Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Пам’яті Надії Деркач (1933-2012)

Автор:

|

Лютий 07, 2013

|

Рубрика:

Пам’яті Надії Деркач (1933-2012)

Коли раптом я побачила серед своїх електронних листів повідомлення про смерть Надії Деркач, мене пронизало болем. Тяжко хвора вже понад два десятиліття на вовчанку, Надія останніми роками часом відходила від людей, нікого не пускала до себе в помешкання. Проте знову й знову поверталася до активного життя, щоразу – із новою ідеєю, самостійна й незалежна, не даючи підстав замислюватися над тим, що однієї миті вона отак непомітно відійде назавжди й мить ця настане дуже скоро.

Я познайомилася з нею приблизно в 1999-2000 роках. Надія тоді організувала допомогу таким же, як вона, хворим в Україні. Я написала про цю допомогу статтю до чиказької газети «Час і події». Надія допомагала мені готувати її. І ось тепер переглядаю матеріали — на факсовому папері записи вже майже зникли. І лише зроблені нею від руки правки-додатки на моєму рукописі — ніби щойно зроблені.
«Вовчанка червона системна — хронічне полісиндромне захворювання сполучної тканини й судин, що розвивається у зв’язку з генетично обумовленою недосконалістю імунорегуляторних процесів», — таке можна прочитати на медичних сайтах у Інтернеті. Хвороба починається з висипання, поліартриту; на подальших стадіях уражуються фактично всі системи організму: серцево-судинна, легенева, нервова, шлунково-травна; різко зменшується кількість лейкоцитів тощо.
«Надія прагнула чинити добрі справи понад дуже скромні власні сили й можливості», — розповідали на поминальній службі по ній в українській православній церкві Св. Михайла в Сан-Франциско Юрій і Ярослава Аксеніви.
Пан Юрій знав Надію ще з 1943 року, коли він із батьками, разом із нею, її братом Валентином, на два роки молодшим за Надію, і їхнім батьком утікав з України на Захід; вони були разом у таборах для переміщених осіб у Німеччині. Мати Надії померла ще в Україні. У таборах у автокатастрофі загинув її батько. «Коли Надія й Валентин залишилися сиротами, Міжнародна організація в справах біженців, яка відала переселенням із таборів до США, доручила їх моїм батькам, — розповів п. Юрій. — А ми мусили ще з півроку чекати, аж прийдуть наші в’їзні документи.
Тим часом зголосилася інша родина — Даган із Піттсбурга, — яка запросила Надію та Валентина до себе. Вони й поїхали до них, каже п. Юрій, показуючи документ, виданий зазначеною організацією його батькам і датований 24 травня 1949-го. «Отже, Надія та Валентин приїхали до США не раніше за цю дату, але раніше від нас, а ми прибули 1950 року. Вони фактично виросли в родині Даганів. Син цієї родини Костянтин Даган був висвячений на єпископа; кілька років тому він помер», — продовжує розповідь п. Юрій.
Далі наводжу автобіографічні нотатки, зроблені Надією на моєму рукописі. Вона закінчила в Піттсбурзі університет із славістики, а 1962-го — аспірантуру Єльського університету, із, як тоді називали, «совєтології»; згодом повернулася до альма-матер у Піттсбурзі, щоб отримати ще одну освіту — із психології. Працювала в корпорації RAND у Санта-Моніці (Південна Каліфорнія) — одному з найвизначніших приватних незалежних науково-дослідних мозкових центрів США й у Вашинґтоні; на обох посадах аналізувала зовнішню та внутрішню політику СРСР, у тому числі у військовій сфері. 1968 року перейшла на роботу до Агенції з контролю над озброєнням і роззброєнням, де брала участь в аналітичних дослідженнях, які укладали теоретичне підґрунтя для перемовин між США та СРСР (Договір про обмеження стратегічних озброєнь, підписаний у Владивостоці 1974-го, перемовини з контролю над конвенційною зброєю тощо) — загалом 20 років стажу в галузі міжнародних відносин, розробки та впровадження програм у галузях бізнесу й культурних взаємин.
За словами п. Юрія, під час президентства Рональда Рейґана, коли США вийшли з Договору про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, Надія втратила роботу. Проте знайшла нову в Сан-Франциско, в агенції з екології.
Приблизно з кінця 1980-х рр. доля Надії пішла круто донизу. Спочатку почалася вовчанка, трохи згодом її збило авто, ушкодивши хребет. Операція на хребті призвела до часткової інвалідності та втрати праці. Відтоді, незважаючи на всі заслуги, вона вже не могла знайти роботу за фахом. А вовчанка прогресувала. Проте жінка перемогла недугу й повернулася до своєї невтомної діяльності.
Надія заробляла на прожиття тимчасовими та позаштатними проектами, перекладами. Але перш за все створювала власні програми. Тільки-но постала незалежна Україна, Надія стала виконавчим директором Каліфорнійської програми допомоги дітям Чорнобиля (California Aid to Children of Chornobyl Project). Її організаторський талант давав їй можливість знаходити зацікавлених людей, «запалювати» їх важливістю місії, особливо коли йшлося про допомогу молодій державі Україна. При своїх скромних статках Надія організовувала допомогові програми для України. Вона була однією з перших американських громадян, які допомогли запровадити комплексну програму допомоги хворим на діабет в Україні. Ініціатором проекту була ще одна американська українка — Андрея Скрипка, котра мешкає теж неподалік Сан-Франциско, а також Еллен Сімпсон, що ще в 1930-х запровадила першу програму довготривалого лікування й реабілітації хворих на діабет у США. Через той самий фонд, а також Американську фундацію хворих на вовчанку (Lupus Foundation) Надія організовувала допомогу хворим на вовчанку в Україні.
1998 року вона заохотила групу американських лікарів, які спеціалізуються на вовчанці, до участі в Сьомому конґресі Світової федерації українських медичних об’єднань в Ужгороді. Надія описала цю подорож у прес-релізі. На жаль, делегація не встигла вчасно оформити візи. Їх зупинили в Чопі — і ніхто в цьому прикордонному з Угорщиною місті не захотів уладнати цю справу. Подалися до Угорщини, отримали візи в українському посольстві, проте на конґрес лікарі так і не встигли, із тим і повернулися до Штатів.
Про цю подорож мені розповів п. Юрій: «Раптом — дзвінок із посольства США в Угорщині. Виявилося, Надія подала в посольстві мій телефон. У Будапешті на Надію було вчинено розбійний напад — забрали всі гроші, документи, валізи. Стрес миттєво викликав гостре погіршення її стану, і вона потрапила до будапештського шпиталю. Ми були змушені вислати їй трохи грошей. А вона, тільки-но виписалася зі шпиталю, поїхала до України сама!»
Далі гортаю підготовчі матеріали до тієї своєї давньої статті. Надія самотужки розшукала у Львові та Києві лікарів, які забажали співпрацювати з американцями. А також здійснила ще одну свою заповітну мрію: у Львові розшукати дівчинку без рук і однієї ноги, яку сфотографував (і опублікував її історію) відомий американський фотограф Джефф Лераджер, що заповзявся через фотографії повідомляти світ про жахливі наслідки атомних випробувань у світі, — і він побував в Україні, зафіксувавши біди від Чорнобильської катастрофи.
Ту дівчинку Надія знайшла чи іншу, але натрапила вона у Львові в місцевій газеті на історію Оксанки, школярки з села Волостка, яка народилася без рук і ноги. Поїхала до цього села, розшукала цю родину й, повернувшись до Штатів, організувала їй фінансову допомогу, щоби батьки могли купувати протези й інші засоби для її лікування.
Згодом, 2005-го, Надія спричинилася до допомоги маленькій Ользі Вівчар із Дніпропетровська. Дівчинка народилася з вадою — кількість вен і капілярів на ногах майже вдвічі перевищувала норму. Судини сплелися в тугі вузли, перешкоджаючи пересуванню.
Сама Надія на той час уже ледве зводила кінці з кінцями. Привезли Ольгу до Сан-Франциско й організували її лікування інші ентузіасти, більше за всіх — Террі Аллен, українка із Сан-Франциско, за допомогою Союзу українок Америки та кількох авіакомпаній; санфранцискські лікарі зробили операцію безкоштовно. Проте Ольга мусила перебувати в Сан-Франциско майже рік.
«Увесь цей час Надія ходила до неї, підтримувала її морально, заохочувала до продовження життя, до здобуття вищої освіти», — розповіла п. Террі. Зараз Ольга закінчила університет у Дніпропетровську у галузі міжнародного права, тепер продовжує навчання у Варшавському університеті.
…А ось що розповів Джордж Гівардіс, власник телепрограми World Television, яка висвітлює життя різних етнічних громад Сан-Франциско: «Я познайомився з Надією на щомісячних прес-конференціях у мера Сан-Франциско, де вона завжди замовляла слово за Україну. Хвороба не змогла перешкодити їй відвідувати ці конференції. Коли я пропонував їй, приміром, підвезти її, вона відмовлялася від допомоги — була дуже незалежна».
До слова, батьки Джорджа — ассірійці, мешкали в Дніпропетровську з 1915-го до трагічних 1930-х рр., тоді переселилися до Росії, а потім утекли з «імперії зла» до Ірану. Джордж народився в Ірані, його мати померла там. Згодом його родина й він сам переселилися до Штатів. Його дядько та сестри загинули під час Голодомору. «Я вшановую їхню пам’ять у цій церкві, бо вони мені розповідали, яка гарна є Україна», — каже Джордж.
Найближча подруга Надії, її тезка Надія Базальська, спілкувалася з нею до її останніх днів. Ось що розповіла вона: «Ми з Надією є парафіянками цієї церкви. Проте ближч я познайомилася з нею років із 20 тому, коли запросила її на весілля своєї доньки. Відтоді ми з Надією зійшлися дуже близько. Американська держава повелася з нею несправедливо, можливо, тому що Надія змушена була через ту автоаварію піти з праці в ранньому віці, вона не доробилася до гідної пенсії. Уряд призначив їй лише допомогу $800 з інвалідності. Навіть Medicare не цілком забезпечувало необхідне лікування, лише три роки тому їй було збільшено допомогу. А тої мізерної пенсії ледве вистачало на оплату її квартирки. Дуже мало людей із громади нею взагалі цікавилося, а деякі її не сприймали, бо для них була надто освіченою та розумною. Її, уже важкохвору, ці несправедливості глибоко ранили, вона час від часу впадала в депресію. Років із сім тому її хвороба знову різко загострилася, однак вона ще боролася».
У цей час Надія, незважаючи на погіршення стану, усе ще епізодично організовувала заходи для Фонду допомоги чорнобильцям. А ще невтомна діячка зайнялася виданням електронного щомісячного бюлетеня англійською мовою «Новини з Сан-Франциско для українців і друзів України». Розсилала його електронною поштою за списком, поширювала в церкві.
Останньою її ініціативою стало запровадження щорічного «Дня української культури» в Публічній бібліотеці Сан-Франциско. Від 2009-го щороку у вересні громада проводить у бібліотеці освітні репрезентаційні концерти-композиції, які знайомлять англомовну публіку з історією та найхарактернішими культурними традиціями українського народу. «Я бувало підтримувала її часом і фінансово, — розповідає Надія Базальська. — Останніми місяцями Надія не хотіла, щоби я ходила до неї додому, бо в неї не вистачало сил приймати гостей. Та й я була дуже заклопотана, хвилинки вільної не мала. Проте відвідувала її, а як не могла, ми передзвонювалися. Приготую обід — понесу їй. Вона спускалася до мене у фойє будинку, я їй віддавала харчі, ми трохи спілкувалися. І ось у листопаді я прийшла до неї, принесла груші з власного саду та млинці. Мене вразила її надзвичайна худорба та слабкість. «Ти не їси? — питаю. — Не маєш за що купити чи не можеш їсти?» — «Ні-ні, не турбуйся, я їм, зі мною все гаразд». Я вирішила принести їй святковий обід — наближалося наше храмове свято, день св. Михайла 19 листопада. Кілька днів перед тим до неї телефонувала — не відповідає. Я подумала: чи не образилася? Продовжую дзвонити — не відповідає. А стукати їй у двері не наважилася, бо знала, що зазвичай вона не любила вторгнення в її життя. Крім того, вона іноді їздила на кілька днів до своїх давніх друзів — родини Аксенів, яка мешкає в Mountain View, за годину їзди від Сан-Франциско. Словом, нічого підозрілого. Аж раптом 29 листопада телефонує до мене її сусідка…»
Сусідка розповіла п. Базальській, що 26 листопада в будинку мала відбутися планова генеральна інспекція, і на всіх квартирах домоуправа повісила повідомлення на дверні ручки. До 26-го всі мешканці познімали повідомлення, а її – висить. Сусідка теж подумала, що, можливо, Надія у своїх друзів. Під час інспекції відкрили помешкання. Виглядало так, ніби померла вона вже досить давно, можливо, ще до Дня подяки.
Її тіло взяли на судмедекспертизу, проте громаді про ймовірну причину смерті нічого не повідомили. Тіло було кремоване, однак міський морг поки що не віддає церкві урну — за законом, прах тих, за ким не зголосилися рідні, мусять зберігатися протягом року. Брат Надії Валентин мешкав у Сан-Дієґо, помер 2010-го. Його родина, напевно, нічого не знає, бо Надія нікому з громади не дала номера його телефону. «Я ж не могла від неї цього телефону вимагати», — сказала п. Базальська.
У нашому стрімкому, сповненому клопотів житті щораз меншає людей, здатних хоча би трохи ділитися своїм часом і грошима з тими, хто слабший. Небагато членів громади взагалі помітило, що розтанула одна маленька свічка, яка все своє життя світила для інших.

Надія Банчик

P. S. Церковна громада зараз буде домагатися, щоби урну віддали церкві. На випадок, якщо зголоситься хтось із родини, подаю свій телефон: (408) 243-8727.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...