Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

Катакомбна Церква у ХХ ст.

Автор:

|

Травень 15, 2014

|

Рубрика:

Катакомбна Церква у ХХ ст.

Леонід Рудницький, Микола Рудницький, Джеффрі Келлі, Ірина Іванкович, Світлана Гуркіна, о. Марко Семеген, о. Іван Сіянчук і Пол Мойзес

Цьогоріч минає 25 років від часу виходу з підпілля Української греко-католицької церкви, яка понад чотири десятиліття свого існування провела в катакомбах совєтського режиму. Із цієї нагоди 3 травня ц. р. в Університеті Ла-Саль відбулась англомовна міжнародна наукова конференція на тему «Катакомбна Церква у ХХ ст.», яку організувало Релігійне товариство українців католиків «Свята Софія» США (ТСС-А) у співпраці з Науковим товариством імені Шевченка, Українською католицькою освітньою фундацією в Чикаґо, Східноєвропейським дослідним інститутом імені Липинського та Фундацією Українського вільного університету.

Із привітальним словом до учасників конференції звернувся Роберт Кінцлер, капелян Університету Ла Саль, котрий, зокрема, провів молитву за мир і врегулювання ситуації в Україні. Ранішню сесію відкрив Леонід Рудницький, голова ТСС-А та професор Університету Ла-Саль. Він зачитав поздоровлення для учасників конференції, які надійшли від глави УГКЦ Святослава (Шевчука) та Блаженнійшого Любомира кардинала Гузара.
Вичерпну доповідь на тему «Церква й тоталітарна держава» виголосив Джеффрі Келлі, визначний історик, професор факультету релігієзнавства Університету Ла-Саль, світової слави знавець життя й діяльности Дітріха Бонгофера. Він, зокрема, провів паралелі між ставленням нацистської влади в Німеччині до Церкви та переслідуваннями УГКЦ із боку совєтського режиму. Відтак, доповідач ґрунтовно висвітлив життєвий шлях мучеництва найвизначнішої та найоригінальнішої постаті серед протестантських теологів соціального спрямування XX ст. — німецького лютеранського пастора й теолога Дітріха Бонгофера (1906-1945). Подібно як мученики УГКЦ, котрі не підкорилися тоталітарній атеїстичній системі в СРСР, о. Бонгофер не схилився перед машиною нацистського режиму. Його статуя розміщена на західному фасаді Вестмінстерського абатства в Лондоні серед зображень десяти християнських мучеників того часу.
Як зазначив д-р Келлі, о. Бонгофер — людина надзвичайної особистої мужності, активний антифашист, страчений у німецькому концтаборі за кілька тижнів до капітуляції Німеччини. Будучи задіяним у екуменічних колах, він одразу зрозумів важливість інформування міжнародної громадськості про те, що відбувалось у нацистській Німеччині. Попри пропозиції викладацької справи в Лондоні та Нью-Йорку й незважаючи на початок Другої світової війни о. Бонгофер повернувся на батьківщину. Після прибуття додому о. Бонгофера переслідувала нацистська влада, однак і в той непростий період він займався теологічними дослідженнями. 1943-го його заарештували за «підрив збройних сил» і за змову з метою порятунку євреїв. 9 квітня 1945 року Дітріха Бонгофера стратили гітлерівці, повісивши в концтаборі «Флоссенбюрг» (Баварія).
У своїй доповіді на тему «Реакція українських греко-католиків на ліквідацію та переслідування їхньої Церкви совєтським режимом: 1946-1989» Світлана Гуркіна, директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету (ІІЦ УКУ), розповіла про особливості ліквідації радянським тоталітарним режимом Галицької митрополії та Мукачівської єпархії ГКЦ, описала початки формування Церкви в катакомбах, єпископську правонаступність, а також проаналізувала підготовку нових священиків, специфіку літургійного та молитовного життя греко-католиків, чернечі спільноти, а також відмінності між сільськими та міськими спільнотами, роль жінок, форми й прояви народної релігійності та боротьбу за легалізацію Церкви.
Заключним моментом ранішньої сесії стало відкриття виставки «До світла Воскресіння крізь терни катакомб», яку підготував ІІЦ УКУ, і презентація англомовного видання супутньої книги з однойменною назвою, переклад якої зробила Ірина Іванкович, екзекутивний директор ТСС-А й куратор Центру студій спадщини Патріарха Йосифа Сліпого у Філадельфії.
Як зазначила д-р Іванкович, від моменту створення 2009 року виставка побувала не лише в багатьох реґіонах України, а й у Польщі, Італії та США, що спонукало її творців ознайомити з нею за допомогою друкованого видання носіїв інших мов. В основу виставки лягли матеріали інституту, передусім спогади очевидців і активних учасників підпілля, які було зібрано протягом 1992-2009 рр., документи державних архівів, фотографії з приватних збірок. У виставці подано життєві історії представників греко-католицького кліру, чернецтва, мирян, у кожній із них — неповторна людська доля. А всі разом вони є свідченням глибокої християнської віри та незламної вірності своїй Церкві й народу. Хронологічно виставка охоплює період від 1939-го до 1991 року та відображає три важливих етапи трагічної й водночас героїчної історії УГКЦ ХХ ст. — насильницьку ліквідацію, підпілля та легалізацію 1989-го.
У межах післяобідньої сесії, головою якої був Микола Рудницький, професор Університету Ла-Саль і викладач програми Центрально- та Східноевропейських студій, присутні заслухали доповіді, що торкалися вибраних аспектів життя й діяльности УГКЦ в умовах підпілля.
Так, о. Іван Сіянчук, директор духовного центру бл. Василя Величковського у Вінніпеґу (Канада), розкрив особу владики Величковського як «батька катакомбної Церкви». Як зазначив доповідач, значення та важливість особи бл. Василя Величковського (1901-1973) для УГКЦ підпільного періоду є очевидні та беззаперечні. Його внесок у її збереження має моральний і структуральний вимір, адже саме ентузіазм, відвага та провід владики Василя були запорукою того, що вірні хоча й таємно, однак із великою посвятою та пієтизмом культивували віру навіть в умовах небезпеки та переслідування. Він організував життя жіночих чернечих згромаджень, які діяли невеликими, майже родинними спільнотами. Сестри стали катехитами, котрі взяли на себе відповідальність формації мирян Церкви. Владика Величковський навчав і рукопоклав нових кандидатів до священицького сану, приймав у лоно Церкви священиків-«апостатів», збільшуючи таким чином кількість духовенства, яке могло би таємно, а часом і відкрито, служити потребам вірних. Та над усе, він не відмовився прийняти єпископські свячення з рук Блаженнійшого патріарха Йосифа Сліпого в готельному номері в Москві й тим забезпечив тяглість і дієздатність підпільної Церкви. Ставши єпископом, владика Василь уділив ієрейські свячення багатьом кандидатам, а також висвятив нових ієрархів Церкви, як скажімо, Володимира Стернюка, вибір якого можна вважати Провидінням Господнім, адже саме він, уникнувши арешту, очолив провід Церкви до часу легалізації УГКЦ, ставши однією з ключових фігур у довершенні процесу виходу Церкви з підпілля. Мученик за віру, в’язень совєтських таборів, владика Величковський був беатифікований разом з іншими мучениками УГКЦ 27 червня 2001-го, під час візиту св. Івана-Павла ІІ в Україну.
Марко-Ярослав Семеген, президент ТСС у Римі, котрий є викладачем літургіки у Вищій духовній семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого в Тернополі, підготував доповідь на тему «Літургічне і пастирське життя УГКЦ у катакомбах». Він окреслив специфіку душпастирювання підпільних священиків, а також пояснив роль мирян у організації таємних богослужінь, молитовних чувань і в підтримці релігійного виховання в родинах. Доповідач також розповів про особливості приготувань до Святих Таїнств: сповіді, св. ричастя, хрещення, взяття шлюбу, священства, проілюструвавши їх свідченнями тогочасних студентів підпільних семінарій. Як зазначив о. Семеген, попри численні обмеження та переслідування, духовенство й миряни катакомбної Церкви намагалися плекати повноту літургічного життя, центром якого завжди була Божественна Літургія.
Андрій Сороковський, науковий працівник відділу навколишнього середовища та природних ресурсів Департаменту справедливості США, проаналізував «Шлях до легалізації УГКЦ, 1984-1991». За його словами, легалізація УГКЦ відбувалася поетапно й на кількох рівнях і, відповідно, мала низку наслідків. Вихід Церкви з підпілля розпочав процес повернення надбань їхньому правовому власникові, привернув у лоно УГКЦ гроно священиків, котрі попередньо служили під юрисдикцією Російської православної церкви. Легалізація Церкви вимагала від духовенства кардинальної зміни навичок, менталітету та служіння. Було створено адміністративні одиниці УГКЦ із митрополичим престолом у Львові. Урешті, вихід Церкви з підпілля повернув їй право на віросповідання й дав змогу виконувати свою місію в умовах вільного світу.
Підбиваючи своєрідний підсумок конференції, Пол Мойзес, професор релігієзнавства Ровзмонт-коледжу, поділився з присутніми своїми аналітичними спостереженнями про сучасну ситуацію УГКЦ із перспективи її 400-літньої історії та порівняв її з ситуацією інших Церков у країнах Східної та Центральної Європи.
Прес-служба ТСС-А

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply