«Гуцулка Ксеня» — легендарна українська пісня-танго — роками не втрачає популярності. Її переспівували десятки, а то й сотні разів. Та мало хто знає, що оспівують у ній не якусь вигадану Ксеню або ж збірний дівочий образ, а цілком реальну дівчинку родом із Шешор. Її ім’я — Ксенія Бурачинська-Данилишин. Живе вона в Чикаґо.

Коли маленькій Ксені Бурачинській було 13 років, її дядько Роман Савицький написав для неї пісню. Трапилось це наприкінці літа, приблизно на початку 1930-х рр. Мама Ксені Ірина Бурачинська влаштувала прийом, на який з’їхалося дуже багато гостей. Тоді ж Ксеня й попросила дядька скласти таку пісню, щоб уся Гуцульщина її співала.
І створену спонтанно пісню шалено полюбили. Газети одна за одною публікували фото з тією самою дівчинкою з «Гуцулки Ксені» й описували її вроду. Здавалося, про неї знали всі. Сама Ксеня зізнається, що від раптової популярності була не в захваті. Її впізнавали зовсім чужі люди, навіть коли просто дізнавались її ім’я — у той час воно було не надто поширеним. «Мені це не подобалось, я не хотіла, щоби на мене звертали увагу», — розповідає вона.
Із початком війни Ксениній родині довелось утікати — її брата хотіли арештувати. Деталі втечі Ксеня пам’ятає нечітко, адже минуло понад 70 років. Пригадує, що в них була велика хата посеред мальовничих гір, поруч — річка. Та усе довелось покинути, виїхали спершу до Словаччини, а згодом — до Німеччини. В останній затримались найдовше — Ксеня навіть вступила в університет у Мюнхені, але перебиватись без роботи було непросто. «Німці не були злі до нас, але не було праці, — згадує Ксеня. — Згодом американці закликали мого чоловіка до себе, він був ветеринаром, а вони потребували доброго харчу для армії».
До США вирушили кораблем. Ксеня з мамою дуже важко пережили подорож, цілу дорогу фактично не вставали з ліжка. Врешті прибули до Нью-Йорка, а уже звідти перебрались до Чикаґо. Перші роки в еміграції минали у скруті. Будучи новими переселенцями, англійську знали погано. Щоби придбати власний дім, їм довелося довго і важко працювати. Незважаючи на усі труднощі своїх дітей вирішили виховувати в українських традиціях, навчали їх рідної мови. «Після років життя у діаспорі вони досі розмовляють правильно», — пишається Ксеня і скромно додає: має звичайне життя, як у всіх інших людей.
Після виїзду з України на рідній Гуцульщині побувала двічі. Односельчани гостю впізнали одразу — знали її ще змалку. Хвалились неушкодженими церковними дзвонами, які ще до війни купив батько Ксені, а пізніше їх довелося сховати від більшовиків. Аби допомогти поратися на могилі батька та діда, ціле село зібралося.
Згадує Ксеня й неприємні моменти, зокрема що авторство присвяченої їй пісні приписував собі інший чоловік. «Мені навіть листи в США присилали, щоби я відмовилась від своїх слів про дядькову пісню. Але я цього не зробила», — каже жінка. Ксеня Бурачинська-Данилишин не сперечалась через авторство, яке, за однією з версій, належить композитору Ярославу Барничу. Зайвий раз доводити, що вона — та сама Ксеня, не потребує. Та й гіт, який зробив її ім’я відомим на весь світ, давно зажив власним життям.

«Вікна»