Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 18, 2017

Неаполь — українська столиця Італії, що розлучає сім’ї

Автор:

|

Січень 26, 2017

|

Рубрика:

Неаполь — українська столиця Італії, що розлучає сім’ї

Як живуть та спілкуються з родичами українці в Неаполі. Як впливає заробітчанство на українців там та на їхніх родичів, що залишилися в Україні? Батьки, що роками не бачать власних дітей. Малюки, котрих виховують дідусь із бабусею. Дорослі, котрі їдуть на рік, а залишаються на десятиліття. Але також возз’єднані родини — діти, які переселяються за кордон, та батьки, котрі після довгих років відсутності повертаються до України. Які труднощі чекають на розділені сім’ї? Й яку роль у підтриманні родинних зв’язків відіграють нові технології?
Неаполь — без перебільшення українська столиця Італії. За офіційними даними, в цьому місті та прилеглій до нього області Кампанія мешкає 42 тис. українців. Це — другий показник із усіх італійських реґіонів. Насправді ж українців тут щонайменше вдвічі більше. Адже значна їхня частина не має дозволу на проживання і роками живе в Італії нелегально.
У Неаполі жити та працювати нелегально простіше, ніж у будь-якій іншій частині Італії. Адже цей реґіон, як і південь Італії загалом, відомий тим, що тут процвітає тіньова економіка, на дотримання законів часто дивляться крізь пальці, а у випадку проблем завжди можна домовитися. Поліція рідко перевіряє документи в іноземців, а декотрі роботодавці не проти уникнути оформлення контракту, й, як наслідок, сплати податків.
Українці в Італії — переважно жінки, котрі працюють доглядальницями, прибиральницями, няньками. Чоловіків майже у шість разів менше. Більшість українців приїхали на Апенніни на початку 2000-х — найчастіше самостійно. Через кілька років, після отримання документів, дехто забрав сюди родину. Проте у більшості вся сім’я залишилася в Україні, тому нерідко відстань має руйнівний вплив на родинні взаємини.
На вулицях Неаполя часто можна почути українську мову, тут чимало крамниць із українськими товарами. Біля центрального залізничного вокзалу на площі Ґарібальді раз на тиждень збирається стихійний український ринок із чаями, ліками, газетами, ба навіть ковбасами, оселедцями та салом. Звідси ж відправляються автобуси із заробітчанами й їхніми пакунками родичам на Батьківщині.
Є в Неаполі кілька українських церков і навіть школа. Діти вчаться у ній раз на тиждень — у суботу, решту часу ходять до звичайної італійської школи. По тих же підручниках, що й їхні однолітки в Батьківщині, вивчають українську мову, літературу й історію. Саме тут ми зустрічаємо першого героя нашого матеріалу.

Історія Василя: «нелегальна» родина
«Школа допомагає пам’ятати про своє коріння», — ділиться з нами Василь із Вінницької області, котрий разом із іншими батьками чекає в холі, поки в його доньки закінчиться останній урок. Він разом із дружиною та донькою-підлітком переїхав до Неаполя 2012 року. Вся родина мешкає в Італії нелегально. Пошукам роботи це не завадило — чоловік працює на будівництві, а дружина — у ресторані. І навіть із поліцією можна домовитися.
«Поліціянт тут зупинив, питає — маєш документи? — Маю. — А де? — Вдома залишив. — Чому? — Ви ж розумієте, це Неаполь, ще вкрадуть!»
Саме завдяки доньці родина Василя сподівається легалізуватися в Італії. Вони найняли адвоката і планують скористатися нормою законодавства, яка дозволяє отримати документи батькам дитини, котра відвідує італійську школу. Проте поїздки в Україну для Василевої родини наразі неможливі — назад в Італію без документів не впустять. Тому поки що зв’язок з родичами підтримують за допомогою Інтернету — спілкуються два-три рази на тиждень.
«Удома залишилася мама і брат, спілкуємося, дякуючи технологіям, по «Скайпу». Мама ніколи не користувалася технологіями, але продала поросята і купила комп’ютер. Для мами важко було, бо ми жили разом в Україні, вона турбувалася про внучку. Зараз дитина приходить зі школи, вона з роботи, вмикає комп’ютер і спілкується».
Василь каже, що стежить за подіями в Україні, але повертатися, поки там процвітає корупція та старі схеми, не збирається. Як і багато українців в Італії, чоловік залишається там насамперед заради своєї дитини. «Донька пішла в ліцей, хоче стати архітектором. Тому п’ять років ліцею, потім п’ять років університету, як мінімум десять років мусимо ще жити тут. Для дитини хочемо працювати, щоб їй щось дати, квартиру. Самі ж маємо куди повернутися».
Історія Василя водночас і типова, і незвична для українських заробітчан в Італії. Як і він, більшість українців принаймні перші роки живуть в Італії нелегально. Втім, мало хто приїздить туди з родиною, а тим паче з дітьми. У більшості випадків на заробітки вирушає один із батьків. Часом це стає серйозною загрозою для збереження сім’ї.

Історія Валентини і Петра: діти не почуваються українцями
Валентину та Петра з Тернополя зустрічаємо в українському ресторані Неаполя, куди їх запросила знайома пара на святкування свого «срібного» весілля. Гості співають «Несе Галя воду», на столах — вареники, борщ та горілка: все, як удома. Втім, святкує переважно старше покоління. Є кілька лише зовсім малих дітей.
Чоловік та жінка в Італії вже 17 літ, спершу приїхали самі, а за три роки забрали дітей. «Діти вже починали забувати. Дистанція своє бере. Із-за чого ми вирішили або їх сюди привезти, бо сім’я розпадається. Діти без батьків не повинні бути», — переконаний Петро.
Зараз сину 23 роки, доньці — 21. Вони закінчили італійську школу, а тепер обоє навчаються в університеті Неаполя. До ресторану з батьками діти не пішли. За словами Валентини, молоді просто нудно на традиційних українських святах.
За багато років в Італії всі члени родини оформили собі документи, Валентина та Петро знайшли стабільну роботу. Батьки регулярно спілкуються з родичами в Україні, але їхні діти поступово втрачають зв’язок із Батьківщиною. «Вони не почуваються українцями. Виросли тут, в школу тут пішли, спілкуються тут, удома між собою практично італійською розмовляють. З нами балакають українською, але між собою — італійською».
Сім’я повністю інтегрувалася в італійське суспільство. За словами пари, навіть Різдво та Великдень діти тепер святкують тоді ж, коли й італійці.

Історія Наталі: мама втратила контакт із донькою
Наталя зі Запоріжжя поїхала до Італії, щоб заробити на лікування доньки. Коли через три роки жінка отримала документи і змогла вперше приїхати до України, то збагнула, що стосунки з чоловіком зайшли в глухий кут. «Він, отже, не зрозумів різниці — є я чи мене немає. Яким був, таким і залишився, нічого не змінилося. І коли я приїхала додому, ми розлучилися. Він сказав, що знайшов іншу жінку, живе з нею. З дитиною у нас жодних стосунків».
З донькою, котрій зараз 20 років, Наталя не розмовляла вже більше року — дівчина звинуватила маму у розпаді сім’ї та відмовляється йти на контакт. «Ми спілкувалися, спілкувалися, потім вона приховала, що тато живе з іншою жінкою. Коли я про це все дізналася, питаю: чому мені нічого не сказала? А вона каже, що боялася. Чого ж боялася? Ти йдеш до тата, тато спілкується з жінкою, а від мене все це приховуєш. Потім ми почали з нею сваритися і вона припинила зі мною спілкуватися. Мовляв, мама погана, я її покинула».
До того, за словами жінки, вони щодня спілкувалися телефоном. Мама регулярно надсилала доньці гроші, а двічі на рік приїжджала до України. Донька мешкала у дідуся з бабусею, а після закінчення школи переїхала до батька. Наталя намагалася відновити спілкування з дитиною, але марно.
«Якщо вона не хоче, це право вибору кожної людини. Я не наполягала, я намагалася. Але коли тебе не поважають, а дивляться лише на гаманець з грішми чи ще на щось… Я вважаю, це дарма».
Наталя підтримує зв’язок із батьками та братами, котрі залишилися у Запоріжжі. Але повертатися до України наразі не планує.

Історія Віри: пенсіонерка утримує дорослих дітей
Ця історія достатньо типова — мама вже дорослих дітей заробляє на життя для них і для внуків. Віра з Хмельницької області виконує в Неаполі найпоширенішу серед українських жінок роботу: доглядає за немічним 85-річним італійцем. У свій єдиний вихідний — неділю — вона торгує чаями на вулиці біля українського магазину неподалік площі Ґарібальді. Працюючи в Італії, Віра утримує в Україні чоловіка, 38-річну доньку, 30-річного сина та маленьку внучку.
«Маю дозвіл на проживання, отримую зарплату 600 EUR, за контрактом маю працювати чотири години на день, але працюю 14. Після того приходжу ще трошки підзаробити, ще 1015 EUR, щоб мати телефон поповнити, на квиток, бо 600 EUR це мало. Мушу допомагати на Україні своїй доньці, котра не має роботи з вищою освітою, чоловік дуже хворий в мене раком після інсульту. Тягну на своїх плечах всю сім’ю».
Віра приїздить додому раз на рік у серпні, мріє якось запросити до себе дітей. Але оскільки живе у будинку свого італійського роботодавця, зробити це непросто. Жінка з ностальгією згадує про Україну та сумує за сім’єю.

Ольга Токарюк

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...