За даними статистичної служби Eurostat, у Франції проживають понад 10 тис. українців. Франція — комфортна та затишна держава, в якій багато вихідців із України досягли успіху. Там діють численні асоціації українців, а нашу мову та культуру вивчають в інституті східних мов і цивілізацій. Загалом у цій країні мешкають представники майже сотні національностей й українці серед них — на 37-му місці. Йдеться лише про тих, хто офіційно проживає у Франції, отримавши карту резидента. Є й ті, хто має карту резидента чи громадянство іншої країни Європейського Союзу (ЄС), але живе у Франції. Також багато українців отримали громадянство і в реєстрах еміґрації не вказані. Про життя української громади у Франції розмовляємо з еміґранткою Надією Шевченко.

У кожної асоціації — своя мета
— Чи існує організоване культурне життя українців?
— Українці швидко інтегруються, знаходять друзів, об’єднуються в спілки й асоціації. При цьому у кожної асоціації — своя мета. Одні представляють культуру через музику та танці, інші допомагають, збираючи гуманітарну чи фінансову допомогу, знайомлячи французів з українською культурою та традиціями. Культурне життя українців добре розвинене. Насамперед слід виділити Український культурний центр у Парижі, яким займається письменниця та музикантка Ірена Карпа. Не менш важливим є факультет української мови та культури при Національному інституті східних мов та цивілізацій у Парижі на чолі з Іриною Дмитришин. Вони також організовують різні культурні заходи, спрямовані на те, щоб краще представити Україну й її культуру у Франції. Українці Страсбурга не пасуть задніх і активно представляють Україну, запрошуючи українських письменників і митців до Ради Європи. Водночас вони організовують політичні маніфестації біля Ради Європи, просто збираються разом потеревенити рідною мовою, сходити в кіно чи просто на посиденьки.
— Чи значною є п’ята хвиля еміґрації?
— У мене немає даних стосовно п’ятої хвилі еміґрації. В Інтернеті можна знайти статті французькою, редаговані російськими «тролями» про те, що «українські молоді хлопці тисячами їдуть до Франції з метою отримання притулку». Мені доводиться перекладати в судах і комісаріатах. Знайомі жандарми розповідали, що порівняно з іншими національностями, зовсім мало українців просять дозволу на проживання. Мені особисто ніколи не доводилось перекладати усно для українців, які просять притулку чи кого депортують.
— Чи важко адаптуватися у Франції?
— Адаптація у кожного проходить по-своєму. На мою думку, вивчення мови є ключовим моментом адаптації й інтеграції, а пізніше — пошуку роботи. Англійською у Франції не спілкуються, і держава піклується про збереження чистоти мови. Для тих, хто приїжджає, знаючи французьку, адаптація проходить легше. Допомагають адаптуватися діючі майже в кожному місті українські асоціації. Можна швидко знайти україномовних друзів і ходити до православної церкви.

У Франції ми — ніхто
— Як місцеві жителі ставляться до українців?
— Усе залежить від того, в яких колах і соціальних рангах обертаються українці. Як кажуть французи, не можна узагальнювати. Освічені люди знають більше про Україну й її культуру, та й про світ загалом, і ставляться добре, або ніяк. Менш освічені можуть ставитися упереджено або навіть вороже. Існують і проросійські громадяни, але, на щастя, їх не так багато. Коли я приїхала до Франції 2011 року, мене називали росіянкою через мій акцент та типові слов’янські риси обличчя. Після подій на Майдані французи почали розрізняти українців і росіян. А якщо й не розрізняти, то хоча б тактовно питати, чи я не з Росії.
— Ким працюють українці у Франції? Чи є історії успішних людей?
— Українці працюють на найрізноманітніших роботах та обіймають найрізноманітніші посади. Я особисто викладаю англійську мову та зареєструвалася приватним підприємцем із надання перекладацьких послуг. Це надає мені змогу викладати, перекладати та паралельно писати докторську дисертацію. Серед українців є багато підприємців, інженерів, викладачів, медиків, музикантів, артистів. Я також знайома з тими, хто ще в пошуках роботи або працює на тимчасовій роботі з метою отримання чогось суттєвішого. Прикладом успішних людей можна назвати завідувача кафедрою української мови та культури при Inalco у Парижі Ірину Дмитришин. Вона перекладає книги відомих українських сучасних письменників французькою, видає книги про Україну й її історію. Слід згадати і оперного співака Василя Сліпака, вже покійного. Це і Аркадій Жуковський — довголітній провідний україніст у Франції, український історик, громадський і політичний діяч. Серж Лифар — український балетний танцівник і хореограф, один із найвидатніших танцівників XX ст. Він був засновником Академії танцю при «Ґранд-опера», ректором Інституту хореографії й Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО.
— У чому найбільші проблеми українців у цій країні?
— Мабуть, проблеми у кожного свої. Головною проблемою може бути самореалізація та професійна реалізація на чужині. Адже кожен із нас покидав рідних, друзів і знайомих в Україні й їхав на пусте місце, щоб почати все з нуля. Часто ми в Україні вже досягли певного рівня та статусу, а у Франції ми — ніхто. І починати треба все з початку: пошук друзів, роботи, підтвердження кваліфікації, створення власного мікрокосмосу.

На вулиці тут ніхто не живе
— Чим особлива місцева кухня?
— Як на мене, то про французьку кухню вже багато написано і сказано. Вона відома на весь світ й є еталоном та прикладом для наслідування. До того ж, вона була занесена до ЮНЕСКО як нематеріальна цінність нації. Важко собі уявити французький стіл без сиру з багетом та вина. Кожна українська чи україно-французька родина адаптує французьку кухню відповідно до своїх звичок та поєднує її з українською кухнею.
— У скільки обійдеться набір продуктів на борщ для трьох осіб?
— Із хорошим м’ясом десь на 15-20 EUR. Але точного підрахунку я не робила.
— Якими там є соціальні стандарти та зарплати?
— Мінімальна зарплата у Франції становить 1250 EUR. Оренда житла змінюється залежно від реґіону та міста. Але на вулиці тут ніхто не живе, адже існує соціальне житло, яке надає держава. Вона ж допомагає його оплатити або й повністю оплачує. Також існують соціальні допомоги для малозабезпечених родин і для дітей. Є соціальна страховка, яка покриває всі витрати на лікування, яке, до того ж перебуває на одному з найвищих рівнів у світі. Якось я була з моїм чоловіком-лікарем на міжнародному медичному симпозіумі в США і мала змогу в цьому переконатися. У Франції існує система допомоги: ті, хто багато заробляє, платять більше податків, аби допомогти тим, хто заробляє не багато або не може працювати взагалі. Навіть оплата дитсадка — не однакова для всіх, бо вираховується згідно з родинним доходом. Тема грошей і прибутків у Франції — табу. Тому тут важко знати, хто скільки заробляє та на чому економить. Я економлю на витратах на бензин, обслуговування авто та громадському транспорті. Українське посвідчення водія не можна обміняти на французьке, тому пересуваюсь виключно велосипедом. У Франції добре розвинена інфраструктура, скрізь є безпечні велодоріжки. Мерія мого міста повертає 150 EUR за куплений велосипед, заохочуючи населення користуватися екологічним видом транспорту.
— Що знають у Франції про теперішні події в Україні й як їх тлумачать?
— Про події в Україні французи дізналися з новин і певний час про це говорили, але потім медіа перестали висвітлювати інформацію про Україну, і більшість французів забула про нашу війну з Росією. Тлумачення у кожного своє. Як я вже казала, все залежить від рівня освіти й обізнаності людини. На жаль, російський уряд відразу проплатив кілька документальних фільмів про Україну, в яких нашу державу висвітлили у найгіршому світлі. Ці фільми показали на найкасовіших французьких каналах. Перед показом одного з них українське посольство у Парижі навіть зверталося з офіційним проханням до французького уряду заборонити показ. Але фільм таки показали на каналі Canal+, який є достатньо проросійським.
Розмовляв Володимир Мороз, «20 хвилин»