Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

Надія Мірчук розповіла дітям про голод

Автор:

|

Листопад 21, 2013

|

Рубрика:

Надія Мірчук розповіла дітям про голод

Учні Школи українознавства при українській православній церкві Св. Андрія Первозваного в Савт-Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерзі) прийшли 16 листопада ц. р. до консисторії Української православної церкви (УПЦ) у США, де відбулася церемонія запалення свічок пам’яті. Участь у ній узяли свідок Голодомору-Ґеноциду 1932-1933 рр. в Україні Надія Мірчук, голова Шкільної ради при Українському конгресовому комітеті Америки (УККА) д-р Євген Федоренко, член управи Шкільної ради, радний міста Рендольфа Роман Гірняк, численні гості з поблизького «Українського села» в Сомерсеті разом із головою управи Оксаною Лобачевською.

Коли діти зайняли місця у бібліотеці консисторії, директор Українського освітньо-історичного центру Наталя Гончаренко розповіла про зміст і значення події. Вітання виголосила Галина Маринець, директор школи. Ініціаторка церемонії учителька Ярослава Данищук звернулася до дітей зі закликом пам’ятати прo трагедію українського народу й 23 листопада разом з усією Україною запалити свічки у вікнах своїх осель у пам’ять жертв Голодомору.
До слова запросили Надію Мірчук, котра поділилася з присутніми спогадами про ті страшні роки. Їй було тоді вісім років. Батьки працювали в Ромнах Сумської області, на залізниці. Тато Андрій мав технічну освіту та спершу був машиністом паротяга, потім перейшов на інші посади.
Залізничники отримували платню та приділ хліба, тому що держава була зацікавлена у безперебійній роботі залізниць, якими вивозили збіжжя з України. Отже, жили хоч і без достатку, але хліб мали й частину його обмінювали в місті на квасолю, із якої можна було зварити суп. Щоправда, доки мама Анна варила, молодший брат Надії Іполит не міг дочекатися страви та вимагав, аби йому віддали квасолю сирою.
Приділ хліба видавали в крамниці на картки, і за ним мама послала Надію. Коли вона поверталася з хлібом додому, її перестріла голодна сусідка та запропонувала піти з нею. Дівчинка пішла, але інша сусідка це зауважила й насварила спокусницю, ще й Надії розповіла, що часи тепер – небезпечні: не тільки хліб заберуть, а й її саму можуть убити. Відтоді Надія стала пильніше придивлятися до вуличного життя та зауважила, що в місті з’явилося багато жебраків, переважно виснажених чоловіків, які вже не могли й говорити, а лише мовчки простягали руки до перехожих. Увечері дехто з них був уже мертвий.
Якось увечері Надія з мамою поверталися додому та були змушені пропустити три великих вози, покриті брезентом. На одному з них брезент закотився й Надійка побачила, що віз повний голих трупів, котрих вивозили десь за місто.
Близькі зі села попросили забрати до себе їхню старшу доньку, бо молодша вже була на порозі смерті, а старшу ще можна було врятувати. Відтоді дівчинка зі села стала Надійкою, а оповідачка — Надією. Надійка прожила недовго.
Робота на залізниці уможливила мамі відвідини Ленінграда в Росії, де вона купила пшона та варила його дітям. Частину пшона вона обміняла на шкірки від сала й ними змащувала пательню, щоби смажити цибулю до супу. Коли пішла з дітьми провідати одну родину, то звеліла дітям не сідати до столу, щоби не їсти чужих харчів. Але маленький Іполит побачив у приятелів ріденький білий суп і сказав, що в мами суп – гірший, бо мама варить його з мухами. Він мав на увазі оту засмажку із цибулі. Довелося посадити Іполита до столу. У роки Другої світової війни Надія з батьками опинилася в Німеччині, звідки потрапила до США.
Коли жінка закінчила сумну розповідь, Галина Маринець подарувала їй квіти, а учениця Катя Гакало — пам’ятку про 80-річчя Великого голоду — прозорий циліндр із колоском жита й синьо-жовтою стрічкою. Такі пам’ятки та свічки отримали всі учасники церемонії.
Діти розпитували Надію Мірчук про минуле та цікавилися, як вона оцінювала тоді події. Надія Мірчук зауважила, що тоді восьмирічна дівчинка була інакшою, ніж її ровесниця в наш час. Діти тепер знають і розуміють більше.
Перед будівлею консисторії свічки були запалені, о. Василь Пасакас, учитель школи, виголосив молитву, усі заспівали «Вічную пам’ять» і помовчали хвилину на вшанування жертв геноциду.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...