Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Jun. 27, 2017

«Доброволець Божої Чоти»: Андрій Нагірний («Фазан»)

Автор:

|

Лютий 09, 2017

|

Рубрика:

«Доброволець Божої Чоти»: Андрій Нагірний («Фазан»)

«Ми живемо не в трагічні, а в героїчні часи. У часи, які народжують нових героїв, які творять історію і будують наше майбутнє». Справедливість цих слів Блаженнійшого Святослава, глави Української греко-католицької церкви, під час IX Всеукраїнського з’їзду військових капеланів стає зрозумілою, коли заходить мова про героїв теперішньої війни на Сході України. Серед тих, хто творить героїчну історію сучасної України — зараз уже легендарні кіборги — бійці Української добровольчої армії (УДА), а в той час — Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», котрі 242 дні тримали оборону Донецького летовища від навали російських окупантів.
Про захист Донецького аеропорту ім. С. Прокофьєва (ДАП) і загалом про зародження цього патріотичного руху добровольців зняли унікальний фільм «Добровольці Божої Чоти», показ якого з великим успіхом відбувся в Україні і в багатьох країнах світу, в т. ч. в Канаді та США. Восени 2015 року Андрій Нагірний (позивний «Фазан»), один із героїв цього фільму, брав участь у показах стрічки в Північній Америці.
З цієї війни у нього — більше десятка нагород, серед них й орден «За мужність», вручений особисто Президентом України Петром Порошенком. Та найбільшою нагородою друг «Фазан» вважає орден «Народний Герой України». Його отримав у квітні 2016-го. Це — найпочесніша недержавна нагорода українського народу, якою нагороджують патріотів-добровольців. Пам’ятним для воїна є те, що вручення відбулося біля знаменитого Дуба Нестора Махна в Дніпропетровській області, поблизу бази 5-го окремого батальйону УДА. Саме з цієї бази почалася історія одного з найбільших і найпотужніших добровольчих військових формувань. Кілька років тому цей старезний 700-річний дуб спалили вандали, і з того, що від нього залишилось, тут створили своєрідний пам’ятник.
Андрія Нагірного представляли до нагороди Андрій Шараскін («Богема»), відомий кіборг, та Леонід Кантер, режисер фільму «Добровольці Божої Чоти». Як сказали хлопці, саме з друга «Фазана» розпочалася міфотворчість про кіборгів, захисників ДАП. «Фазан», майстер спорту з паверліфтингу, якось врятував життя «Богемі» — під сильним обстрілом той послизнувся й упав у повному спорядженні та бронежилеті, а «Фазан» витягнув його з під ворожого вогню однією рукою.
Із не однієї розповіді героїв цієї війни доводилося чути, що до неї вони політикою не цікавилися. Не цікавився колись політикою й Андрій. Вдома, у Чорткові, що на Тернопільщині, мав свій бізнес — невеличку ферму та будівельну крамницю. Легко не було, доводилося працювати в поті чола. Цим і жив. Але Майдан змінив усе його життя.
На відміну від 2004 року, Майдан 2013-го не був політичним, люди піднялися на протест проти сваволі та брехні з боку тодішньої влади Януковича. «У людей просто вже немає сил жити у країні, що перетворилась у суцільну Врадієвку, де продажна міліція ґвалтує й убиває людей, де «мажорам» дозволено все, де постійно треба давати хабарі в школах, лікарнях, податковій, де рішення суду можна купити, де пенсіонерам ледь вистачає пенсії на хліб, а влада на народні гроші будує собі маєтки, купує шикарні авто», — так у той час писав «Правдоруб Кіровоградщини». Тому й назвали цей Майдан Революцією гідності.
Андрій згадує, як йому, малому хлопцеві, учневі другого класу, назавжди засіла в голові розмова вчителів у школі про те, що в них життя вже кращим не буде, а от у дітей, яких вони вчать, буде. Не раз потім думав, коли ж то справдяться ці слова? А як розпочався Майдан, відчув: оце воно, має настати час, про який говорили в його дитинстві вчителі. До Києва приїхав 1 грудня. Вдома якраз продали свиню. Чоловік забрав усі виручені від продажу гроші, пішов на площу, де збиралися люди для від’їзду в столицю, сів в автобус, в якому не було жодного знайомого, і поїхав.
Приїхали на Майдан. Люди всі різні, ніхто нікого не знає. Хтось побіг на Банкову, хтось почав шукати знайомих. Андрій пішов до Київської міської державної адміністрації та почав будувати барикади. До сотень не записувався. Сам брався за все, що необхідно було робити. Вранці йшов на барикади, щоб потрапити на першу з них на Грушевського, брав мішок дров і з ним ішов, бо просто так туди не пускали. Вдень працював у їдальні. Тут мав своє крісло, в якому спав. Через якийсь час Андрія вже знав весь Майдан.
Того кривавого дня 18 лютого, коли на Майдані загострилося протистояння та розпочалися масові вбивства, Андрій Нагірний разом із іншими майданівцями тримав оборону від атак «беркутівців» та бійців Внутрішніх військ у місці, куди міліція підігнала водомети. Коли підійшла підмога, захисники кинулися в атаку, солдати, а потім «беркутівці» почали втікати. У відповідь відкрили вогонь на ураження. Коли атака закінчилася, почали виносити мертвих. Тоді Андрій вперше зауважив, що в молоді немає інстинкту самозбереження. Пізніше те ж саме спостерігав під час війни на сході: молоді хлопці, особливо в кого немає родини, відчайдушно та бездумно кидаються в саме пекло, аби будь-якою ціною знищити ворога.
Для Андрія Нагірного Майдан змінив усе його життя. Чоловік не міг бути байдужим, до того, що відбувається у його країні. Особливо, коли на неї посунула московська орда. Не раз згадував свого діда, котрий у Другу світову війну в складі радянської армії дійшов до Берліна, і казав, що для України головний ворог — Росія. Після війни, коли в спорожнілі хати у Чорткові на Тернопільщині почали заселяти московських зайд, дітям забороняв із ними спілкуватися. Казав, якби Чортківська в’язниця вміла промовляти, то тільки плакала б, бо там перед війною москалі закатували чи не половину міста.
Андрій хотів потрапити в Крим, коли почалася його анексія, ходив у військкомат, записався в Національну гвардію, але скрізь, куди звертався, його або ставили в резерв, або казали, що непотрібен. У той час у Тернополі «Правий сектор» створював загони самооборони. На Майдані Нагірний тримався осторонь від цієї організації, а тут прилучився. На Бержанщині Тернопільської області пройшов два вишколи від організації «Тризуб» ім. С. Бандери. Стріляти вчилися з пневматичної зброї. А 2 серпня 2014 року прибув на вишкіл у табір у Дніпропетровській області — той самий, де згодом одержав найвищу свою нагороду, орден «Народний Герой України». Більше двох тижнів тривали навчання, для яких хлопці вже мали кілька автоматів Калашникова. По завершенню підготовки добровольців відправили на Карлівку. Українці погнали банду до Пісків. З розмаху ввійшли в Донецьк, де ще не було окупаційних військ. Але катастрофічно бракувало зброї — один «калашников» на п’ятьох осіб, в решти — що в кого, навіть цивільні двостволки… Коли ворог підтягнув сили, довелося відійти назад у Піски… А потім був ДАП…
Тут і став Андрій Нагірний кіборгом. До слова, українці себе кіборгами не називали — за мужність і незламність їх так назвали вороги. Якщо буває на землі десь пекло, воно було саме тут, у Донецькому летовищі. Його оборону тримали переважно добровольці. Коли чота «Фазана» добиралася в це пекло в броньованому мікроавтобусі, його супроводжував бронетранспортер (БТР). На підступах до летовища розпочався обстріл із «Градів», який тут практично не припинявся, БТР розвернувся і залишив тих, кого супроводжував. Доїхали самі. Новоприбулих тут щоразу зустрічали стволами в обличчя з усіх боків — перевіряючи, чи не підісланий ворог. Найважче було пересуватися терміналами, бо обстрілювали відразу з трьох боків. Доходило до перестрілки між своїми. Інколи від своїх міг одержати навіть гранату. Кричиш: «Свої!», а вони: «Свої вдома!» і кидають гранату. Багато людей гинуло. В терміналах у буквальному значені ходили по трупах. Під час запеклих нічних боїв не раз приходила думка, що до ранку вистояти не вдасться. Але приїжджала підмога і настрій покращувався. Проте, коли на підмогу приходило лише кілька осіб, знову ставало невесело. Щоб підняти бойовий дух, інколи просто брехали. «Богема» телефонував (робив вигляд, що телефонує) і казав по телефону: «Їде допомога — 40 людей!» І всі відразу оживали, знову починали завзято воювати. Бої були настілки запеклі, що автомати буквально розжарювалися і щоб охолодити, на них доводилося мочитися. Під ранок із 30 людей залишалося 17. Ті, хто вцілили, питали: ви нас здурили про допомогу? Так. Але ж спрацювало. Ворожу атаку знову відбили… Щоб налякати ворога, бувало перегукувалися між собою англійською. А відтак у московських медіа з’являлися плітки, що на боці українців воюють американці….
Врешті для ворогів вони стали кіборгами. Для нас вони були й є «Добровольцями Божої Чоти». Один із режисерів фільму з цією назвою Леонід Кантер написав у Facebook: «Пройшло два роки, відколи я вперше потрапив на базу Добровольчого українського корпусу. Тоді мене з першого погляду вразила сила духу цих хлопців. У них не було нічого, ні взуття, ні спорядження, ні досвіду, ні зброї. Але в них було те, чого ніколи не буде у наших ворогів — неймовірна любов до своєї землі, до свого народу. Тоді ми з Іваном Яснієм зняли про них фільм «Добровольці Божої Чоти». Відтак пройшло два роки війни. Іловайськ, ДАП, Дебальцево, Бутовка. Загибелі та поранення побратимів навчили хлопців і дівчат воювати та виживати. Завдяки всесвітній волонтерській підтримці з’явилося спорядження, зброя, харчі. Я думав, що за два роки їхній запал пригас. Але, щойно побувавши в Авдіївці, переконався, що це не так. Комбат «Чорний», «Фазан», «Браконьєр», «Пірат» та інші воїни, що вже стали легендами — всі вони тут явно не для того, щоб протирати штани. Тепер це професійні військові стратеги, штурмовики, розвідники і снайпери, куля яких завжди знаходить ворога. Дякуючи українцям з усіх куточків планети, вони вже не сидять над радянськими мапами, а воюють новітньою зброєю».
Андрій Нагірний продовжує бути в строю. Він продовжує бути воїном УДА, громадянином своєї держави, патріотом рідної Батьківщини. У спілкуванні, в побуті надзвичайно скромний і водночас чесний і принциповий навіть у малому, на цій війні він став снайпером. Олександр Гологовський, один із організаторів показу фільму «Добровольці Божої Чоти» у США, спілкуючись із представниками цієї професії війни, зокрема, і з другом «Фазаном», описав її так: «Є така робота. Проводити сантиметр пальцем і тиснути. Є кілька друзів, що виконують цю роботу. Ця робота інакша за роботу артилеристів, де не бачиш тих, кому «кидаєш». Тут усе бачиш. Бачиш живу людину, яка йде, розмовляє і, може, сміється. Ти натискаєш і бачиш, як ця людина падає, як останній раз вдихає повітря, як закриває очі. Рух твого пальця тільки що обірвав життя. Ти це все бачиш. Це тяжка робота. Для тих, хто має будинок, діточок, землю, яку треба обробляти і дружину, яка відлічує дні, щоб тебе побачити. А ти все тиснеш. Не один раз, не двічі, а десятки разів за ці роки.
Питав, що відчувають… Відповіді різні. Але справжню відповідь бачиш в очах. Це не проста робота. Вони не вбивці. Це не є вбивством, коли йде війна. Коли ворог прийшов плюндрувати твою землю. Вони продовжують тиснути пальцем, щоб діточки могли бавитись і сміятись вдома, щоб зростали овочі біля будинку і дружина обійняла, як повернешся. Щоб там, десь далеко, був мир і було життя. Вони тиснуть за всіх нас, тих хто в теплі і переймається цінами в магазинах чи тим, що сьогодні ввечері робити, або де провести свято. Заради всіх нас, вони — тиснуть. Тиснуть і дивляться.
Повертайтесь живими. І нехай це все забудуться. Все, що ви бачите.
Є така робота, тиснути».

Іван Бесяда

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...