Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 14, 2018

Петро Грицак (1923-2013)

Автор:

|

Березень 21, 2013

|

Рубрика:

Петро Грицак (1923-2013)

Видиш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: кру! кру! кру!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру.
Мерехтить в очах
Безконечний шлях,
Гине, гине в синіх хмарах
Слід по журавлях.
Богдан Лепкий

Слова з вірша, які стоять епіграфом до цієї статті, найяскравіше й найбільш образно передають тугу за людиною, якої вже немає серед живих. Із великим сумом повідомляємо українську громаду, а особливо перемишлянців на рідних землях і в діаспорі, що 7 березня 2013-го, на 90-му році життя, відійшов у вічність д-р Петро Грицак. Народився він 8 липня 1923-го в княжому Перемишлі, у родині ґімназійного вчителя Євгена Грицака (1890-1945) і матері Людмили (із дому — Добжанська).
На тлі цієї смутної інформації варто читачам пригадати цю шляхетну й заслужену родину, у якій зростав бл. п. Петро Грицак. Його батько не лише відомий як провідний педагог і мовознавець, а також знаний і високо оцінений як культурно-освітний і науково-літературний діяч. Вищу освіту Євген Грицак здобув у Львівському та Краківському університетах. 1915 року був, як і митрополит А. Шептицький, заарештований російськими військами. Протягом 1915-1920 рр. перебував у центральній Україні, де після звільнення вчителював у Миргороді, Києві; брав участь у визвольних змаганнях, співпрацював із Термінологічною комісією ВУАН; у 1920-1922 рр. був директором гімназії с. Могильна (тепер Гайсинського району Вінницької області).
Після програних визвольних змагань Євген повернувся до Перемишля й став працювати викладачем українських гімназій у Перемишлі (1922-1939) і Ярославі (1940-1944). Із наближенням фронту подався в еміґрацію, перебував у таборі для переміщуваних осіб «Орелелаз» у Словаччині, і тут московський аґент на очах у інших замордував ученого. Творча спадщина, залишена Євгеном Грицаком, має надзвичайно високу наукову цінність. У ній були старанно опрацьовані визначні історичні постаті нашого минулого, питання з мовознавства, літератури, релігії, науки й опубліковані численні статті на різні теми, що мають неабияке дослідницьке значення.
Мати Петра Людмила — також високоосвічена жінка, любила музику, займалася педагогікою в Перемишлі, а крім того активно діяла в жіночому перемиському русі. Життя не зламало цієї мужньої жінки, хоч доля її складалася інколи нелегко.
Батьки належно потурбувалися про те, щоби їхні сини Петро та Павло здобули належну освіту, і прищепили своїм дітям палку любов до України. До речі, варто ще згадати, що Павло 1943-го вступив до дивізії «Галичина», брав участь у сумнозвісному бою під Бродами, потрапив у більшовицький полон. Йому пощастило вийти із цієї неволі й опісля він написав цінну книгу спогадів «Вежі та кулемети», а також документальну працю «Галицько-Волинська держава», друкував у діаспорі цінні дослідницькі статті. На жаль, він передчасно помер на 33-му році життя в Нью-Йорку 1958-го.
Отже, обидва брати виростали у свідомій і високоосвіченій родині, яка належала до передової еліти цього прекрасного міста над синьолентим Сяном. Тут жили й діяли в часи міжвоєнного національно-культурного відродження такі родини, як Цегельські, Загайкевичі, Кормоші, Авдиковичі, Демчуки, Яреми, Крушельницькі — усіх не перечислиш. Вони жили й працювали задля добра України. Крім того в одну громаду були зібрані численні літератори: прозаїк Василь Гірний, Степан Федачинський (псевдоніми — Стефед, Степан Сяновий, Степан Повожатий, цьогоріч виповнюється 100 років від дня його народження), Василь Пачовський, Петро Карманський, Іван Смолій, Євген Гринишин, Любов-Марія Гуменюк-Луців і Зинаїда Савич, не кажучи вже про Уляну Кравченко й інших.
Хто мав змогу читати статтю проф. Василя Лева «Український літературний рух у Перемишлі», опубліковану в книзі «Перемишль — західний бастіон України. Збірник матеріалів до історії Перемишля і Перемиської землі» за редакційною колегією, котру очолював проф. Б. Загайкевич (Нью-Йорк—Філадельфія, 1961), той має уяву, яка це була твердиня українського духу. Ця інтелігенція була благословенна самими небесами. Тому й не дивно, що тодішня доростаюча молодь відзначалася високою національної свідомістю.
Якщо йдеться про Петра Грицака, то саме він зростав на цьому духовному національному багатстві, яким так пишається український Перемишль. 1940-го він закінчив українську школу «Шашкевичівка». Вступив до Перемиської чоловічої української ґімназії. Коли цей навчальний заклад 1940 року закрили, він продовжував учитися в українській ґімназії в Ярославі, яку успішно закінчив. Згодом дістався на студії до Віденського університету, де здобув диплом «Дипломованого господарника», а в університеті в Тюбінґені 1945-го продовжував студії з права й теології.
1949 року Петро отримав згоду на дальшу еміґрацію та переїхав до США. Вивчив там бездоганно англійську мову й 1951-го продовжив студії в Університеті Міннесоти в Міннеаполісі. Там 1954 року здобув звання бакалавра, а 1955-го — магістра. 1960 року він отримав титул доктора технічних наук. Знайшов працю конструктора в лабораторіях із виготовлення штучних сателітів і великих авіаційних двигунів. Д-р Грицак став одним із головних конструкторів сателіта «Телстар». Мав кілька раціональних проектів, які були допущені в серійне виробництво. Зокрема, за його проектом було виготовлено кілька моделей двигунів, які отримали широке застосування в будівництві, гутництві та народному господарстві.
Діапазон наукових зацікавлень у нього був надзвичайно широкий — механіка, балістика, аеродинаміка, теорія магнетизму тощо. З 1965 року він займався педагогікою, викладав технічні предмети в механічній школі в Технічному інституті Нью-Джерзі. Звідси1977 року Петро Грицак пішов на пенсію. Дуже коротко викладав в «Рідній школі» історію України.
Крім технічних і професійних зацікавлень П. Грицак був активним у громадсько-суспільній роботі. Ще під час студій він працював у студентському товаристві «Січ» у Відні, а потім був головою українського студентського руху при університетах Міннесоти й у Тюбішґені. Як студент, він брав участь у історичному з’їзді перемишлянців, що відбувся 4 липня 1953 року в Нью-Йорку. Відтоді став активним членом земляцтва «Перемищини», довгі роки був незмінним головою земляцтва «Перемищина» в Америці.
Автор статті мав змогу познайомитися з покійним Петром на з’їзді земляцтва «Перемищина», що відбувся 1991 року в Інституті св. Володимира в Торонто. Для перемишлянців то була велика реґіональна подія, у якій брали участь делегати з Америки та Канади. Від того часу ми з бл. п. П. Грицаком обмінювалися думками, у листах організовували окремі наради, за змогою намагалися матеріально допомагати в потребах українцям у Перемишлі. На жаль, треба ствердити, що в діаспорі реґіональні земляцтва, не лише перемиське, а й інші, у своїй діяльності занепадають. Старші корінні мешканці з рідних земель відходять, а не всі народжені в діаспорі горнуться до праці реґіональних товариств. У листах інколи Петро писав за Овідієм: «Ми змінили підсоння, але не душу». Для дітей, тут народжених, «підсоння» стало місцем їхнього становлення.
Поза діяльністю в «Перемищині» Петро виконував обов’язки референта зовнішніх зв’язків при Українському конґресовому комітеті Америки в Міннеаполісі. З 1960-го й до виходу на пенсію був членом Товариства українських інженерів Америки, головою Української музичної фундації, дійсним членом Наукового товариства імені Т. Шевченка в Америці, членом-кореспондентом УВАН у США, належав до низки професійних товариств і організацій. Він — автор більш ніж 100 технічних статей і близько 150 праць на історично-літературні, релігійні теми. Писав знамениті репортажі, рецензії з військово-побутової тематики й друкував їх головно в діаспорних видавництвах.
Покійний Петро Грицак завжди виконував свої обов’язки чесно, із великою гідністю й залишив по собі тривкий і неповторний слід у житті української діаспори, а зокрема, добре запам’ятався для своїх перемиських земляків як відданий патріот рідної землі та народу. Він є яскравим прикладом любові до всього, що рідне, і цей пиклад варто наслідувати. Протягом цілого свого життя він відзначався неабиякими здібностями, невтомною працездатністю, високим інтелектом і шляхетністю. Уже, як кажуть, на смертній постелі Петрі Грицак переживав і вболівав за долю сучасної України. Часто тривожився, у якому напрямку крокуватиме наш народ під керівництвом антиукраїнської кліки українофобів, яку очолює президент Віктор Янукович. Шкода вмирати, але життя в національній неволі буває страшніше за смерть, так він говорив.
Похоронні відправи за бл. п. Петром Грицаком відбулися 16 березня 2013 року в церкві Св. Володимира на вул. 309 Ґрієр, Елізабет (штат Нью-Йорк). Тіло покійного спочило на українському цвинтарі Св. Андрія в С. Банд-Бруку (штат Нью-Джерзі). Нехай далека від Перемишля американська земля буде йому пухом. Вічна йому пам’ять!

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...