пішли до праці, а вона гуляла надворі, милуючись горами, таким різними у різну пору дня, у сонячну чи хмарну погоду.
Коли до шпиталю прибув підрозділ американського Червоного Хреста, Валентина бачила чужинських вояків, але не боялася їх. Якось вона вирішила заспокоїти маму й погукала до неї з подвір’я на другий поверх будинку, що нікого не боїться. І тоді до неї підійшов американський вояк, котрий виявився українцем. Він почув українську мову дівчинки та познайомився з батьками. Саме він, Микола Гавруш, залагодив їхній переїзд до Америки.
У Новій Україні ми обійшли «українські» вулиці, побували біля колишнього будинку батьків Валентини і біля дому, де вона жила після одруження й до переїзду в «Українське село» в Сомерсеті.
«Тамечки до 1980 року жила сестра Лесі Українки — Ізидора Косач-Борисова, — розповіла Валентина Сизоненко. — Її внучка Ольга була в мене дружкою на весіллі, адже ми товаришували ще зі шкільних років».
Отак у нашому житті переплітаються будні з історичними подіями та постатями. У Лариси Косач було три сестри та двоє братів. Сама вона прожила мало, та й брати не жили довго. Михайло помер 1903-го 34-річним, Микола опинився в тій частині України, яка належала Польщі, бідував і помер 1937 року. Сестри прожили довше. Одна з них — Оксана – усі роки провела в Празі, Ольга й Ізидора 1943-го виїхали з України, рятуючись від суцільного лиха, яким було їхнє життя за більшовицької влади.
Першою арештували 1920-го в Гадячі їхню маму Олену Пчілку, але не стратили. Вона жила у своєї доньки Ізидори в Могилеві-Подільському. Померла у жовтні 1930-го, похована в Києві. Чоловік Ольги Михайло Кривинюк був заарештований 1929 року та загинув на Уралі 1944-го. Ольга померла 1945 року на чужині.
Юрія Борисова, чоловіка Ізидори, двічі заарештовували, і після другого арешту 1938-го він зник назавжди в катівнях більшовиків. Ізидору запроторили за ґрати 1937 року. Проти неї свідчило двоє студентів Київського сільськогосподарського інституту, котрі повідомили про її українські, тобто націоналістичні, настрої. 10 вересня 1937-го капітан НКВД Якушев виписав ордер на обшук і арешт жінки. Вона не могла заперечувати, що має родичів за кордоном, розповіла про сестру Оксану в Празі, про брата Миколу у Польщі.
20 листопада 1937 року судова трійка ухвалила рішення про позбавлення Ізидори Косач свободи на вісім років у виправно-трудових таборах. 4 лютого 1938-го її вислали в Онезький виправно-трудовий табір. Не останню роль у її поверненні на волю відіграла Леся Українка, 70-річчя від дня народження котрої мали святкувати у лютому 1941-го.
Дослідниця роду Косачів Тамара Скрипка описує епізод, що став поштовхом для звільнення Ізидори: «Восени 1939 року представницька делегація Радянської України відвідала Галичину, де хтось із письменників поцікавився долею сестер Лесі Українки. З’ясувалося, що наймолодша сестра відбуває покарання в таборі. У листопаді 1939 року Ізидору Косач-Борисову звільнили «після перегляду справи».
1949-го донька Ізидори Ольга зі своєю родиною виїхала до США, а матері відмовили у візі за станом здоров’я. Майже через рік вдалося їй зустрітися з родиною у США. Ізидора мила посуд у невеличкому ресторанчику, вишивала серветки та подушки для української крамниці у Філадельфії. Мешкала разом із донькою і трьома онуками надзвичайно скромно і померла 12 квітня 1980-го, на 93-му році життя.
Я побував біля могили Ізидори Косач-Борисової на українському цвинтарі Св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку. Вона покоїться на почесному місці, поруч — могила бандуриста-композитора Григорія Китастого. На обеліску розміщено спомин про закатованого в СРСР чоловіка та рядок із вірша її уславленої сестри: «Добраніч, сонечко! Ідеш на захід. Ти бачиш Україну — привітай!»
На поминках після похорону митрополит Української православної церкви Мстислав проголосив, що створюється фонд побудови пам’ятника на могилі І. Косач-Борисової та склав свій дар до цього фонду. Був створений Комітет будови, до якого увійшли представники Об’єднання жінок Оборони чотирьох свобід України, Об’єднання українських письменників «Слово», Об’єднання українських православних сестрицтв, Світова федерація українських жіночих організацій, Світовий комітет із відзначення 100-річчя народження Лесі Українки, Союзи українок Америки та Канади, Українська вільна академія наук у США й інші організації. Скульптор Михайло Черешньовський погодився зробити проект пам’ятника, консультантом запросили мистця Петра Холодного.
Валентина Сизоненко не змогла розповісти про Лесюка, сказала, що була ще надто малою, щоби цікавитися справами дорослих. На архівних сторінках «Свободи» я розшукав повідомлення про численні пожертви на благодійні українські справи Омеляна Лесюка. Мабуть, це й був автор Нової України у Піскатавеї.

Лев Хмельковський

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...